Лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк: Результати останніх виборів кажуть, що українська держава на межі краху

На початку листопада екснардеп Юрій Левченко заявив про вихід з лав партії «Свобода». Своє рішення він пояснив розбіжностями із керівництвом політичної сили у питаннях розвитку партії і свого місця у ній. Про вихід із партії заявили також депутати Київради Прохор Антоненко та Святослав Кутняк, яких зараховують до групи Юрія Левченка. Розірвав стосунки зі «Свободою» і рок-музикант, фронтмен гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк. Він часто виступав на концертах на підтримку безпосередньо Юрія Левченка, брав участь у протестних акціях, які влаштовують націоналістичні рухи. Саме пісні гурту «Тінь Сонця» учасники мітингів націоналістів регулярно чують із гучномовців.

Василюк відомий не тільки як музикант. У 2012 році він балотувався у народні депутати у 102 виборчому окрузі з центром у Знам’янці, де поступився «регіоналу» Олександру Єдіну. На наступних виборах допомагав під час виборчої кампанії Юрію Левченку, якого в підсумку обрали народним депутатом.

В інтерв’ю «Главкому» Сергій Василюк розповів, чому розчарувався у «Свободі», як менеджери Олександра Усика намагалися залагодити конфлікт із групою «Тінь Сонця», та чому мовні квоти не дуже допомагають українським рокерам.

«Важко уявити, яким чином «Свобода» може прийти до влади»

Для читачів, які не глибоко обізнані у закуліссі «Свободи», вихід із партії людей з так званої «групи Юрія Левченка», до якої зараховують і вас, став несподіванкою. Сам Юрій це пояснив почасти тим, що до його думки про потребу міняти партію керівництво не дослухалося. Що відбувалося у «Свободі» останнім часом, чому саме зараз Левченко і Ко зважились на такий крок?

Почну з відомої фрази Руслана Кошулинського про те, що «свободівці» - це, перш за все, націоналісти, а вже потім політики. В наших колах ця фраза була досить активно на слуху. Думаю, вона дуже багато пояснює: насамперед рівень електоральної підтримки. «Свобода» - це, в першу чергу, ідеологічне братерство, можливо, навіть орден, який хоче лишатись собою, у первинному образі. При всій повазі до побратимів, особливо рядового членства, маю констатувати, що за сукупності різних факторів, різних стратегічних помилок, важко уявити, яким чином «Свобода» може прийти до влади і суттєво впливати на політичне життя в країні. Натомість є молоді люди, які хочуть реалізовуватися на благо України в інший спосіб. В нашому кроці я не бачу ніякого розкольництва. У кожного є право на свій шлях та свободу дій.

Якби результат об'єднаних націоналістів на останніх парламентських виборах був вищим, хіба ви б зважилися на такий крок?

Рішення про вихід зі «Свободи» не настільки безпосередньо пов'язане з результатом виборів, як це може здатися. Воно назрівало. Ми раді, що цей крок зараз якраз і не пов'язаний ні з якими виборами, що ми нікого не підвели, нікого не зрадили. Тепер ми розпочинаємо життя нашого громадсько-політичного руху, який в перспективі стане партією.

В Україні завжди було багато націоналістичних, але роз'єднаних сил. Скоріше винятком з правил були останні вибори, коли вдалося об'єднатися. Хіба створення ще однієї нової націоналістичної сили сприятиме єднанню в подальшому?

Не може бути політичної монополії на націоналізм. Окрім того є проблема сприйняття цього терміну в нашому суспільстві. Націоналізм – це любов до своєї національної ідентичності. В Україні люди недостатньо поки проявляють це почуття. Так само є дефіцит партій з цим національним почуттям. Уявіть, ми об'єднаємо усі сили, які асоціюють себе з націоналізмом. Але якщо цей рух рухатиметься стратегічно в некоректний спосіб, то у широких колах українців від Ужгорода до Луганська це національне почуття може так і не проявитися. Електоральна підтримка націоналістів в цьому разі буде близька до того результату, який ми маємо зараз.

