рус

    Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Скрипаль-віртуоз Святослав Кондратів: Бюджет хору Верьовки – 30 млн на рік. І що ми маємо за ці гроші? Музейний експонат!

    • Катерина Пешко
    • Розсилка
    <img src="/ftp_upload/images/kondrativ.jpg" alt="Скрипаль-віртуоз Святослав Кондратів" itemprop="image" width="" height="" /> - Скрипаль-віртуоз Святослав Кондратів: Бюджет хору Верьовки – 30 млн на рік. І що ми маємо за ці гроші? Музейний експонат!
    Скрипаль-віртуоз Святослав Кондратів

    «Знаєте, хто дістає найбільше грошей з бюджету на культуру? Поплавський та його університет, де все платне»

    Святослава Кондратіва сьогодні називають першою скрипкою України. Власне, він – один з небагатьох, хто намагається нести інструментальну музику в маси, поєднуючи у програмі своїх виступів класичні твори із власними композиціями. «Інструментальна музика нічим не відрізняється від іншої комерційної», – запевняє музикант, додаючи, що це тільки українська публіка поки що не готова сприймати цей продукт і платити за нього.

    Зі Святославом «Главком» зустрівся напередодні презентації його програми «Світ очима скрипаля» у Caribbean Club. Незвичне місце для сольного концерту скрипаля він пояснює відсутністю у Києві справжніх концертних залів та... високою ціною за їхню оренду. З відомим музикантом, колишнім керівником, в тому числі, і державних колективів, говоримо про ринок інструментальної музики, недоречний розподіл бюджетних коштів Міністерством культури та радянську «планову економіку» у мистецькій сфері.

    Святославе, 31 січня, ви будете презентувати свою сольну програму. З чим ідете до слухача?

    Передусім хочу познайомити більше людей з моєю творчістю як скрипаля та композитора і привернути увагу до королеви музики – скрипки. До цього я брав участь у різних музичних проектах. Але це концерт-презентація, унікальна у своєму роді подія. Я буду не тільки грати, а й розповідати про скрипку, про свій творчий шлях. Програму буде побудовано як щиру розмову зі слухачем, перше побачення.

    Чому для презентації обрали нічний клуб? Філармонія була б доречнішою...

    Те, що місцем для музики, у тому числі класичної, є лише філармонія – це стереотип. Днями вичитав цікаву фразу для сучасних митців: у творчості треба однією рукою триматися за класику, а іншою – пробувати сучасність. Зараз завдання творчих людей якраз полягає в поєднанні. Класична музика – Моцарт, Вівальді, Бетховен, Бах, Шнітке – нікуди вже не дінеться. Вона визнана часом. Але дорога до неї для слухача стає дедалі складнішою. Світ швидко розвивається, особливо технологічно. І щоб людину завести на концерт, треба робити багато різних кроків, у тому числі в популяризації скрипки такими методами.

    Тобто в клуб на інструментальну музику слухача-глядача затягнути легше?

    Так. Для нашої країни інструментальна музика – ще трошки специфічно. Але от ми вже протягом року знімаємо видовищні кліпи в різних країнах, поєднуємо їх з моєю авторською музикою і потім виставляємо в соціальні мережі. І вони користуються популярністю. Тому дозволю собі сміливий висновок, що на інструментальну музику попит у нас все-таки є.

    У цих кліпах справді гарні краєвиди з різних країн. Але там немає України. Чому?

    Програма називається «Світ очима скрипаля». Можливо, у майбутньому буде і «Україна очима скрипаля». Зараз поки що так. Людям завжди цікаво, коли їм відкривають щось нове.



    Якось ви сказали, що українська культура потребує олігархів, які б її підтримували. Хто підтримує ваш проект?

    Головна наша підтримка – це наші фани, слухачі. Мене не підтримує жоден олігарх. Але я мав на увазі, що підтримка потрібна не мені, а українській культурі. У нас, на жаль, немає законодавства, яке б дозволяло отримувати від держави гранти, як в Америці. У нас це не працює, хоча у нас Міністерство культури має бюджет у 3 мільярди. От і потрібні меценати.

