Кирило Коротєєв: У суді в Гаазі Україна робить таку ж помилку, як і Грузія

У Міжнародному суді ООН у Гаазі минулого тижня завершилися публічні слухання у справі за позовом України проти Росії. Наша держава висунула Росії обвинувачення у порушенні двох міжнародних конвенцій – про боротьбу з фінансуванням тероризму та про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Ці слухання стосувалися розгляду справи не по суті, а лише щодо вживання тимчасових заходів, які Україна вимагає запровадити проти РФ для того, аби не допустити погіршення ситуації на Донбасі та в Криму. В разі успіху Україна може сподіватися на розгляд справи по суті. А в разі відмови наша держава змушена буде повторити шлях Грузії, позов якої до Росії суд так і не почав розглядати по суті.

Команду українців у складі 25 експертів на слуханнях очолює заступник міністра закордонних справ Олена Зеркаль, російську сторону (40 експертів) – керівник юридичного відділу МЗС РФ Роман Колодкін. Опоненти під час судових засідань обрали різну тактику. Україна наголошувала на порушенні Росією міжнародного права, Росія ж перш за все апелювала до того, що в Україні внутрішній конфлікт, тому вона не повинна бути відповідачем. Росіяни також переконували, що Міжнародний суд не уповноважений розглядати позов, оскільки в Україні має місце воєнний конфлікт, розгляд якого не входить до повноважень Міжнародного суду ООН у Гаазі. Окрім того, за логікою Росії, якщо міжнародне право не врегульовує питання державного тероризму, то і відповідальності за нього немає.

Прикладом і уроком для України мав стати досвід Грузії. Ця країна спробувала судитися із Росією у 2008 році. Однак тоді суд не взяв до розгляду цю справу не в останню через те, що Грузія перед зверненням до Міжнародного суду не спробувала розв’язати проблему шляхом переговорів з Росією, одразу заявивши про російську агресію. Вимога про необхідність переговорів може бути обов’язковою лише в контексті певних міжнародних договорів, зазначає юрист-міжнародник Сергій Саяпін. «Наприклад, у контексті Конвенції про заборону фінансування тероризму… Саме у цій конвенції прописано, що держави перед тим як звертатися до Міжнародного суду ООН повинні спочатку пройти процедуру переговорів», – пояснює він. Представник України в суді у Гаазі Гарольд Хонджі Ко під час свого виступу у суді намагався показати, що помилки Грузії враховано. «Ми не проситимемо визначити законність російської агресії або підтвердити український суверенітет у Криму, незважаючи на театральність «референдуму», – наголосив він.

За процесом уважно стежить юридичний директор міжнародного правозахисного центру «Меморіал», росіянин Кирило Коротєєв. В інтерв’ю «Главкому» він розповів, чому у позиції України він бачить помилки, подібні до тих, які зробила Грузія дев’ять років тому, чому Міжнародний суд ООН навряд чи змусить виконати своє рішення РФ і в чому тоді полягатимуть дивіденди для України.

Кирило Коротєєв

Позиції сторін під час слухань очікувано істотно відрізнялися. Україна посилалася на порушення Росією норм міжнародного права. Росія доводила, що вона тут ні до чого: корінь усіх проблем – це Революція гідності, «переворот», тобто внутрішня ситуація в Україні. Хто виглядав переконливішим?

Це все ж таки суд повинен вирішити. Крім того, це ж ще не розгляд справи по суті, це всього-на-всього питання про попередні заходи. Ми пам'ятаємо, що Грузія отримала попередні заходи (Міжнародний суд ООН у Гаазі 15 жовтня 2008 року виніс рішення за заявою Грузії, закликавши обидві сторони конфлікту, як Росію так і Грузію, утриматися від усіх форм етнічної дискримінації у зв'язку з подіями в регіоні Південна Осетія і від підтримки подібних дій), після цього справу програла (суд відмовився розглядати справу по суті). Не хочеться забігати наперед, але мені справді не подобається жодна з позицій у справі «Україна проти Росії».

