Російська фотожурналістка Вікторія Івлєва: Я проїхала всю країну. Висновок один: вам потрібна жорстка українізація

«Пробачте за те, що зробила моя країна вам, українці», - зі слізьми на очах відкрила свою фотовиставку «Народження України» в Києві російська фотожурналістка Вікторія Івлєва. В Україні Вікторію знають не лише за журналістськими роботами для телеканала «Дождь», а й за волонтерською діяльністю. Вона займається евакуацією громадян України з окупованого Донбасу. 17 березня 2015 року на блокпості «ЛНР» її разом з мирними мешканцями, які тікали на українську сторону, затримали проросійські бойовики.

Всіх  повернули назад на окуповану територію.

Волонтерських пригод у Вікторії чимало. Але цього разу предмет розмови інший: про метафоричне тлумачення образу народження нації у своєму фотопроекті, чому українізація має бути жорсткою і чому українці та росіяни - зовсім не братні народи.

Вікторія - лауреатка премії World Press Photo за репортаж зсередини чорнобильського реактора, премії «Вільна преса» Східної Європи (Німеччина-Норвегія), два рази номінувалася на премію імені Андрія Сахарова.

Коли народилася ідея створення фотопроекту «Народження України»?

Ідею народив Майдан. Майдан для тих, хто його зрозумів, для тих, хто його прийняв, для тих, хто його підтримав, для тих, хто ним захопився, хто йому заздрив, сидячи за колючим дротом там у себе (в Росії. – «Главком»). Ось для нас усіх було зрозуміло, що з хаосу, з жаху, болю, мук, смертей раптово народилася нація. Це було настільки очевидно! Я думаю, що це було очевидно і друзям України, і її ворогам, і ворогам було очевидніше, тому саме вони й зробили те, що зробили (анексія Криму та агресія на Донбасі. – «Главком»). Бо вони не могли терпіти, щоб тут народилося щось нове, ними не кероване. Я не була на Майдані. Я лежала цілодобово під комп'ютером і дивилася стрім, і я добре пам'ятаю свої відчуття. Це неймовірно. Я могла б це порівняти з путчем, який стався в Росії 25 років тому 19 серпня. Тоді я всі ці дні була в Москві. І я дуже добре пам’ятаю, як ми за ці три дні перетворювалися, змінювалися. Ми потім програли, невідомо, що ще буде тут. Дай боже, аби ви не програли, адже у вас заміс людей інший. Але ось це відчуття нового - іншого, чудового, що твоя країна з тобою, що твоя армія з тобою, що твоя міліція на той момент з тобою - це було неймовірно. Я пам'ятаю, коли 21 серпня 1991 року пам'ятник Дзержинському відірвали від п'єдесталу.  Це був загальний оргазм. Але ми тоді були наївні і дурні, вважали, що ось звалимо залізного бовдура - і все буде по-іншому. А потім усе, звичайно, розчинилося в повітрі, а на наших російських просторах розчиняється все, що завгодно. Україна показала, що все відбувається набагато важче, болючіше, страшніше.

Як довго тривала робота над вашим фотопроектом? І чому саме такий метафоричний образ ви обрали?

Майдан закінчився, і народження нової політичної нації відбулося. Хоч би якими були пологи, але вони відбулися. У фотографії дуже складно передати подію, яка вже минула, тому що основа фотографії - «тут і зараз». Мені дуже хотілося щось зробити. Мені весь час здавалося, що я мало роблю для України (витримує паузу, витерає сльози. - Ред)... Мені соромно за мою державу, яка безсовісно себе поводить. Я відчуваю своє безсилля... Ти просто від безсилля починаєш щось робити, щоб довести самому собі, що ти - людина, і від тебе таки щось залежить. Хоча так склалося, що я ледь не єдиний російський громадянин, який тут фізично волонтерить. Я досі займаюся вивезенням людей з неконтрольованих територій. Я жила в Слов'янську за часів Гіркіна, я спеціально туди поїхала й вивозила людей. І зараз ми допомагаємо прифронтовим селам з української сторони. І все одно здається, що мало роблю, і мало буде завжди, бо 10 тисяч життів не повернеш жодними зусиллями. Під час своїх волонтерських поїздок я роблю великі сюжети хронометражем 15 хвилин для телеканала «Дождь» про життя переселенців, біженців. Українські ЗМІ якось мало висвітлюють життя цих людей. З жалем повинна визнати, що більше розповідають про армію та її будні, а ось про страждання мирного населення говорять мало. Тому що про це важко говорити, для цього потрібен час. Час, щоб посидіти там суто по-журналістськи.