Для нас важливою є побудова соціально справедливої держави, але не слід це плутати з соціалізмом. Мова йде не про зрівняйлівку, а про подолання розриву між багатими і бідними верствами населення. У першу чергу наша задача —займатися не пам'ятниками і перейменуваннями вулиць і населених пунктів, а повернути віру українцям в Україну, а це — боротьба за соціально справедливу державу, в якій хотітимуть жити і народжувати дітей, а не виїжджатимуть за кордон. На мій погляд, результати останніх президентських і парламентських виборів кажуть про те, що українська держава наразі ще не відбулася і вона на межі краху. До влади нині приходять не тільки не політики, а й загалом постаті, які суттєво не відрізняються від тих, які були у попередній владі.

Ви неодноразово виступали на концертах на підтримку політика Юрія Левченка під час різних виборів і акцій. Юрій не переобрався до парламенту влітку. Як тепер зміниться ваша співпраця?

У різні часи ця співпраця була дуже різною. Наприклад, у 2012 році і він, і я окремо балотувалися до Верховної Ради. Тоді ми взагалі майже не спілкувалися. Зараз я більше долучаюся до формування громадської організації, початку створення політичної сили.

Чи побачимо ми Сергія Василюка кандидатом у депутати під час місцевих виборів, які мають невдовзі відбутися?

Коли вони будуть, тоді і визначатимемося.

Сергій Василюк

«Після виборів, на яких я набрав майже 20%, «Свобода» не взяла мене на роботу навіть помічником депутата»

Сергію, і вас, і гурт «Тінь Сонця» можна назвати голосом чи не всіх найбільш масових націоналістичних протестів. Як почалася ця співпраця і чи продовжуватимуть заводити протестувальників ваші пісні після вашого виходу зі «Свободи»?

По-перше, віддам належне «Свободі». Її прихильники справді щиро люблять Україну. Попит на музику «Тінь Сонця» в цьому середовищі є органічним. В той же час хотів би нагадати, що музику нашого гурту активно крутили вночі на Майдані під час Революції гідності, це необов'язково робила «Свобода». Якщо згадувати Майдан, то на сцену нас не запрошували як гурт, запрошували лише мене, та й то у ті часові проміжки, коли потрібно було заповнити нішу, або коли було небезпечно, а саме 18-19 лютого 2014 року. Тоді відчував, що серед керівників Революції гідності, принаймні у питаннях того, кого пускати на сцену і яку музику грати, були розбіжності.

Щодо того, чи зміниться репертуар, який вмикають на акціях, то, мабуть, це залежить від самих «свободівців». До мене з боку «Свободи» взагалі не може бути ніяких претензій. Після виборів 2012 року, на яких я на окрузі набрав майже 20% і посів друге місце, мене не взяли на роботу навіть помічником народного депутата, хоча я пропонував. Я хотів би займатися тим, про що весь час говорилося: «маємо дійти до кожного українця». Питання - як? Так, щоби цей кожен за тобою пішов, чи так, щоби він розвернувся і більше не відчиняв тобі двері? Не тільки не запропонували роботу помічником депутата, а через два роки не дали можливості бути кандидатом на наступних виборах в тому ж 102-му окрузі. Це я кажу не через образи. Мені завжди є чим займатися. Але з цього всього зробив висновки, що цій партії я, як майбутній політик, не потрібен. Як музиканта десь запросити — немає питань. Я і зараз готовий співпрацювати з усіма, хто шанує мою творчість, якщо захід відповідає моїм поглядам.

Чи погоджуєтеся з тим, що пік популярності «Тінь Сонця» припав на 2016 рік, коли ваша пісня «Їхали козаки» стала неофіційним гімном футбольної збірної України під час відбіркового циклу до Чемпіонату світу?

