Історик Гульнара Бекірова: Потрібен Нюрнберг-2, де Росія визнає провину за геноцид кримських татар 1944 року

Друга світова війна ще тривала, а керівництво СРСР вже затіяло боротьбу зі зрадництвом і лояльністю до німецьких окупантів серед свого населення. 18 травня 1944 року о 3-й годині ранку розпочалася дводенна операція з переселення кримських татар із Криму до республік Середньої Азії. Людей вантажили в товарні вагони, які ретельно зачиняли на весь шлях «подорожі». Причина: «зрада Батьківщини». Саме так співробітники НКВС говорили кримським татарам. 32 тисячі радянських силовиків були задіяні в тій каральній операції. Усього було депортовано близько 238,5 тисяч людей. За різними даними, від 20 до 46% усіх переселених померли в перші кілька років після переїзду через голод і хвороби. Майже половина жертв – діти до 16 років.

Повернутися до Криму кримські татари змогли після здобуття Україною незалежності в 1991 році. Попри те що люди змушені були розпочати життя фактично з нуля, повернення на батьківщину сприймалося як справжнє щастя.

Сьогодні ж, після 20 років спокійного життя в Україні, історія тиску та приниження кримських татар знову повторюється. Країна-агресор, що окупувала український півострів, вважає цілий корінний народ незручним.

Напередодні сумної дати – Дня пам’яті жертв геноциду кримських татар - «Главком» зустрівся з істориком Гульнарою Бекіровою, кандидатом політичних наук, заступником голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення трагічних подій 1944 року і подолання їх наслідків. В інтерв’ю «Главкому» історик розповіла про те, чому в СРСР і в сучасній Росії ставлення влади до кримських татар негативне, яка інформація про депортацію міститься в недоступних для дослідників московських архівах. Науковець упевнена: держава Росія, як правонаступниця СРСР, має визнати свою провину за геноцид.

 Від українських істориків, які вивчають Голодомор, радянські репресії, часто можна почути думку, що багато важливих архівних матеріалів досі перебувають під грифом «секретно» в Москві. Чи відкриті всі архіви з інформацією про депортацію кримських татар?

В українських архівах, насправді, мало що є, якщо говорити про депортацію. Певна інформація про цей період є в Криму, але її дуже небагато. Більша частина документів, пов’язаних з депортацією народів, кримських татар зокрема, перебуває в Державному архіві Російської Федерації в Москві, зокрема у фондах відділу спецпоселення НКВС СРСР. Це величезний масив інформації. І, ви знаєте, достатньо багато цих документів були таки розсекречені трохи більше 20 років тому. Вони містять багато даних, достатніх для того, щоби скласти загальне враження про ті трагічні події.

У той же час нам недостатньо цих відкритих архівів, якщо говорити не тільки про розуміння того, що відбулося, а й про предметне дослідження. Є специфіка архівів радянських репресивних органів. Ті, які відкриті, проливають світло на деякі явища, вони дають нам лише деяку інформацію. І ось цю неповноту ми повинні «компенсувати» документами свідків подій 1944 року. Із цією метою серед кримських татар організована суспільна акція з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків - «Унутма». Наш фонд наповнюється за допомогою відеосвідчень людей, які пережили ту трагедію. Інформацію, яку розповідають люди, ви не знайдете в архівах.

Звичайно, документи, які нам хотілось би дістати, в більшості своїй перебувають під грифом «цілком таємно». Практично в кожній папці особових справ є «зашиті» матеріали, тобто закупорені, які просто неможливо прочитати, не відкривши конверти. У них містяться свідчення якихось агентів, сексотів. Вони в 40-х роках, щоби стежити за спецпоселенцями, створювали «десятидворки». Іншими словами,  визначалася людина-сексот, яка проживала серед 10 дворів і повідомляла куди слід інформацію про життя депортованих. Ці імена досі не розсекречені. На початку 90-х був дуже позитивний процес розсекречування документів. Тоді було опубліковано чимало цінних досліджень. У цьому дуже велика заслуга Сергія Мироненка (доктор історичних наук, директор Державного архіву Російської Федерації у 1992-2016 рр.. – «Главком»). На базі цього Держархіву вийшло декілька дуже цінних досліджень і про ГУЛАГ, і по спецпереселенцях, в тому числі є документи про депортацію кримських татар.

 Зараз архіви знову закриті?

 Колеги кажуть, що є тенденція засекречування деяких матеріалів тієї епохи, хоча вони давно повинні бути розсекречені.

