Олег Устенко: Ми опитали американських інвесторів. Найбільша проблема для них в Україні – недотримання закону й порядку

Ситуація з інвестиційним кліматом в Україні протягом 25 років незалежності нагадує бородатий анекдот про чоловіка, який мріяв про шалений виграш у лотерею. Він довгі роки щодня просив Бога ощасливити його. Коли ж Всевишньому урвався терпець, він промовив до прохача: «Так купи вже нарешті лотерейний квиток!»

Чи стане таким лотерейним квитком Національна інвестиційна рада, яку створено указом президента в грудні 2014 року, поки що невідомо. Але те, що увага до цього органа віднедавна підвищена, – факт. Наприкінці серпня 2016 року раду очолив колишній голова Адміністрації президента та екс-медіамагнат Борис Ложкін. Він уже пообіцяв невдовзі відзвітувати про перші результати своєї роботи.

Олег Устенко, виконавчий директор Міжнародного фонду Блейзера, висловлює побоювання, що члени Національної інвестиційної ради можуть перетворитися на весільних генералів. Підстав для таких прогнозів багато. Зокрема, є версія, що це призначення для Ложкіна – проміжний етап на шляху до прем’єрства, тобто Інвестрада – лише майданчик для розкрутки окремого політика.

Поза тим, на думку Устенка, продуктивна робота із залучення іноземних інвестицій могла б урятувати економіку і дати їй можливість зростати темпами на рівні 7–10%, а не 1,5% прогнозованими урядом до кінця цього року.

Олеже, як ви оцінюєте поточний інвестиційний клімат в Україні?

Я хотів би розпочати розмову з передісторії. Україна стикається з великою кількістю викликів. За два роки економіка впала на 20%, гривня втратила дві третини своєї вартості. Очікується кумулятивний рівень інфляції на рівні 90% за 2014–2016 роки. Це означає, що ціни підвищилися в 1,9 разу. Це «глобальне» падіння доходів населення. Окрім того, відбулося зниження експорту, а ми – експортоорієнтована країна і половину ВВП ми отримуємо за рахунок експорту. Коли падає український експорт, то, очевидно, що погано себе почуває вся економіка. Падіння експорту було цілком очікуване, адже ми перебуваємо в стані війни, а ще Росія досить активно блокувала наші товари.

Якщо подивитися на структуру нашого експорту, то в 2011–13 роках на Російську Федерацію припадало близько 30–35% нашого експорту. Це означає, що на кожну гривню, яку ми тут отримували, близько 17 копійок було сплачено споживачами в РФ. Водночас частка ЄС становила близько 20–25% у нашому експорті, це означало, що в той самий період на кожну гривню, що ми тут отримували, 12 копійок становила проплата європейських споживачів. Тобто у нас було два основних торговельних партнери.

Після 2014 року почалися зрушення в структурі нашого експорту. І на ЄС припадало вже 40%, тобто на кожну гривню вже 20 копійок. А частка експорту до РФ знижувалася. Зараз експорт до РФ становить на рівні 10%, тобто на кожну гривню припадає 5 копійок від російського споживача.

Це добре, що торговельна співпраця з агресором припинилася? І ми переорієнтувалися на європейський ринок…

Так. Але ми говоримо про зростання експорту до ЄС у відносних цифрах, тому виглядає все гарно – з 20% до 40%. Та в грошовому еквіваленті ми так і не почали більше продавати на території ЄС. І наші експортні потоки на території ЄС в грошовому вимірі різко зменшилися.

Якщо відбудеться позитивний рух на зовнішніх ринках, які, до слова сказати, сьогодні погано себе почувають, то українська економіка зростатиме на 3% щороку. Але, на жаль, і такий темп зростання неадекватний для нас. Якщо припустити, що світова економіка загальмує своє зростання, то з цими 3% ми зможемо догнати одну із найбідніших країн ЄС – Румунію – в 40-х роках цього століття, Угорщину – в 70-х роках, а Швецію, яку люблять ставити в приклад, – в нульових роках наступного століття. Тому очевидно, що модель зростання економіки в Україні треба негайно змінювати.

На що робити ставку?

Одна із найпоширеніших моделей, яка може дати гарний результат, це монетарні методи стимулювання. Коли ви різко знижуєте облікову ставку НБУ, тобто даєте можливість населенню та бізнесу користуватися відносно дешевими кредитами, з’являється можливість перезапустити економіку. Але в умовах України, на мій погляд, буде багато ризиків. І найголовніший ризик – розкручування інфляції, перегрів економіки з наступним викиданням ліквідності на ринок з тиском на обмінний курс. Так, гривня може девальвувати. Але мені здається, що цей спосіб стимулювання економіки України буде неефективним.