Так ось, повертаючись до вашого запитання, мені хотілося зробити щось ще журналістське, фотографічне. Я почала думати, як можна розповісти про подію, яка минула: про пологи, які вже закінчилися? Розповісти можна було тільки за допомогою пологів. Тоді я вирішила, що от треба взяти і об'їхати всю Україну, чудову вашу країну. Під час процесу мій задум пристойно трансформувався. Спочатку я хотіла зробити парні портрети — жінку-породіллю із народженою дитиною. Так я собі дуже академічно уявляла, але все пішло зовсім не так. Пішло все набагато цікавіше. Я знімала те, що йшло в руку, і в мене не було вибору. Мені дуже допомагало Міністерство охорони здоров'я України, Асоціація акушерів і гінекологів України. У мене було два заїзди для зйомок. Проект було побудовано так: один день - одне місто. Я брала великі міста, де ймовірність пологів буде більшою, ніж у маленьких. Першого разу я їздила 15 днів, а потім ще раз - 8 днів, була ще маленька дозйомка зовсім недавно, пов'язана з Кримом. І ось я ці 15 і 8 днів їхала безперервно, я сама склала маршрут, ночувала і в пологових будинках, і в поїздах,  це була так звана журналістська галера. Так, це було важко, але це була напрочуд щаслива зйомка. Ми навіть із лікарями зійшлися в тому, що під час пологів, мабуть, викидається потік щастя та енергії, і він захоплює всіх, хто в цьому бере участь. Мене весь час не відпускало відчуття щастя. Тому що це щастя – бачити щойно народжену людину, яка на твоїх очах з синьої, зморщеної перетворюється на рожеву, починає кричати, у неї смішні руки і ноги. Мама цієї миті дуже змінюється, вона розквітає і в секунду гарнішає. Цієї миті божеволіє від щастя батько.

mustafaev.livejournal.com

Скільки всього пологів вам довелося зняти? Породіллі як реагували на таку ініціативу?

Зізнаюся, що я найбільше боялася, що не знайду жінок, які погодяться зніматися, тому що переважать якісь бабусині забобони, що дітей не можна фотографувати і так далі. Звичайно, я питала дозволу. Писали мені розписку, що вони не проти. Дякуємо тим, хто погодився. Хоча в двох містах був майже провал, не погоджувалися.

Взагалі десь 50 пологів я зняла. Я вже можу десь акушером влаштуватися (сміється). Здебільшого погоджувалися.

Ваші фотографії знято в чорно-білих кольорах. Ви не любите працювати в кольорі?

Ні. В цьому випадку працювати в ч/б підказала естетика. Тому що надто багато крові, нецікавої крові, вибачте за професійний жаргон. Адже закривавлені пелюшки - це нецікаво з естетичної точки зору, це некрасиво, це відволікає від головного. Або ж, наприклад, породілля лежить на рожевій пелюшці, на ній блакитна шапочка, у когось жовті черевики, зелена підлога в приміщенні, і картинка таким чином розвалюється. На чорно-білому фото цього всього не видно, буде 50 відтінків сірого.

У чому ви були розчаровані, подорожуючи Україною для свого фотопроекту?

Які?

Такі, що тут живе дуже незлобний народ, і це дуже добре. Ось я це відчуваю, я це бачу за манерою спілкуватися, розмовляти. Не обов'язково з людьми обговорювати Майдан, багато хто з тих, кого я знімала, не підозрювали, що я з Росії, я і не афішувала, і не приховувала цього. Був один такий випадок, коли жінка-лікарка мені сказала: «А ось ви знаєте, скільки наших солдатів повбивали ваші?!» Ну, вже якщо хто і знає, то я так точно знаю, адже я жила у Слов'янську. Вона емоційно вибігла з кімнати. І її колеги мені сказали, що вона з Горлівки, переселенка, і попросили пробачити її. На що я відповіла, що хто кого ще прощати повинен. Потім вона повернулася, ми з нею поговорили, обійнялися і поплакали обидві трошки...
Розчарування у мене було тільки в одному, що українська мова йде семимильними кроками у небуття, вона замінюється суржиком і російською мовою. При всій моїй любові до російської мови, яка чудова, і при всьому моєму доброму і веселому ставленні до суржика, який кумедний і на свій манер прекрасний, я все-таки думаю, що головна мова тут - українська. І до неї не можна так ставитися. Вана може померти. Це така дивна річ після Майдану сталася. Щойно Росія зачепилася за цей закон (закон про державні засади мовної політики, «закон Ківалова-Колісніченка». – «Главком»), щойно пішли нескінченні розмови про те, як тут не дають розмовляти російською, всі почали тут говорити російською, мовляв, ось подивіться, всі говорять російською. Проїхавши зі своїм проектом всю країну, я можу сказати, що українська мова під загрозою. Українізація має бути дуже жорсткою. Тому що українська мова в небезпеці тут. Це поза сумнівом.

