Про «Азовсталь», полон в Оленівці й такмед. Інтерв'ю з бойовим лікарем Олександром Наговіциним

«Ця шапка пройшла зі мною «Азовсталь» та полон», – надворі, перед розмовою, з усмішкою говорить ветеран Олександр Наговіцин з Одеси. Повномасштабна війна застала його саме на підступах до Маріуполя. Згодом військовий лікар рятував життя захисників вже в оточенні на «Азовсталі». Після цього опинився у полоні – спершу в Оленівці на Донеччині, згодом у російському СІЗО. 

31-річний Олександр Наговіцин нині – капітан медичної служби у лавах військово-морських сил, начальник відділення реабілітації та відновлювального лікування у 61-му військово-мобільному шпиталі.

В інтерв'ю «Главкому» він розповів про оборону Маріуполя, побут на оточеній «Азовсталі», жахи полону, а також поділився думками щодо найгостріших питань довкола медицини на передовій.

Олександре, раніше ви розповідали, що ваша мама хотіла стати лікарем, але не склалося. Тому ви й обрали такий шлях. Це єдина причина?

Дійсно, мама дуже хотіла стати медиком, але у Радянському Союзі у неї не склалося. Вона переклала це призначення на мене. Але їй подобається педіатрія, а я дуже люблю травматологію, хоч це досить «кривава» спеціальність. І я хотів бути саме військовим лікарем.

Власне, чому саме військова медицина і безпосередньо «у полі»?

Мене завжди приваблювало все про війну – кіно, вистави, оповідання, історичні хроніки. Після школи хотів вступити одразу до медичного університету. На бюджет я не пройшов, тільки на контракт. На сімейній нараді ухвалили рішення, що піду у медичний коледж, куди потрапив на бюджет.

Перша практика медичної справи у мене була у військовому шпиталі у відділенні травматології. Річ у тім, що коли я був ще у коледжі, мені здавалося, що стати медиком буде легко. Пройду коледж, університет, інтернатуру і залишусь у шпиталі. Ну, дитяча наївність, що тут сказати? (сміється)

Та мій шлях досить тернистий... Коледж я закінчив, потім відпрацював на фельдшерському пункті в Одеській області й вступив на другий курс у медичний університет на контрактну основу, але вже мав досвід і практику у масажній і реабілітаційній сфері. Тобто я допомагав батьками платити за моє навчання.

До слова, тоді я був автором п'яти патентів і більш ніж 50 друкованих робіт у різних виданнях, зокрема й закордонних, тож виріс до голови студентського наукового товариства. Згодом я дізнався, що в Україні є військово-медична академія. Одразу подав туди документи. Там і продовжив навчання.

«Я сам від себе не очікував, що я буду таке робити»

У яких точках ви працювали до повномасштабного вторгнення?

З грудня 2021 року був у передмісті Маріуполя. До великої війни у мене робота була проста: обстежити бійців, когось забрати у лікарню через коронавірус чи грип, і так – дрібниці пролікувати. На важкі випадки поранень чи за загиблими мене не відправляли – тримали, як молодого офіцера, трохи у стороні, щоб не злякався.

Проте за декілька тижнів до 24 лютого 2022-го поранення військових стали важчими. Ми думали про ескалацію, але не вірили, що це далеко зайде. 24 лютого на світанку на нас пішла ворожа важка техніка...

Як медиків готували до великої війни?

В академії були навчання щосеместрово – мінімум два тижні такмеду, згортання-розгортання польових шпиталів. 

Вважаєте, були готові до такого масштабу бойових дій?

У мене був юнацький максималізм: думав, що до цього не дійде. Що воно почнеться пізніше і в іншій країні... І я сам від себе не очікував, що я буду таке робити. Наприклад, що полізу у палаючу техніку, аби допомогти хлопцям, чи буду лікувати бійців у настільки важких умовах.

У перші дні повномасштабного вторгнення ви усвідомлювали, яких масштабів, руйнувань та жертв очікувати? 