Другий метод стимулювання – бюджетний. Держава починає активно витрачати кошти з бюджету на стимулювання того чи іншого сектора економіки, наприклад, інфраструктури. Це може дати позитивний ефект. Але і цей метод не для короткострокової перспективи. Зауважу також, що Україна живе в хронічному дефіциті держбюджету. У нас три величезні дірки – бюджет, Пенсійний фонд, НАК «Нафтогаз». Цьогоріч обіцяють зменшення дефіциту на рівні 5-6% ВВП, це – гарний знак. Адже була вимога МВФ.

Окрім того, на нас висить тягар обслуговування зовнішнього боргу. Він становить 5% нашого ВВП. 3% витрат іде на військо. Тобто ми майже вдвічі менше даємо грошей на армію, аніж на обслуговування боргу.

То де взяти той економічний імпульс?

У наших реаліях зростання економіки може відбутися за рахунок іноземних інвестицій, тоді можливий ріст у 7–10%. Також аргументом тут може бути колосальний обсяг тіньового сектора економіки, який становив минулого року, за нашими оцінками, $85 мільярдів. Його треба завести в державний бюджет. Якщо припустити, що так званий корупційний податок в українській економіці становить 20%, це означає, що п’ята частина ($17 млрд) від тіньових $85 мільярдів розподілялися через різноманітні схеми в економіці. Додайте сюди ще 5 мільярдів, про які так багато говорять політики, які вимивалися через різноманітні закупівлі, і ви отримаєте цифру у понад 20 мільярдів доларів. Якщо Україна зможе реально зменшити рівень тіньового сектора хоча б удвічі, автоматично знайдеться ресурс у 10 мільярдів доларів. Це означає, що державний бюджет вийде зі стресового стану і буде профіцит на рівні 3–7% ВВП. Це колосальна величина, яка означає, що ми можемо стати більш стійкими. Інше питання – яким чином буде використано ці кошти далі.

Якщо припустити, що буде запущено серйозний механізм боротьби з корупцією і МВФ та інші європейські партнери дотиснуть наші реформи, то це може вивести країну на шлях швидкого економічного зростання. Україна потенційно може стати східноєвропейським тигром. При зростанні в 7–10% Румунію ми наздоженемо через 8 років, а Угорщину – за 12 років.

Співпраця з МВФ, зі слів президента, відновлюється.

Я вважаю, що співпрацю з МВФ буде поновлено. Це різко зніме девальваційне навантаження з гривні. Перші гроші зайдуть у золотовалютні резерви країни. Але МВФ для нас – похідна від реформ. Реформи – ось, що головне. Саме реформи покликані покращити інвестиційний клімат. А вже як наслідок – плата або ж хабар, як хочете це назвіть, за ці реформи, це транш фінансової допомоги. Незважаючи на те, що співпрацю буде поновлено, найближчими тижнями буде багато викликів перед українською владою. Ми передбачаємо, що транш, який прогнозувався в сумі 1,7 млрд доларів, буде розбито на дві частини. І в період між ними здійснюватиметься тиск на еліти, щоб вони були достатньо мотивованими на реформи.

У третій декаді цього місяця президент України має зустрітися з потенційними американськими інвесторами. Торік різні країни отримали два трильйони доларів інвестицій, Україна з них – два мільярди. Це взагалі непорівнянні цифри. Хоча Україна могла б абсорбувати більші фінансові ресурси.

Так от, це і є одним із завдань інвестиційної ради. Інвестиції – це страх і ризик того, хто заводить ці гроші. Він стає лобістом українського успіху. Він голосує сотнями мільйонів за майбутнє цієї країни. За нашими оцінками, прямих іноземних інвестицій слід очікувати на рівні трьох мільярдів доларів на кінець року. Та треба розуміти, що паралельно мають відбуватися реформи.

Ми нещодавно опитали американських «мільярдних» інвесторів, що вони думають про Україну і чи готові інвестувати в Україну. Найбільшими проблемами вони бачать недотримання закону й порядку. Таких респондентів – 96%. 79% сказали про корупцію. Про недорозвинений фінансовий сектор України висловилося 95% респондентів.

Є ще одна проблема – неможливо вільно вивезти зароблений капітал.

Зачекайте, ось на сайті МЗС, у звіті про інвестиційний клімат-2015, чорним по білому написано: «Держава гарантує безперешкодний і негайний переказ за кордон прибутків та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах унаслідок здійснення іноземних інвестицій»…

Все так, тільки трошечки не так. Національний банк вводив донедавна обмеження на репатріацію прибутку, тобто втрачався сенс для будь-якого інвестора зайти в цю економіку, якщо він не може вивести гроші. Я припускаю, що в багатьох інвесторів були і є пробуксовки із забюрократизованою, потенційно корупційною системою отримання дозволу на вивезення капіталу.