Є великий пласт інформації, з яким стикнулася я і який змусив замислитися. У Російському державному воєнному архіві я якось знайшла цілий масив документів про виселення людей із Криму, із Судака. Це дуже докладний звіт про те, що тоді відбувалося, зі схемами, з описом сіл, з мапами, навіть з інформацією, де повинен стояти кулемет, коли саме потрібно почати ешелонування. Тобто виселення людей фактично було воєнно-чекістською операцією – так і йдеться в документах. У документах є імена тих, хто виселяв, хто які нагороди за це отримав, хто які отримав премії. Звичайно, як дослідник, я хотіла би найти інформацію по всіх регіонах. Але, на жаль, настільки докладно є тільки по Судакському. На жаль, ані мені, ані колегам не вдалося відкрити архіви по південному берегу Криму, по степовій частині Криму. Але те, що вони напевно є, це факт. До речі, що цікаво, є також документи про депортацію чеченців. Ви не повірите, але чеченців виселяли ті ж самі люди, які через три місяці виселяли і кримських татар. Тобто це люди, які отримали відповідний досвід на чеченцях, здійснювали злочини потім проти кримських татар у 1944 році.

 Сучасні політики часто проводять аналогії депортації кримських татар 72 роки тому з тим, що відбувається в Криму нині. Але ж зараз не розстрілюють, не вивозять людей насильно у товарних вагонах. Методи тиску змінилися?

 Звичайно, історія ніколи не повторюється буквально. Але в цих моделях поведінки є як тоді, так і зараз дуже багато схожого. Я би радше порівнювала сьогоднішні події більше з кінцем XVIII століття, з еміграційним процесом (у 1783 році внаслідок перемоги Росії над Османською Імперією Крим був анексований Росією. Це було початком доби в історії кримських татар, яка називається «Чорне століття». Саме тоді відбулася масова еміграція кримських татар із Криму до Османської Імперії - «Главком»), з процесом видавлювання. Поки сучасність у Криму ми не можемо порівняти з 1944-м роком. Нині очевидні факти адресної депортації, ми говоримо про конкретних людей, яким заборонений в’їзд до Криму, ми говоримо про латентну депортацію. У багатьох, хто не згоден із підсумками «референдуму» 16 березня 2014 року, виникли проблеми. Ці люди, по суті, залишилися без альтернативи. Вибір невеликий: або полишати Крим, або бути заарештованим. Цілком зрозуміло, що багато хто обрав перший шлях – від’їзд із Батьківщини. А ті, хто залишився, усвідомлюють, що перебувають під ковпаком…

В СРСР у Кримінальному кодексі була стаття 190 «антирадянська агітація і пропаганда», яку створили спеціально для інакодумців. Зараз усе ще простіше, ніж тоді. Візьміть Бориса Стомахіна, який сидить у тюрмі багато років (Борис Стомахін - російський радикальний політичний активіст та публіцист. Отримав найбільший термін ув'язнення серед усіх засуджених за 282-ю статтею КК РФ «публічний заклик до екстремістської діяльності». Вийшов на свободу 21 березня 2011 року. Однак був затриманий знову 20 листопада 2012 року за підозрою в порушенні тих самих статей КК РФ, а також за виправдання тероризму. 22 квітня 2014 року засуджений до 6,5 років позбавлення волі – «Главком»). Його засудили за слово, за тексти. От сьогодні те саме відбувається на півострові. Який текст назвати екстремістським? Візьміть приклад журналіста Миколи Семени, який перебуває на підписці про невиїзд за якийсь текст, який він начебто писав для «Крим. Реалії» про блокаду Криму. Те саме відбувається й щодо деяких інших людей.

 У демократичній державі взагалі не повинні когось засуджувати за думку і слово - це просто суперечить Конституції - а Російська Федерація, згідно з Конституцією, є демократичною державою.

 На початку 20-х років влада в СРСР добре ставилася до кримських татар, відкривалися школи, безперешкодно розвивалася кримськотатарська культура. Однак у 30-ті ставлення змінилося. Чому?