    Невже в Україні немає меценатів?

    Думаю, що є. Але ми таких ще не зустріли. Хоча про когось ми просто можемо не знати. Один мій знайомий просив спонсорської допомоги і запропонував навзаєм рекламу. То бізнесмен йому сказав: краще мене не згадуй. Мотивував це тим, що у нього можуть бути неприємності з податковою, яка буде питати, звідки в нього стільки грошей. У нас специфічне меценатство, немає закону такого.

    Свої кліпи ви знімаєте за власний кошт?

    Це мої власні кошти. Та я ж заробляю музикою, я – професійний музикант, композитор, аранжувальник, керівник проектів. Я в Україні можу заробити творчістю без підтримки державних чи меценатських структур. Чи великі ці кошти? Залежить від того, із чим порівнювати.

    На яких умовах ви заходите із програмою в Caribbean Club? Оренда? Чи відсоток від куплених квитків?

    У всіх концертних залах і тут зокрема є кілька схем. Тут діють обидві, про які ви сказали.

    Державний зал дорожче орендувати?

    Дивлячись який. Філармонія (Національна філармонія України. – «Главком»), наприклад, дуже дорого коштує. І до того ж там зал не обладнаний ні світлом, ні звуком, комерційно не розкручений. Усі наші знайомі, які потенційно могли б виступити там, кажуть, що київська філармонія – це ой-ой-ой. Знову ж таки артисти з регіонів, які працюють у системі державних філармоній, не можуть приїхати виступити у київській філармонії.

    Але там же не щодня відбуваються заходи.

    Це відголос радянського минулого. Коли я ще працював у державних колективах і ми час від часу давали концерти у філармонії, то чи не завжди бачили, що артистів на сцені було більше, ніж глядачів у залі. Це дико і сумно водночас. Використовувати зал філармонії навіть як напівкомерційний майданчик зараз неможливо. Потрібно дуже сильно фінансово вкластися – в звук, освітлення, в рекламу, в гонорари музикантам. Просто зайти туди пограти – мені не по кишені.


    Святослав Кондратів
    Святослав Кондратів

    Скільки коштує «зайти пограти» у філармонії в Києві?

    Років зо три тому оренда великої зали філармонії коштувала близько 24 тисяч гривень за концерт. На той час це було 3 тисячі доларів.

    Взагалі, наскільки реально сьогодні музиканту-інструменталісту робити комерційний продукт в Україні?

    Інструменталіст, в якого є сольні амбіції, повинен робити комерційний продукт, бо немає іншого шляху в шоу-бізнесі. У мене є знайомі музиканти, співаки, котрі працюють на ближні ринки: або Польщу, або Росію. Але ж це й впливає на їхню творчість. У Польщі від них чекають польських пісень, у Росії – російських. На нашому ринку вони майже не представлені, але велика кількість їхніх пісень і кліпів є в ротації на польському чи російському телебаченні. Чужий ринок диктує чужі умови.

    Ну от чи є сьогодні в Україні ринок інструментальної музики?

    Є. Інструментальна музика нічим не відрізняється від іншої комерційної музики. Просто на цьому полі у нашій країні все йде трохи із запізненням. Але це ж не означає, що він ніколи не запрацює. Щось роблю я – маємо інструментальну скрипкову сучасну музику. Є піаніст Євген Хмара – маємо інструментальну фортепіанну сучасну музику. З’явиться саксофоніст, який писатиме свою музику, – буди в нас і це.

    Щоб з’явився цей саксофоніст, має бути запит. Чи є він? Бо якщо зупинити людину на вулиці і попросити її назвати українських співаків, вона назве. А назвати хоча б кілька українських музикантів зможе вже далеко не кожен.

    В Європі, у світі це вже давно працює. Є цілі інструментальні проекти. Наприклад, є такий грецький музикант Yanni (Янні Хрисомалліс. – «Главком»). Він дуже популярний у світі. І в нього повністю інструментальний проект. Є дует – віолончель і рояль – Piano guys, теж дуже популярний у всьому світі. Це все інструментальна музика. Ми йдемо в авангарді, формуємо запит суспільства. Звісно, було б легше, якби ця ніша вже існувала і ми просто із кимось конкурували. Але далі буде легше, люди просто порівнюватимуть: от є такий, а є такий.