На мій погляд, Україна робить ту саму помилку, що і Грузія. Тобто вона спочатку шукає форум, а потім намагається притягнути за вуха ті положення, які дозволяють їй на цей форум вийти. Я маю на увазі, що на розгляд Міжнародного суду ООН винесено питання щодо тих конвенцій, де Росія погодилася на юрисдикцію цього суду. А це, між іншим, дуже обмежена кількість договорів. Зокрема, йдеться про Конвенцію про боротьбу з фінансуванням тероризму та Конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Але ці конвенції не дозволяють повною мірою обговорити питання про правомірність чи неправомірність дій Росії (в Україні. – «Главком»).

Водночас українська сторона навіть не може правильно викласти процесуальну історію справи про визнання екстремістським Меджлісу кримськотатарського народу. Це приголомшливо насправді, що стільки зусиль докладено, але вони (українська сторона) не можуть відрізнити, наприклад, рішення прокурора Поклонської від рішень так званого Верховного суду Республіки Крим та Верховного суду Росії. Як наслідок – вони позбавляють себе аргументів, які могли б бути переконливими. Російська позиція – це такий класичний whataboutism, що залишився ще з радянських часів, мовляв, «у вас негрів лінчують». Це також не найуспішніша тактика.

Те, що в суді оскаржуються порушення всього двох конвенцій, означає, що Україна не знайшла достатньо доказів порушень за іншими?

Компетенція суду ООН залежить від згоди сторін на участь у суперечці. Або Росія погоджується на участь у конкретній суперечці, або вона погоджується на участь у суперечках за якимсь із договорів. У нашому випадку під ці договори потім підтягуються факти, які взагалі-то кажуть про інші проблеми – про окупацію, про збройний конфлікт на сході України і відповідальність Росії за цей конфлікт, про злочини, скоєні під час цього збройного конфлікту. Оскільки Росія не погоджується на розгляд таких питань у Міжнародному суді ООН, то Україна шукає приводи, використовуючи дві згадані вище конвенції. І, як наслідок, доводиться потім злочини проти людяності називати тероризмом, хоча це насправді різні речі.

Росія якраз і наполягає на тому, що обговорення має стосуватися воєнного конфлікту, що є питанням міжнародного гуманітарного права, а не питанням для розгляду у  Міжнародному суді ООН у Гаазі.

Питання компетенції суду є абсолютно нормальним. Половина з виступів Росії – це більш-менш доречні юридичні аргументи, але друга половина – це якийсь жахливий сором. Це розмови про те, що з населенням Криму не консультувалися при розпаді СРСР, що є прямою брехнею, це розмови про те, що є якісь «ДНР» і «ЛНР», тобто аргумент, навряд чи заснований на нормах права.

Суд зазвичай звертає увагу на брехливість таких «аргументів»?

Міжнародний суд ООН завжди суворо дотримується норм міжнародного права. Це також означає, що Україні слід дуже уважно, дуже переконливо доводити свою позицію. Норми міжнародного права вимагають більш високого рівня переконливості, ніж той, який ми бачили в останні дні (на слуханнях).

Юрист Семюель Вордсворт, який захищає в суді інтереси Росії, говорить, що коли є воєнний конфлікт, не може бути тероризму. Водночас стаття 2 Конвенції про фінансування тероризму говорить, що особа скоює злочин, якщо якимось чином надає кошти або активи, усвідомлюючи, що їх буде використано для скоєння злочину. Як пояснити такі різночитання?

У збройному конфлікті можуть відбуватися, безумовно, не лише воєнні злочини або злочини проти людяності, а й будь-які інші злочини, які можуть бути передбачені як нормами міжнародного права, так і, наприклад, національним кримінальним правом. Наявність збройного конфлікту сама по собі не виключає застосування положень, що забороняють тероризм. Інше питання, чи є ті або інші дії тероризмом, воєнним злочином чи злочином проти людяності? Це питання є набагато серйознішим, ніж питання застосування Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму.

Проблема української позиції в тому, що вона не досліджує, як усі вищеназвані факти кваліфікуються з точки зору міжнародного права. Виходить, що Україна їх кваліфікує як тероризм тільки тому, що є привід говорити про тероризм. Насправді тут можуть бути набагато важчі порушення міжнародного права – злочини проти людяності, можуть бути воєнні злочини. Адекватною реакцією на них буде індивідуальне кримінальне переслідування, причому не тільки українськими судами, а й судами інших держав.

Але ця справа поки що не розглядається по суті. Можливо, на наступному етапі якраз ми почуємо прізвища, дати, конкретні факти?