 Змінилася загальна політична ситуація. Коли більшовики прийшли до влади, національне питання було одним із найбільш ключових для них. Ці радянські національні автономії, які були створені, вони нібито віддавали данину утискам народів під час царського режиму. Ураховуючи всі ці історичні обставини, кримським татарам, чеченцям та іншим корінним народам намагалися сказати, що ми не такі, ми інші. Так, розвиток культури справді був із 1921-го року до середини 20-х , було національне піднесення. Були декілька історичних і археологічних експедицій по Криму в 1920-х роках, розвивалися школи, розвивалися культурні установи, вивчалася історія, етнографія кримських татар. Але коли стало зрозуміло, що новий режим неефективний, економічно неспроможний, а цей час настав дуже швидко, почалися процеси насильницької колективізації. Щось потрібно було робити з цією відсталою країною. Так «виявилося», що люди якісь не ті, народи не ті, багато ворогів навколо, все буксує, їсти немає чого. Потрібно було знайти винних!

 Як і в нинішній Росії?

 По суті, так. Але я б підкреслила, що в цей період 20-х років усі перші посади в Криму посідають кримські татари. Главою Центрального виконавчого комітету Кримської Автономної Радянської республіки було призначено Велі Ібраїмова. Уряд, інші органи влади також очолюють кримські татари. Єдині посади, які не обіймали кримські татари, – це високі керівні партійні посади. Ці посади завжди посідали перевірені більшовики, російські люди. Велі Ібраїмов виступав за рееміграцію кримських татар із Румунії, Болгарії. Тобто людей, які протягом минулих 150 років залишили Крим. Центр, Москва не підтримала такий порив Ібраїмова.

 Після 1956 року раніше переселені народи в СРСР почали повертатися на свої рідні землі в межах Союзу. Але це не торкнулося кримських татар, які до кінця 80-х років минулого століття не могли повернутися до Криму. Чому?

 Заради справедливості слід сказати, що не тільки кримські татари не могли повертатися на Батьківщину. Німці не змогли поновити свою автономію, не змогли повернутися на свою батьківщину турки-месхетинці. Ви розумієте, російська партійна верхівка була проти, українська також. У 1954-му році Крим опинився в складі Української РСР. Крим - це не Калмикія, не Північний Кавказ, це всесоюзна оздоровниця, курортна територія. А на повернення людей потрібно було би виділяти гроші, чого центральна влада не хотіла робити. І навіщо, взагалі, повертати якихось кримських татар туди, давайте краще зробимо російсько-український Крим! От так керівництво тієї країни міркувало. Знаєте, чеченців та країна також не планувала повертати. Вони просто самі репатріювалися – тобто почали покидати місця вигнання і повертатися додому. А тут Крим, Україна – місце концентрації партійного лобі того періоду. Так чи інакше інформація про це закрита, партійні документи такого рівня недоступні для дослідників.

 Часто можна почути, що всі конфлікти виникають через політиків, а прості люди – завжди жертви. Однак виконавці злочинних наказів – це теж прості люди. Як змінювалися стосунки між простими росіянами і кримськими татарами?

 У стосунках між звичайними людьми до початку війни 1941 року все було нормально, люди нормально жили. Довоєнний Крим – це якраз той ідеал Криму, якого зараз немає. Весь розбрат, депортація трапились через накази зверху, які виконували працівники НКВС. Згадаймо роки війни. Тоді в Центр від керівників партизанського руху Мокроусова й Мартинова йшли листи, доноси про те, що кримські татари – зрадники. Але насправді, як свідчать документи, партизанський рух провалився через те, що він був украй погано організований цими ж самими керівниками партизанського руху, які, не впоравшись зі своїми завданнями, намагалися звалити провину на кримських татар. Почитайте документи початку війни: партизани сиділи й пиячили в лісі, продуктові бази вони не вберегли. Як наслідок, у загонах почався голод.

 Війна звалилася як сніг на голову, про це свідчить тотальний відступ по всіх фронтах, який був на початку війни. Крим не був винятком. Півострів окупували в перші ж місяці війни. Населення кинули напризволяще. Як тоді, так і зараз багато людей у Криму почуваються кинутими, немов на острові, наодинці з ворогом, озброєними до зубів нацистами. Перші місяці нацисти намагалися задобрити місцеве населення, але далі почалися утиски. Так само, як і на початку 2014-го року, коли ця нова влада намагалася пряник кинути кримським татарам. Нічого не змінилося. Коли ворог приходить озброєний до зубів, він розуміє, що йому ні до чого церемонитися з місцевим населенням. Радянська влада ставила кримським татарам у провину наявність у них так званих мусульманських комітетів, які слугували певним посередником з окупаційною владою. Але як без цього було обійтися, якщо вони, по суті, були захистом для нашого народу на окупованій території?

 Хто повинен відповісти за скоєне у 1944 році?