    Просто ця тема у нас поки що абсолютно не розкручена. Але це не означає, що розкручувати її не треба. Точно можу сказати, що ця музика затребувана. На комерційних заходах, на масових святах публіка сприймає інструментальну музику на ура. Восени ми виступали на Дні Житомира у супроводі симфонічного оркестру: одну програму Євген Хмара грав, іншу – я. Це було два повноцінних концерти. На площі, яка вміщує десь 50 тисяч, людей посадили на стільці. Все було заповнено. Причому потім я дізнався, що на цей момент у центрі ще й заборонили продаж алкоголю. Ця музика не дуже підходить для споживання алкоголю, але гоцали під неї ого-го-го. У новорічну ніч у Києві я також грав на площі, і також народ танцював. Усі сприймають цю музику. Просто треба робити промоушен: привчати і знайомити з такою музикою публіку.

    Але нині вашу творчість краще сприймають усе-таки за кордоном? Чим європейська публіка відрізняється від української?

    Європейський слухач більш підготовлений, бо має більше що побачити і послухати. Там ринок у цьому плані більш жорстокий. Але там глядач і більш спраглий. Для них сходити на концерт – це як для нас випити чашку кави. Для них це задоволення, яке можна собі дозволяти. Ми були влітку, у несезон (для концертів. – «Главком») у філармонії в маленькому містечку у Норвегії, так там зал на 1200 місць був заповнений.

    Що робити, щоб зали так заповнювати і в Україні?

    Треба змінити систему. В першу чергу цим би мали займатись профільні люди – з міністерства, управлінь. Треба готувати певні законопроекти, мотивувати. Та навряд чи ця система у нас спрацює. Бо ще в 70-х роках у нас у культуру на серйозні посади прийшли бездарні люди. І фактично з того часу все почало сіріти і тьмяніти. Зараз ці люди самі щось міняти не будуть.

    Міністра Євгена Нищука реформатором не вважаєте?

    Реформи для мене – це щось абсолютно сміливе, нове, яке критикуватимуть, але воно показує, що було так, але ми все змінили. Не переробили, не адаптували... Як музикант і менеджер скажу, що нічого не змінилося. Так, зараз маємо закон про конкурси. Але він не спрацював як треба.

    Та й у наших людей свідомість ще переважно радянська. У нас усі за реформи всюди, окрім свого робочого місця. Ми готові реформувати сусіда, президента, міністерство, але не себе. Це стосується і музикантів. Я вже казав, що працював не в одному державному колективі, національному колективі, керівні посади обіймав. І я знаю музикантів, які бігали на Майдан щодня, але міняти у себе на роботі нічого не хотіли…

    Можете назвати найкращого міністра культури за роки незалежності України?

    Ну, були непогані особистості: Богдан Ступка, Василь Вовкун... Але цього мало. Треба мати сміливість, вибивати повноваження... Як тільки ти туди йдеш, треба казати: буду робити це і це. Не дають зробити – розвертайся і йди назад. Не треба чекати, доки тебе винесуть…

    А що зроблено нашими видатними діячами культури? От Національний хор імені Верьовки, Національний ансамбль імені Вірського, Національна капела бандуристів – на сьогодні це все музейні експонати, які вже існують понад 50–60 років. Я дуже люблю українську культуру, в мене є навіть український етнічний проект Шaravaraband. Але оті колективи – то ж реально майстерно законсервовані музейні експонати. Та це не було б смішно, якби вони не мали такого величезного фінансування. Для прикладу, бюджет хору імені Верьовки становить близько 30 мільйонів гривень на рік. От як продюсер що я думаю? Що можна зробити за 30 мільйонів на рік із таким колективом? Новий проект. Як мінімум один проект, але бомбезний. Бо в Берліні за такі гроші роблять помпезні постановки Вагнера. Що ж нового робить за рік колектив? Нічого. А що він робить за 10 років? Це ж вже 300 мільйонів. А за 20 років? А колектив існує близько 60 років. Це мільярди. Або візьмемо Національний оркестр народних інструментів. Єдине, на що спромігся цей «славетний» колектив за останніх п’ять років – це вивчити десяток примітивних рок-хітів, які в Україні грають усі, кому не лінь. І це при річному бюджеті у 20 мільйонів гривень! У жодного колективу в світі нема такої державної підтримки. У нас таких національних колективів – з десяток. І що ми маємо за ці гроші?