Було, звичайно, приємно, що про нас згадали ЗМІ і деякі радіостанції. Але пік, думаю, все ж це 2014-15 роки, коли рівень зацікавленості нашою музикою суттєво зріс. Я людина миролюбна, хоча це не значить, що я готовий ворогу щось пробачати. Вся ця музика писалася не для того, щоби була війна, а для того, щоби пробудити національні почуття українців, які би просто не пускали ворога на свій поріг. Я щасливий, що у нас нині всеукраїнський тур, відвідуваність на наших концертах не впала. Що цікаво, приблизно однакова кількість людей приходить на наші концерти як у Дніпрі, так і у Львові, як у Франківську, так і у Харкові. А от наприклад в Кривому Розі збирається більше, ніж у Тернополі.

Як це пояснити?

Інтерес до патріотичної музики на Сході зростає, а на Заході він сталий або навпаки, падає. Можливо і тому, що сентимент до козацтва, який проявляється у наших піснях, в містах, які постали на історично козацьких землях, також має свою вагу. 

Співпрацю зі збірною припинили через завершення відбіркового циклу?

І через це також. Але як такої співпраці не було. Ніхто ж не виходив під наші пісні на матчі, футболісти виходили під гімни. Музичні візитівки збірних лунали перед матчем і у перерві, їх могли чути лише глядачі, які перебували безпосередньо на стадіоні, а не телеглядачі, адже в цей час по ТБ була реклама. Були товариські ігри з Кіпром і Уельсом, на які збірна виходила під нашу пісню «Їхали козаки», але не більше. Називати це співпрацею мабуть не можна, бо ми ж нічого не підписували. Просто вболівальники вибрали нашу пісню. (Українські вболівальники шляхом голосування у соцмережах обрали пісню «Їхали козаки» неофіційним гімном футбольної збірної України під час Євро-2016 року. Композиція набрала 42%, випередивши «Вставай» «Океану Ельзи» - 37% - «Главком»). До речі, вони ж її обрали з категорії «інший варіант». Таке взагалі рідко буває, коли в запропонованому переліку пісень майбутнього переможця немає і його витягають ось так.

«Реформи на Українському радіо дуже хвилюють»

Як позначилися мовні квоти на радіо і телебаченні на вашій популярності?

За великим рахунком – ніяк, оскільки, як і раніше, для багатьох радіостанцій ми лишились «неформатом». Хвилюють в цьому контексті і внутрішні реорганізаційні процеси на Українському радіо. Свого часу і «Промінь», і «Культура» нас крутили найбільше, тепер же, як і більшість ФМ станцій – надто епізодично.

До того як ваш хіт почала використовувати футбольна збірна, під пісню «Їхали козаки» виходив на свої поєдинки боксер Олександр Усик. Чи можна сказати, що таке партнерство допомогло вашій популярності?

Звичайно, було б нечесно цього не визнавати. В той же час ця пісня не просто так потрапила до Усика. На той час вона уже була популярною. Ми її виконували, наприклад, під час українського класико «Динамо» - «Шахтар».

Ваша співпраця з Усиком припинилася зі скандалом у 2016 році. Під час одного з телеефірів Олександр назвав авторів пісні «комерсами». Чи були варіанти уникнути конфлікту і розійтися по-інакшому?

Важливо, що у своїй заяві він не згадав конкретно Кирила Момота як автора пісні, а назвав абстрактно авторів пісні «комерсами». Це кинуло тінь на наш гурт, адже про автора цієї конкретної пісні знають небагато людей. Авторами пісні є як Кирило Момот, так і його батько Валентин. Після цієї заяви Олександра Усика Кирило Момот дуже образився. Наскільки мені відомо, через посередників він заборонив Олександру Усику виходити під неї на ринг. На мене потім вийшли менеджери Усика, які хотіли цей конфлікт залагодити.  Спочатку я був готовим до цього і міг би сам це зробити. Але потім наші шанувальники мені підказали ознайомитися із заявами Усика про Україну. Мене зачепила позиція про те, що він не розділяє український і російський народи і натякає про якесь слов’янське братерство в часи війни з Росією. Це вже потім почалися заяви щодо «захисту» Києво-Печерської лаври, Московського патріархату, заяви про Крим і кримчан тощо. Мені навіть його шкода, бо коли він ще раніше казав, що Крим — це Україна, то у нього була усмішка на вустах, козацька вдача, я б сказав. Але потім він змінив свою позицію на «Крим ето Крим», і відповідне питання журналістів дуже агресивно реагував.