Я кажу про те, що імена, прізвища, дати, факти можуть і так вже бути відомі. Питання в тому, чи є всі ці факти тероризмом чи все-таки воєнними злочинами, або злочинами проти людяності, або тортурами? Це ключове питання, якщо ми говоримо про схід України. У мене є відчуття, що Україна ставить віз попереду коня. Кінь – це правильна юридична кваліфікація фактів з міжнародного права (тероризм, воєнні злочини, тортури), а віз – відповідний міжнародний або національний орган, який встановить порушення норм і визначить адекватне відшкодування за встановлені порушення.

Кирило Коротєєв

Ви говорите про те, що Україна повторює помилку Грузії. Але представник України на суді Гарольд Хонджі Ко наголосив, що на даному засіданні не обговорюється питання юрисдикції Криму або законності агресії. У чому ж тоді схожість?

Багато з фактів, про які ми говоримо, є важкими порушеннями міжнародного права, але юрисдикція Міжнародного суду обмежена згодою Росії на розгляд питань фінансування тероризму та расової дискримінації. Тому для вирішення питань порушення інших норм міжнародного права Міжнародний суд ООН є невідповідним форумом для засудження за такі злочини, на відміну від, наприклад, районного суду в Україні.

Для України важливо заявити про ці злочини на весь світ, саме тому було обрано Міжнародний суд ООН. І він зобов'язаний розглядати позов про порушення конкретних конвенцій.

Є ж ще Європейський суд з прав людини, де кілька міждержавних і багато індивідуальних скарг перебуває на розгляді. Є також національні суди, які цілком можуть застосовувати норми міжнародного права. Як я вже казав, це може бути районний суд як десь в Україні, так і в Голландії. До речі, ми бачимо, що в питанні Криму районні суди в Голландії правильно застосовують необхідні норми міжнародного права (наприклад, рішення щодо «скіфського золота»). Міжнародне право не обмежується Міжнародним судом ООН, воно існує в різних формах і на багатьох інших форумах. Цим не слід нехтувати. Суд першої інстанції дуже часто має більші повноваження, ніж Суд ООН у Гаазі. Суд першої інстанції може відправити злочинця до в'язниці, чого не може зробити Міжнародний суд ООН.

Україна наголошує на порушенні Росією двох конвенцій. Є думка, що порушення конвенції про фінансування тероризму довести легше, ніж порушення конвенції про дискримінацію. Ви згодні з цим?

Усе залежить від того, які докази буде надано, наскільки вони будуть переконливими. Що означає легше? На мою думку, навпаки. Говорячи про фінансування тероризму, ми впираємося в риторику про те, що на сході України є тероризм. Але, як на мене, там відбуваються набагато серйозніші речі. Якщо говорити про расову дискримінацію, яка включає в себе дискримінацію за етнічним принципом, то тут більш ясні докази. Вони якоюсь мірою є більш безперечними, оскільки одним із доказів є рішення Верховного суду Росії у справі Меджлісу. У цьому рішенні, якщо його читати уважно, записано те, чому це рішення є дискримінацією. Однак українська влада, українські юристи чомусь це не використовують.

Росія на судовому засіданні заявляла, що і тоді, коли Крим контролювала Україна, порушувалися права кримських татар. Як цей аргумент вплине на суд?

Життя кримських татар було не безпроблемним при Україні. Але це не є предметом розгляду в суді у цій справі. Це класичний whataboutism з боку Росії. Хай би що відбувалося в Криму із кримськими татарами та Меджлісом до 2014 року, предметом розгляду суду є те, що діялося в 2016-2017 роках. Тобто ці аргументи РФ просто не стосуються справи.

Україна вимагає від суду прийняти рішення про застосування тимчасових заходів, які зобов'язують РФ утриматися від дій, що призводять до порушення двох конвенцій. Що це за тимчасові заходи?

У цій частині вимоги України досить детально викладені в тих письмових документах, які вона надала Міжнародному суду. Серед вимог – відмова від застосування військової сили на сході України, незастосування рішення Верховного суду (РФ) про заборону Меджлісу. У разі позитивного рішення суду Росію зобов’яжуть вжити тих чи інших заходів, доки справу не буде розглянуто по суті.