Наскільки іноземні інвестиції, що заходили протягом останніх років, мали неукраїнське походження? Адже держава гарантує, що іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Хороша можливість вивести, завести, вкласти, заробити.

Я розумію ваше запитання про походження інвестиційного капіталу. У мене теж є великі сумніви, що ті інвестори, які зайшли, це справді були голландці чи німці. Погляньмо на статистику. За всю новітню історію України ми змогли отримати 50 мільярдів доларів прямих іноземних інвестицій. Це крапля в морі. Я вже згадував цифру два трильйони, які розподілилися по світу.

Якщо подивитися на структуру інвестицій, які заходять до країни, ви побачите, що в минулих роках три чверті цих грошей заходило з Кіпру. А нині додалися ще Британські Віргінські острови. Але ж це один чорт – що собака, що хорт.. Хоча є випадки, коли дійсно іноземці реєстрували фірми на Кіпрі чи на якихось островах і заходили сюди. Але моя думка: в більшості це були гроші або українського, або російського походження. Але і український інвестор, і іноземний має перед собою меню: він може зайти в українську економіку і прийняти ті ризики, які є в українській економіці, та вимагати більш високу норму прибутку на вкладений капітал, а може вимагати меншу норму прибутку на вкладений капітал і взяти менші ризики, якщо він вкладеться, наприклад, в економіку Польщі, ще менші, якщо піде в США чи Швейцарію.

В які сектори зайшли згадані вами $2 млрд?

Трохи в банківський сектор. Але ці інвестиції можна назвати «примус до любові». Я вас запевняю, що ніхто з цих інвесторів не хотів би додатково вкласти 10 центів в українську економіку, якби в них була можливість врятувати свій банк без додаткової інвестиції. Тобто вони просто рятували свої банки. Тобто з двох мільярдів прямих іноземних інвестицій один мільярд був «примусом до любові».

Пік іноземних інвестицій припав на рік після Помаранчевої революції. Тоді сума інвестицій становила 10 мільярдів доларів. Тобі було і укріплення гривні, і пожвавлення економічної ситуації. Потім це все занедбалося, проїлося і прогулялося.

Якого ґатунку інвестор і в які галузі буде заходити до нас інвестор тепер?

Перш за все цікаві сільське господарство, енергетика, ІТ. Цікаві переробка сільськогосподарської продукції, телекомунікації. Але, щоб вводити гроші в енергетичний сектор, на ньому треба зруйнувати монополію НАК «Нафтогаз».

Світовий банк у своєму рейтингу Doing Business 2015 каже, що за показником легкості ведення бізнесу Україна посідає 96-те місце серед 189 країн світу, у 2014 році ми були на 112-му місці. Бачимо прогрес. Наскільки цей рейтинг має значення для інвестора?

Деякі іноземні гості прес-центру «Главкома» висловлюють думку, що Україна, аби вистояти у війні з Росією, повинна перетягувати до себе інвесторів з тих країн, які традиційно працюють з Росією…

Так, логіка тут є. Якщо є можливість перетягувати інвесторів, то треба це робити. Бо інвестор, який заходить в українську економіку, стає лобістом українських інтересів. Але будь-який інвестор мислить у такій парадигмі: вхід, розвиток, вихід. Не буває такого, що він ввійшов, не думаючи про вихід. І на максимальний заробіток на виході впливає і макроситуація у країні. Тому якщо це, наприклад, угорський бізнес, то він буде лобіювати інтереси України через свої власні уряди.

Цим має займатися Національна інвестиційна рада на чолі з колишнім очільником Адміністрації президента Борисом Ложкіним?

Я хвилююся, що ця рада може працювати як весільні генерали, котрі зібралися за одним столом. Мені здається, що потрібно чітко усвідомлювати, що кожен з членів на щось вчився, але не кожен, можливо, знається на тому, чим буде займатися. Бо вони всі різношерстні, починаючи від різних державних діячів з дружніх і не дуже для нас країн і закінчуючи «генералами бізнесу» із шалених 90-х. Є також група експертів, якісь чиновники, які колись робили бізнес. Вони гадають, що знають як і бізнес робити, і державою керувати.

Мені здається, що правильна структуризація роботи цієї ради – це виділення двох груп. Одна група – ті, котрі будуть, умовно кажучи, дегустаторами, тобто інвестори, які практикують. Нехай навіть у цих людей є гроші, які вони заробили в 90-х.

Інша – це група експертів, які повинні готувати «страву», писати аналітичні записки і подавати їх першій групі. А ті вже спілкуватимуться з парламентарями та президентом. Бо в іншому випадку будуть хитання то вправо, то вліво, як це зазвичай у нас відбувається. 

Наталія Малиновська, «Главком»