Яким чином менеджери Усика пропонували вам залагодити конфлікт?

Пропонували гроші. Вони прийшли і заявили: «що ж ви нам одразу не сказали, що хочете роялті? Ми би, звичайно, вам усе організували». Для мене особисто це не було першочерговим. Але знову ж таки, це нормальна практика, коли роялті сплачуються. Це більше було потрібно Кирилу Момоту і я його розумію, він є автором пісні, живе у Польщі. Це хороший пасивний дохід і він на це заслуговує. Наскільки я пам’ятаю, конфлікт виник між Усиком і Момотом на підґрунті недостатньої винагороди на користь Кирила, а не на політичному підґрунті. Вимоги Кирила спочатку Олександру не сподобалися. Але коли представники Момота заборонили Усику виходити під цю пісню, він дав це скандальне інтерв’ю.

Нечесно послався на те, що якщо збірна України (з футболу) виходитиме під цю пісню, то  він – уже ні. А питання ж було зовсім не в цьому.

Чесно вам скажу, дивуюся нашим українцям, як вони швидко усе пробачають або намагаються сприймати бажане за дійсне. Якщо є народний улюбленець, вони намагаються його максимально відбілювати і не бачити те, що вони б не пробачили своєму сусідові, побратимові. От футболіст Ракицький – це ніби цап відбувайло якийсь, а от Усик зі своїми заявами – то нормально. Тобто якщо Ракицький був частинкою збірної, його значить можна критикувати за те, що не співає гімн чи не тримає руку на серці, бо легко замінити, а Усик сам по собі самодостатня фігура, то значить – ні? Цікаво, що в Авдіївці я спілкувався з односельчанином Ракицького, то той казав, що Ярослав – нормальний хлопець, його не можна назвати українофобом якимсь, хоча факт його переходу в пітерський «Зеніт» таки розчарував.

Частина українських націоналістів плекають ідею «великої України». Мова про розширення кордонів. Вони вважають, що наша земля - від Сяну по Кавказ. Чим ці погляди відрізняються від поглядів Усика, який вважає великим слов'янський світ?

Відчуття України «від Сяну до Дону» з різних причин максимально нівелювалося в нинішні роки. Головною базовою цінністю українського патріота стали саме ті межі, які ми мали після голосування 1 грудня 1991 року і підписанням Біловезьких угод, згідно з якими Крим був підтверджений як територія України. Слов’янське братерство і Україна від Сяну по Кавказ – це трохи різні речі. Ми можемо лише констатувати, що і в західній частині Краснодарського краю, і на півдні Воронезької області до сих пір у селах розмовляють так, як розмовляють у селах не тільки Харківської, Луганської областей, а й на Київщині. У мене є приятель, який мешкає по той бік Дону і записував голос своєї бабусі. Це максимально чиста українська мова, можливо, навіть чистіша за ту, яку можна почути в центральній Україні. Українці живуть компактно у регіонах РФ, дотичних до України. Але політично вони переважно уже не українці. Не слід плутати братерство з українцями в Росії з братерством, про яке говорить Олександр Усик.

«Тінь Сонця» неодноразово виступала в Білорусі. З огляду на ситуацією із затриманням Ігоря Мазура, з огляду на ваші націоналістичні переконання, чи відчуваєте небезпеку в таких поїздках зараз?

