Олег Дорощук переписує історію української легкої атлетики. Інтерв'ю з чемпіоном світу

Стрибун у висоту Олег Дорощук – про життя зі зростом 2,05 та ставлення до зміни громадянства

Українець Олег Дорощук стрімко увірвався у світову еліту стрибків у висоту. Вже у перший свій сезон на дорослому рівні він став призером Чемпіонату Європи і увійшов топ-6 на Олімпіаді. Далі була перемога на зимовому Чемпіонаті Європи, а вже цього року Дорощук став чемпіоном світу у приміщенні.

У свої 24 роки Олег вже досяг того, що більшість атлетів не здобувають за всю кар’єру. Втім, амбіції українця сягають більшого. Насамперед, він хоче покращувати результати і мріє про рекордні висоти.

«У 17 років я вже мав два метри зросту»

Олеже, давайте розпочнемо з неспортивного питання. Наскільки важко жити зі зростом 2.05?

Так, бувають незручності. Насамперед, в побуті чи в транспорті – в авто, в потязі.

Є проблеми з пошуком одягу і взуття?

З одягом проблем немає. Наш спонсор усім мене забезпечує, тому в цьому плані простіше.

Пам’ятаєте в якому класі стрімко виросли?

В класі 10-му. Фактично у 17 років я вже мав два метри зросту.

Зріст зіграв вирішальну роль коли ви обирали стрибки у висоту?

Звісно, за антропометрією я ідеально підходжу для стрибків у висоту – високий, худий. Але щоб це зіграло вирішальну роль – не сказав би. Просто мені дуже подобалось стрибати і це було головним.

Фактично, вже у 20 років ви почали виступати за дорослу збірну. Наскільки важко було поєднувати молодіжні і дорослі змагання?

Важко. Я ще був для цього слабкий фізично і, насамперед, психологічно. І мій тренер Геннадій Здітовецький не хотів, аби цей перехід відбувався так рано. Він вважав, що я мав «вистрибатись» на юнацькому рівні, а вже лише потім переходити до змагань на дорослому.

Що стало переломним моментом у дорослому спорті, після якого ви почали відчувати впевненість у своїх стрибках?

На мою думку, це Олімпіада-2024 в Парижі, де я не був фаворитом, але виступив успішно і встановив персональний рекорд 2,31 м. Цей виступ додав мені значної впевненості у власних силах. 

«Титул чемпіона світу морально не тисне»

З 2024 року ви вже у світовому топі – третій на Чемпіонаті Європи, шостий на Олімпіаді. А через рік ви вибороли своє перше золото на дорослому рівні, вигравши Чемпіонат Європи у приміщенні з результатом 2,34 м. Як ці успіхи змінили вас в спортивному і суто людському плані?

Яким я був, таким і залишився. Однак, тепер маю нові цілі. А, головне, є більше бажання працювати і змагатися, є більше мотивації. 

У цьому році в доволі впевнено виграли Чемпіонат світу у приміщенні. Що було найскладнішим на цих змаганнях?

Впевнено… Це, мабуть, такий вигляд мало зі сторони. Насправді, було непросто. Зимовий сезон цього року, зізнаюсь, був для мене важким. Був незадоволений своїми стрибками. Але перемога на Чемпіонаті світу додала мені впевненості на майбутні старти. І це головне.

Титул чемпіона світу не тисне морально? В Україні тепер від вас чекають лише перемог і медалей.

Чесно зізнаюся – не тисне. Мета була перемогти на чемпіонаті – я її досяг. А стосовно очікувань, то ви розумієте, що не можна перемагати увесь час. Я до цього виважено ставлюся і розумію, що це – спорт: сьогодні переміг, а завтра ні.

У минулому році ви казали, що отримуєте від рідного міста Кропивницького щомісячну стипендію 400 грн. Чи підвищили ці виплати?

Так, підвищили. Тепер з усіма доплатами я отримую майже 9 тис. грн.

Чи звертались до вас якісь бренди щодо рекламної співпраці після твоєї перемоги на Чемпіонаті світу?

Ні, не звертались. Якби були пропозиції, то, думаю, ви б уже про це дізнались. Наразі мій спонсор з 2019 року – це Puma, яка співпрацює з багатьма легкоатлетами України.

«Я не забобонний. Якихось прикмет чи ритуалів у мене немає»

Плануєте виступати на липневому чемпіонаті України у Львові?

Так, планую. Це ж буде відбір на Чемпіонат Європи, який відбудеться у серпні у Бірмінгемі. Тому моя участь є обов’язковою.

Кого вважаєте своїми головними конкурентами в цьому сезоні?

Мій головний конкурент – це я сам. Інколи перемогти самого себе набагато важче, ніж когось з конкурентів. Тому я завжди, насамперед, змагаюсь із самим собою. І, звісно, з планкою.

До речі, які у вас «стосунки» з планкою? Хтось зі спортсменів перед стрибком її заговорює, хтось гіпнотизує поглядом.

Я перед стрибком дивлюся на точку відштовхування. Тому ніяким гіпнозом планки не займаюсь. Взагалі, я не забобонний. Якихось прикмет чи ритуалів у мене немає.

Легендарний стрибун у висоту Мутаз Баршим у цьому році повертається після травми. Важко буде з ним конкурувати на Абсолютному Чемпіонаті світу – новому турнірі від World Athletics?

Скажу, що буде круто з ним позмагатися. Баршим – великий спортсмен, і я трохи жалкую, що мене ще не було в секторі, коли він по-справжньому запалював і все вигравав. Наразі ми пересікалися з ним на змаганнях лише на Олімпіаді-2024.