    Кажуть, у нас немає грошей на культуру. Вибачте, у нас бюджет на культуру нормальний. Але от, знаєте, хто дістає найбільше грошей з бюджету держави на культуру? Михайло Поплавський та його університет. Університет, де все платне! Минулого року був звіт Мінкульту. То Поплавський витягнув 10% з того бюджету – 200 мільйонів гривень. На що? І при цьому кажуть: на культуру немає грошей. Та повно грошей.

    Скільки ж сьогодні заробляє музикант не в комерційних проектах?

    У національних оркестрах артисти заробляють від 10 тисяч гривень. До 2013 року вони заробляли в еквіваленті 1 тисяча доларів, тобто 7-8 тисяч гривень. Це стільки заробляє музикант, артист, оцей музейний експонат, який приходить на роботу о 10-й ранку і йде додому о 14-й. Я пройшов через це. Там багато проблем. Штати дуже роздуті. Штат в Оперному театрі, наприклад, десь під 1200 людей. А українські оперні зірки ж не можуть у Києві, в Опері, концерт дати. Вони як починають у цю систему занурюватись, то в них волосся дибки стає. Реальні зірки, які працюють на контрактах у сотні тисяч євро в Європі, приїжджають на батьківщину, щоб дати концерт, і розуміють, що, виявляється, це ж велика проблема. Я тому і втік з цього сектора. Це безнадьога.ua.

    Потрібні серйозні і системні реформи. Треба починати з дитячих садочків, шкіл, мають бути програми. А у нас як у «совку»: дали 250 концертів, що на 23% краще, ніж минулого року. І було глядачів на 15% більше. Читаєш це і начебто думаєш: так, зростання, клас. Але це фікція. Соліст філармонії, щоб отримати свій оклад, має дати певну кількість концертів. Це план. У нас культура працює за стандартами планової економіки Радянського Союзу. Наприклад, цей соліст має дати на місяць три сольних концерти. В Києві це зробити нереально. На тебе ніхто не прийде. Що роблять артисти? Співають у пустій залі і ставлять собі галочки, що концерт проведено, безкоштовно, ну, родичів запрошують. А держава це фінансує. Це все недієздатне. Ця сірість, у чиїх руках зосереджений бодай якийсь вплив на ситуацію, породжує велике небажання змін.

    Буває, розмовляєш із колегами, з якими не бачився три-чотири роки, і розумієш, що для них час зупинився. У них є замкнутий світ і простір. Живуть у системі культури України як домашні хом’ячки: побігав по кліточці, поїв, побігав, поїв. Випустиш з клітки його – він назад залізе. Бо тут є що поїсти, а за кліткою треба шукати все самому.

    Можете назвати дійсно добрих інструменталістів, які роблять якісний продукт?

    Мені хотілося б, щоб інструменталістів в Україні було більше, особливо в регіонах. Та я розумію, що їх стримує: це дорого. От попсові вокалісти у нас на естраді – переважно люди за покликанням, вони нечасто мають професійну освіту. Інструменталісти – це люди з класичною академічною освітою. Та у нас багато чого не вчать. У Європі навіть система освіти інакша. Одразу йде спеціалізація: або ти будеш солістом, або будеш в оркестрі грати. Та найголовніше, чого нас не вчать, – це те, що інструменталіст, якщо хоче займатися сольною кар’єрою, повинен у це вкладати гроші. Поки що в Україні так: тебе навчили грати, ти вийшов у філармонії і заграв. Це якщо тебе запросили. А якщо створювати свою програму? Треба писати музику. Добре, якщо ти сам це вмієш. Якщо ні – треба замовляти. Робити аранжування, записуватися, вкладатися в рекламу, промоушен. Це шоу-бізнес. І це ринок. Інакше – то для себе і родичів.