Якби я був діючим політиком, який би входив у жорсткий конфлікт з тим же Лукашенком, його союзниками, можливо, були б проблеми. Знаєте, я взагалі не люблю фобії, плодити ненависть до чогось. Тому у мене конфліктів з притомними представниками інших націй немає. Ми їздили до Білорусі в контексті міжнародного культурного обміну.

Можна згадати Павла Гриба, якого затримали у Білорусі і відправили до Росії. Він не був взагалі публічною людиною. «Аби була людина, привід затримати знайдеться».

Якраз з огляду на цю історію мені казали, що нині не бажано їздити в Білорусь. З іншого боку, не було випадків, щоби заарештовували когось з українських музикантів чи політиків, ще й з передачею до рук ФСБ. Знаю, що Сергія Мартинюка, організатора фестивалю «Бандерштат» не пускали в Білорусь. Скоріше за все, просто через те, що він – організатор фестивалю з такою назвою. «Тінь Сонця» їздила в Білорусь абсолютно щиро. Ми співали білоруською, перекладали наші пісні білоруською, нас завжди зустрічали словами «Слава Україні!» і навіть «Слава нації!» вигукували. Справа в тому, що ми ніколи не втручалися в білоруське політичне життя, ми товаришуємо з Gods Tower, Алєсєм Таболічем з гурту Znich та щиро вболіваємо за білоруське національне відродження.

Виконавці українських патріотичних пісень Сергій Василюк та Олекса Бик

«Я проти відведення військ. Треба повністю припинити контакт з тією територією»

Багато українських артистів співають українською і російською мовами, дехто їздить на концерти до Росії. Білорусь один із небагатьох союзників Росії, достатньо звернути увагу на їхні голосування ООН щодо Криму і дотриманням прав людини. З огляду на те, що ви їздите до Білорусі, вважаєте, як і Ані Лорак, що музика поза політикою? Де межа між творчістю і політикою?

Червона лінія проходить на війні. Білорусь, яким би вона не була союзником Росії, на даний момент відіграє роль нейтральної держави, навіть десь арбітра, якщо згадати переговори в Мінську. Не можна однозначно сказати, що вони на боці Росії, що вони є нашим ворогом. До речі, з 2015-го чи 2016-го ми в Білорусі не були з різних причин. Не вдавалося вчасно домовитися про нашу участь, тому поїздки зривалися. Чесно кажучи, дуже сумую за Білоруссю. Але мене ніби немає ні в яких заборонених списках.

Якщо ви спокійно їздите до Білорусі, то значить маєте право заїжджати до Росії. Чи схвалюєте, що наші артисти туди їздять? Можливо є плюсом в тому, що в такі складні часи вони ризикують і несуть Росії українські слово, культуру?

Зараз нести українське слово, яке би могло ставити під сумнів путінську політику в Росії, небезпечно. Хоча б з тієї точки зору до Росії їздити не варто. Та і не комільфо в часи війни. Якщо навіть Лорак співає українською, вона не несе якихось українських ідей, які могли б змінити думку більшості росіян щодо конфлікту. Вона не є небезпекою для путінського режиму.

Враховуючи те, що сталося у Польщі з Ігорем Мазуром (Тополею), якщо вас зараз покличуть до Білорусі, наважитеся поїхати?

Занепокоєння буде, небезпека є. В будь-якому разі перед можливою такою поїздкою радитимуся з відповідними структурами. Перш за все, думаю не про поїздки до Білорусі, а за нашу перемогу, аби вона швидше відбулася. Я проти відведення військ і за те, щоби повністю припинити контакт з тією територією. Ніякої електрики, води, ніяких пенсій. Нехай тими регіонами займаються окупанти. Всіх, хто не захоче там залишатися на окупованих територіях, Україна максимально має розселити і допомогти з працевлаштуванням на територіях, які контролюються Києвом. Перемога України на українських умовах, це коли Росія виснажується і просто сама іде з Донбасу. Те саме з Кримом, але там значно складніше буде.

Михайло Глуховський, «Главком»