 Ініціатори, виконавці… Знаєте, всі ці люди уже відійшли в кращий світ. Якщо би відбувся у 90-х роках суд над Компартією, такий собі Нюрнберг, який був проведений у випадку з нацистами і фашистами після Другої світової, тоді моя відповідь була би очевидною. Винні – це Сталін, Берія, Сєров, Кабулов… Маса людей – військових, чекістів, які виконували їх накази. Багато з тих, хто вчиняв свої злочини, у 90-х роках минулого століття були ще живі й могли би фізично постати перед судом. Але для цього мала би бути політична воля. Сьогодні наша Спеціальна комісія Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу виступає за те, щоби депортація було визнана у світі актом геноциду кримськотатарського народу. Зараз нашою прокуратурою АРК відкрито досудове розслідування за фактами депортації як геноциду. Але про результати роботи поки що рано говорити. Я зараз допомагаю цій роботі.

Так от, якщо би такий Нюрнберг-2 відбувся, усе стало би на свої місця. А сьогодні, через 25 років після падіння СРСР, ми можемо тільки постфактум говорити, що так, були такі люди, ми знаємо їх імена, але ніхто, по суті, навіть не вибачився. Повинен бути другий Нюрнберг. Повинні бути офіційно названі імена ініціаторів і виконавців, а також визнання провини за країною-правонаступницею СРСР. Але все, що зараз відбувається, говорить: в осяжному майбутньому цього не станеться.

 Німеччина тим, кого насильно вивезла у Другу світову на роботи, виплачувала компенсації. Чи має зробити те саме Росія, як правонаступниця СРСР, щодо кримських татар?

 21 квітня 2014 року був виданий Указ Президента РФ про реабілітацію депортованих народів Криму, в тому числі кримськотатарського. Відповідно до цього указу, люди мають зараз певну надбавку до пенсії, якісь пільги в оплаті комунальних послуг. Але це не можна порівняти з тим, що люди втратили, це знущання. Може, якби влада хоча би морально визнала свою провину, то не було би так огидно аналізувати цей указ. Бо з одного боку, видається Указ, оголошується цей день пам’ятним, з іншого - одночасно з цим через три тижні забороняється мітинг пам’яті до 70-річчя депортації. А це безпрецедентний випадок, оскільки кримські татари традиційно виходили на акції в центрі Сімферополя.

 Наскільки достатньо зараз в українських підручниках висвітлена тема депортації кримських татар?

 Ми проводили дуже ґрунтовний моніторинг підручників з історії, підручників гуманітарного циклу до всіх тих подій, які відбулися в Криму два роки тому. Звичайно, ситуація бажає кращого. Однак усе, що в цьому напрямку відбувається сьогодні в Україні, є позитивним. Я дуже шкодую, що цього не відбулося раніше. Візьміть хоча би визнання Верховною Радою 12 листопада 2015 року депортації кримських татар геноцидом. У 2005-му році, коли наша комісія тільки засновувалася, ситуація була така, що не доводилося навіть думати, що це трапиться. Я чесно про це кажу. Я сама тоді висловлювала скепсис із цього приводу. У 2009-му році до процесу визнання приєдналася держава в особі президента Віктора Ющенка, глави СБУ Валентина Наливайченка. Ми тоді працювали над вивченням ситуації із співробітниками кримської СБУ. Тобто, йшов позитивний процес. Уже потім, із приходом до влади Януковича, звичайно, все було забуто.

 Зараз позитивним фактом є зростання інтересу до кримських татар, до їхньої історії, культури, кухні. Я бачу, що цей інтерес щирий, не фальшивий. Але літератури дуже мало. Сьогодні всі дослідження проводяться на якісь зарубіжні гранти, держава жодним чином не допомагає. Та й зарубіжні фонди, донори не допомагають, бо їм історія не цікава. Їм цікаво тільки те, що пов’язано із сучасністю. Через брак історичної літератури складно підвищити рівень майбутніх фахівців.

 Минулого року в переддень 18 травня ми, історики, зокрема і Центр громадянського просвітництва «Альменда» організували конкурс на кращий урок про депортацію 1944 року серед учителів. Але навіть для вчителів розробка цього уроку була складною, було багато відверто слабких робіт. Що вже казати про учнів? У молоді слабкий рівень знання історії періоду, який стосується депортації. Людям просто немає звідки черпати інформацію, величезний брак літератури: і в бібліотеках книжок немає, і друкується їх мало. В Інтернеті інформації більше, але вона дуже різна, дуже багато неперевіреної, часом амбівалентної. Студенти часто мені пишуть, питають, де дістати книжки,  чи об’єктивна та чи інша стаття?