А з приємного що?

З приємного мені запам'яталася моя остання зйомка 11 серпня, присвячена Криму. Я розуміла, що мій проект без Криму буде неповноцінним. І я не мала права це зробити без Криму. Це був би удар у спину. Їхати до Криму мені не хотілося категорично, я не можу туди їхати. Не тому, що там божевільня, а швидше від сорому, звичайно. І не тягне мене їхати в Радянський Союз. Тому думала різні варіанти: або просто сфотографувати натурний план пологового будинку, або зробити білі аркуші фото, але це все вибивалося з контексту. Я довго шукала кримських переселенців - знайшла їх у Києві. Це був хлопчик Іллюша з Алушти і чудова двійня з Бахчисарая, яка ще не з'явилася на світ.

В Україні не раз бували революції: на граніті, Помаранчева, Гідності. Відмінності є між ними?

Останній Майдан відрізняється кров'ю, смертями - ціною. Ціною, яку заплатила Україна за свободу!

Чому в українців вистачає сил повстати за свою свободу, а у росіян - ні?

У нас різні історії. Вас протягом 25 років незалежності ніхто не бив, не вбивав, у вас тільки крали. Подивіться на історію Росії за ці 25 років: перша чеченська війна, друга чеченська війна, Беслан (1 вересня 2004 року у місті Беслан, РФ, учителів та учнів школи №1 було взято у заручники. Внаслідок теракту загинуло 314 осіб, з них – 186 дітей. – «Главком»), «Норд-Ост» (відомий як теракт на Дубровці, 23 жовтня 2002 р. Під час вистави «Норд-Ост» глядачів взяли у заручники. Загинуло більше сотні людей. – «Главком»), «Курськ» (загибель підводного човна «Курськ» 12 серпня 2000 року в Баренцовому морі на глибині 108 метрів. – «Главком»)... Це різні вбивства, тобто країну постійно колотило, ніколи було отямитися, не встигали отямитися.

А у вас за 25 років виросло покоління, яке не навчилося боятися, молоде покоління, яке ніхто не шмагав. Люди, які були радянськими, теж розучилися боятися.

Я помічала, що і в Росії, і в Україні є люди, які дивляться на сусідню країну і вважають, що вона приблизно така ж, але багатша, або така ж, але трохи бідніша. А так наче все однакове. Але ми настільки різні! Так, у нас є багато схожого, я приходжу тут до будинку і бачу меблі, як у своєї бабусі, або книги такого ж видання і так далі, але насправді внутрішнє наповнення дуже різне. А люди міряють через цю схожість, що ми однакові. І починають думати, що в Україні фашисти. Якщо в Росії говорять: «Бий жидів!» - то це означає бий жидів! По-іншому не буде. У Росії відбуваються вбивства за етнічною ознакою, в Росії висять оголошення «Здамо квартиру тільки слов'янам». В Україні таке немислимо! Нікому на думку таке не спаде! Я нікого не виправдовую, я просто пояснюю, що люди з Росії вважають, що в Україні такий самий ступінь жорстокості, хіба що українці бідніші. А українці думають, що в Росії так само, як і в Україні: до пори до часу була вольниця. Але все зовсім по-різному. Українці не мають сакральності влади, і це добре! Я завжди згадую слова Набокова, що в демократичній країні портрет президента має бути розміром у поштову марку. Ви в цей бік рухаєтеся. І у вас немає імперства, немає відчуття, що ви - великий народ, що всі решта дурніші й тупіші, у вас більше розвинене відчуття рівності. Для Росії це величезна біда.

svoboda.org

Як ви ставитеся до думки, що українці і росіяни - це братні народи?

Що означає братні? Ну, просто живіть у мирі зі своїм сусідом. Хіба ти брат своєму сусідові? Ні, не брат, але ти живеш з ним у мирі, ти поважаєш його, не плюєш йому в двері, в обличчя, ти не ставиш йому під ніс своє лайно, не втручаєшся в його внутрішнє життя. Для цього всього не треба бути братом!

Наталя Малиновська, «Главком»