    Святослав Кондратів

    Майдан та війна на Донбасі розділили діячів культури на два табори: на тих, хто зайняв активну громадську позицію, і на тих, хто взяв на озброєння вислів «мистецтво поза політикою». Чи ця дискусія торкнулася інструменталістів? Чи поставало для вас, ваших колег питання: їздити на гастролі до Росії чи ні?

    По-перше, люди найбільше потребують мистецтва саме у тяжкі часи. Ми в період Майдану, взимку, провели сім концертів у Києві. У невеличкій залі на 200 місць, але в центрі міста, у Будинку актора. Спочатку думали: проводити чи ні? Бо, здавалося ж, Майдан, не до концертів. Але практика показала, що якраз до концертів. Інша справа – якими ці концерти повинні бути з моральної точки зору. Ясно ж, що не міг під час Майдану з головної сцени якийсь Кобзон виступати, не можна бігати по сцені в кокошнику і сарафані. Але європейський якісний концерт – це нормально.

    Щодо гастролей у Росії. Це радше морально-етичне індивідуальне питання. Заборонити кудись їздити людині неможливо. Мені б особисто було б зараз некомфортно виступати в Росії. Але кожен сам приймає рішення і відповідає за нього.

    Та є інший бік. Якщо ти співаєш російською мовою, то можеш продати свій продукт і в Казахстан, і в Білорусь, і так далі. Зробити мега-шоу і окупити його в Україні неможливо.

    І публіці треба зрозуміти, що такі шоу, як у Росії, ми ставити не можемо. Ми бідніші за Польщу, Словаччину, Чехію. Але й вони такого собі дозволити не можуть. То чому наш глядач думає, що ми можемо? Публіці треба переключитися, навчитися сприймати продукт за якістю, наповненістю, а не купуватися на моргалки-тріщалки і бали в Палаці «Україна». Бо велике шоу можна максимум повезти в Одесу, Дніпро, Львів, і то це під великим питанням. І це не окупиться в Україні. На 90% можна сказати, якщо велике шоу робиться в Україні, то воно або збиткове, або проводиться за якимись схемами, або чітко орієнтоване на зовнішній ринок.

    До речі, в Палаці «Україна» ніколи не хотіли виступити?

    Насправді у нас немає сучасних концертних залів. І той самий Палац «Україна» – під великим питанням. Він же не створювався як концертний зал. Це була зала з’їздів. Але не можна перебудувати ванну в кухню, щоб результат був без втрат. Назвати Палац «Україна» повноцінним концертним залом я не можу. Та й зайти туди як і у філармонію фактично не можна. Бюджет для того (щоб провести концерт в «Україні». – «Главком») має бути від 500 тисяч гривень. Офіційно оренда залу починається з 220 тисяч гривень. Але далі йде «плюс» те-то і те-то. І врешті проект стартує з півмільйона гривень. Якщо до мене в Палац «Україна» прийде аж 1000 глядачів (а це вже можна вважати певним успіхом), то скільки ж має коштувати квиток? Я уявляю, як я своїм прихильникам кажу: шановні, я вас усіх так люблю, приходьте до мене на концерт, квитки по 1 тисячі гривень, беріть із собою всю родину, і нічого, що у вас зарплати маленькі. А в маленькому залі і атмосфера може бути більш душевною.

    Немає концертних залів у Києві. Ми довго шукали. Жовтневий палац? Ну, з тими гербами і шторками страшно і сумно щось робити. Будинок офіцерів? При всій повазі – ні, це сарай, там ні акустики, ні світла хорошого, нічого. Зал КПІ? Там лише КВК можна проводити. Плюс ці зали абсолютно не втягнуті в процес промоушену. В цьому сенсі в Україні поки що все існує окремо. Продюсерські центри – окремо, зали – окремо. Один одного дурять і дивляться, хто на кому більше грошей заробить.

    Катерина Пешко, «Главком»


    Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ

    Про використання cookies: Продовжуючи переглядати glavcom.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом і погоджуєтеся на використання файлів cookies Згоден   Про файли cookies