Побити особистий рекорд 2,34 м – входить у ваші плани на цей рік?

Звісно, входить. Тим більше, що мій літній рекорд наразі лише 2,31 м. А от зимовий – 2,34 м. Якось у мене так виходить, що я спочатку встановлюю свій рекорд в приміщенні, а потім «наздоганяю» його літом. Тому хочеться стрибнути на стадіоні вище. 

Ваш стрибок на 2,40 м реальний у найближчі роки? Можливо мрієте побити рекорд України, який належить Богдану Бондаренку – 2,42 м?

Скажу так – це моя мрія. Кожен стрибун хоче потрапити в «Клуб 2,40» (перелік спортсменів, які долали планку на висоті 2,40 м і вище – «Главком»). Я не виняток. А стосовно рекорду Богдана Бондаренка, то він не один раз долав 2.42 м. І подолати планку на рекордній висоті 2.47 м він свого часу теж намагався. Тому обійти Бондаренка – це також мрія. Але для цього потрібно багато працювати.

Світовий рекорд кубинця Хав’єра Сотомайора – 2,45 м тримається вже 32 роки і здається «вічним». Наразі ніхто із сучасного покоління і близько не підійшов до цієї висоти. Чому? Має народитися новий унікальний Сотомайор чи може з’явиться такий собі Дюплантіс у стрибках у висоту, який буде штампувати рекорд за рекордом?

Раніше на великих змаганнях стрибуни починали вже з 2,28 м. Зокрема, і Бондаренко так розпочинав. Хтозна, може покоління тоді було більш талановите і працьовитіше. Кажуть, що об’єми  роботи на тренуваннях у них були більшими.

Хоча, он у жінок світовий рекорд також називали «вічним» (стрибок на 2.09 м болгарки Стефки Костадінової тримався 36 років – «Главком»). А наша Ярослава Магучіх взяла і стрибнула на 2.10 м.

Не знаю, може з часом і буде у стрибках у висоту новий феномен. Але зараз стрибати високо і покращувати результати виходить лише поступово, крок за кроком, за рахунок важкої праці. Втім, цього сезону цілком можливо, що хтось подолає 2.36 м чи навіть 2.40 м.

«Після завершення кар’єри хочу знайти собі заняття, щоб запалювало так само, як і стрибки у висоту»

У чому вбачаєте резерв покращення своїх результатів? Наприклад, останні сезони Ярослава Магучіх активно змінює розбіг, щоб стрибнути за 2.10 м. Чи є у вас подібні плани або ж ви будете відточувати наявну техніку?

Насправді, резерву ще є багато. Скажімо, техніку у стрибках у висоту можна вдосконалювати до нескінченності. Я вважаю, що у мене досі не було ідеального стрибка. У кожному можна знайти огріхи. Тому тут рецепт один – багато праці і уникати травм. 

Як думаєте, чому в України така сильна школа стрибків у висоту?

В Україні багаті традиції стрибків у висоту і багато сильних тренерів. Усі чули про славетну легкоатлетичну школу в Бердичеві (засновник Віталій Лонський – «Главком»), яка дала багато спортсменів і тренерів. Зокрема, і мій тренер Геннадій Здітовецький також – вихованець цієї школи. Вважаю, що велика кількість талановитих тренерів і є запорукою того, що українці увесь час на провідних ролях у цій легкоатлетичній дисципліні.

Як змінилася підготовка під час війни? Де тренуєтеся в Україні? Чи є улюблені місця підготовки закордоном?

В Україні тренуюся у рідному Кропивницькому на стадіоні «Зірка». Арена з 2014 року має покриття Mondo, яке використовують на міжнародних змаганнях найвищого ґатунку. Також тут є і сучасний манеж. Звісно, за 12 років покриття дещо вичерпало ресурс, але я не нарікаю. Мені тут комфортно і є усі умови.

Щодо зборів закордоном, то улюблене місце – Португалія. Там можна займатися і на стадіоні, і в лісі, і на пляжі.

Повномасштабна війна триває більше чотирьох років – на змаганнях мабуть вже не так цікавляться подіями в Україні?

Щодо спортсменів, то я ще мало спілкуюся з колегами. А от іноземні журналісти на березневому Чемпіонаті світу дійсно багато розпитували про війну і мою підготовку. Тим паче, що ця зима в Україні була непростою. Доводилось тренуватися і без світла, і без опалення.

Чи надходили вам пропозиції змінити громадянство?

Не надходили. Та навіть, якби і були, я не став би їх розглядати. Думаю, зрозуміло чому.

Відпочинок на природі, риболовля і автомобілі – усе це й надалі ваше хобі?

Так, нічого не змінилось. Але зараз вже не так просто вирватись кудись на природу. Наприклад, рибалив востаннє восени минулого року. Відпочивав разом зі своїми товаришами – Артуром Фельфнером (метальник спису, входить до збірної України з легкої атлетики – «Главком») та старим другом Антоном, який з початком війни служить у ЗСУ і приїздив у відпустку.

Де мрієте порибалити? Може, десь в океані?

В океані – точно ні. А от знайти десь гарне місце на Дніпрі і порибалити там 4-5 днів – це залюбки. 

Де бачите себе після завершення кар’єри спортсмена?

Ще не знаю. Хочу знайти собі заняття, щоб запалювало так само, як і стрибки у висоту. Може щось пов’язане з автомобілями.

Святослав Василик, «Главком»