Якщо навіть допустити позитивне для України рішення, де гарантія, що Росія його виконає, маючи приклад США, які в 1986 році відмовилися виконувати рішення суду, котрий назвав США країною, що розв'язала війну в Нікарагуа?

Жодної гарантії немає. Понад те, мені здається, не виконуючи рішення суду, Росія все одно буде демагогічно пояснювати, що вона його виконує. Це ми досить регулярно бачимо, наприклад, у тому, що стосується виконання рішень Європейського суду з прав людини. Тому гарантій немає, а це тим більше складно в разі, коли йдеться про держави, що є постійними членами Ради Безпеки ООН. З ними дуже непросто домагатися якогось виконання рішення суду. Подивіться на розгляд арбітражем справи «Філіппіни проти Китаю» з приводу розмежування території в Південно-Китайському морі. Дуже складно змусити Китай виконувати міжнародні рішення. Думаю, поки що Росія сподівається на виграш і не думає про наступні кроки. Але якщо програє, ми зможемо почути багато нового про те, як невиконання рішення цього суду насправді буде «виконанням». Ось такий абсурд. Я б не здивувався, якби так сталося.

У чому тоді для України користь від цього суду, особливо якщо Росія може імітувати виконання його рішень?

Судове рішення покладе край суперечкам між сторонами, і навіть декларативне рішення про те, що держава порушила норми міжнародного права, все одно має велику вагу, навіть якщо його ніколи не буде виконано. Дуже часто навіть Росія, не визнаючи, що вона виконує міжнародне судове рішення, все одно його виконує. Як, наприклад, це було із рішенням арбітражу щодо Arctic Sunrise. Це рішення РФ усе-таки виконала, судно повернула власникам (ідеться про справу РФ проти активістів екологічної організації Greenpeace, які намагалися в 2012 році перешкодити російській нафтовій платформі в Баренцевому морі добувати нафту. Тоді Росія затримала всіх членів екіпажу корабля і, незважаючи на рішення Міжнародного трибуналу з морського права про попередні заходи, відмовлялася відпускати людей з СІЗО. Згодом таки поступилася, звільнивши людей, а після арбітражного рішення по суті справи й корабель. – «Главком»). Хоча тоді РФ навіть не брала участі в засіданні арбітражу і заявляла, що не визнає його рішення.

Встановлення порушень міжнародного права – це все одно дуже важливий момент у міжнародному праві. Визнання юридичних наслідків будь-яких російських дій, що порушують міжнародне право, впливатимуть на інші країни. Адже ці інші країни у відносинах з РФ орієнтуватимуться не лише на російську риторику і гучні заяви, а й на рішення Міжнародного суду ООН.

Цей процес практично не висвітлюється в російських ЗМІ, навіть у тих, які себе називають незалежними. Це через страх називати Крим українським, що прямо заборонено законодавством РФ?

Я не фахівець із мас-медіа, але бачив публікації на «Свободі» (на сайті «Радіо Свобода». – «Главком»), хоча це не найчитабельніший ЗМІ. Загалом я з вами радше згоден у тому, що проблема анексії Криму мало обговорюється в російських ЗМІ, а збройний конфлікт на сході України не набагато частіше. Чому так – це все-таки питання до самих російських ЗМІ.

Дійсно, назвати Крим українським буде злочином відповідно до російського права. Але якщо ми будемо дуже детально озиратися на всі російські закони, то краще припинити жити взагалі. У той же час відсутність обговорення цієї теми в останню чергу зумовлена наявністю закону про те, що Крим – це частина Росії. В крайньому випадку обговорення дій на сході України вже точно не заборонене Кримінальним кодексом РФ, адже Росія не стверджує, що ці «ДНР» і «ЛНР» є її частиною. Принаймні поки що.

Наскільки швидко суд може розпочати розгляд справи по суті? Від чого ці терміни залежать?

Терміни залежатимуть тільки від внутрішньої організації роботи суду: скільки у нього наразі справ і в якому порядку вони потребують уваги. У випадку суду «Грузія проти Росії» рішення про попередні заперечення Росії щодо компетенції суду і прийнятності заяви зайняло два роки. На даній стадії ми не знаємо, чи буде Росія заперечувати проти компетенції і прийнятності. Ймовірно, що буде. Це вимагатиме окремого розгляду. Багато чого залежатиме від факторів, про які ми поки що не знаємо.

Михайло Глуховський, «Главком»