До кінця лютого ще не усвідомлював. А от у березні почалась «жара», як то кажуть. Тоді до мене дійшло, що ми вже в оточенні. Ми по черзі доповідали командирам про необхідність коридору, бо місто ми своїми силами та засобами не втримаємо. Постійно запрошували підтримку. Вірили, що до нас з «великої землі» прийде міцний залізний кулак. Це був єдиний настрій для нас, з яким ми продовжували працювати, рятувати поранених і відбивати свої позиції. Ніхто не розраховував на оточення. Усі думали, що наші Збройні сили спроможні прорвати оточення і тримати рубіж оборони на тому рівні, який він був під час АТО/ООС.

Ви вірили у те, що вийдете з оточення? Які були думки, коли зрозуміли, що Маріуполь повністю захопили окупанти? 

Ще до кінця березня сподівався вихід з оточення, але після перших ракетних ударів по стратегічних об'єктах я у це вже не вірив. Але продовжував говорити щось оптимістичне, щоб підняти настрій пораненим хлопцям. 

Командир вселяв у вас віру, як і ви своїм пораненим? Які завдання ставило керівництво у ті найтяжчі дні облоги?

Поки ми перебували у місті, а не в облозі на двох заводах («Азовсталь», ММК Ілліча – «Главком»), то всі вірили, що до нас приїде підмога й ми відіб'ємося. Коли ж ми перейшли на заводи, то завданням було врятувати якомога більше людей, також ми планували прорив. Тоді у нас був командир Сергій Волинський (позивний Волина) – дуже класний чоловік. І він мені сказав, що виконуватиме свою роботу до останнього. Усі сподівалися на безпечний вихід, вірили у кораблі (для евакуації – «Главком») з Туреччини. На коридор ми не погодилися, бо знаємо трагедію Іловайського котла, Донецького аеропорту. Ніхто з нас не погодився…

Яке на той момент було медичне забезпечення?

Жодного. Нам пощастило, що була домовленість з керівниками медичних закладів: нам дозволили брати все необхідне – цього майна мало вистачити.

Тоді й керівники аптек допомагали, нам залишили ключі й дозволи на користування ліками. 

У зв’язку з чим було прийнято рішення про релокацію на «Азовсталь»?

Спершу була боротьба за комбінат Ілліча, готувався потужний удар – як нам говорили командири, готувався прорив на велику землю, але з 2 тис. осіб прорвалося зо два десятки… І під час цього прориву ми мали або лишитись на заводі, або вийти на вільну землю, або вийти на «Азовсталь». Ми своїм підрозділом прийняли рішення виходити на «Азовсталь». 

Так було безпечніше? 

Не те, щоб безпечніше, там ми могли ще принести користь. Ми розцінювали вихід на «велику землю», як квиток в один кінець. А тут була можливість виконати свою роботу до кінця і ліквідувати якомога більше окупантів. Ми планували наш прорив кілька тижнів.

Спроба була не одна, остання у середині квітня виявилась найбільш успішною. Ми добиралися колонами. Ми з водієм повернулись на комбінат Ілліча, аби забрати залишених поранених – і вивезли всіх, кого знайшли по різних бункерах.

Я попередив хлопців: або зараз, або ніколи, тож їдемо на «Азовсталь». Проте вони вірили, що їх заберуть і буде прорив.

Тоді по дорозі потрапили під обстріл, автівка лягла на правий борт. Побігли у найближчий погріб, там перечекали й таки добралися. 

Ваші обов'язки як медика змінилися на «Азовсталі»?

Так, вони розширились. Я був і бойовим медиком, і водієм, і фельдшером, і лікарем, і керівником стабілізаційного пункту. Навіть доходило до того, що я був одним з хірургів у госпітальному бункері.

Олександр Наговіцин надає медичну допомогу військовому на «Азовсталі», травень 2022 рік

З якими найбільшими труднощами тоді зіткнулися?

Найбільші труднощі були, коли ми ще обороняли місто Марії. Тоді мій водій Роман втратив дружину. У неї було дуже важке поранення. Вона була з ним у бригаді, але служила в іншому підрозділі. Інессі було 23 роки… Для мене це стало найбільшим ударом.

Ліки, їжа, спорядження… Чого найбільше бракувало на «Азовсталі»?

Щодо ліків я взагалі не переймався, тому що у мене у розпорядженні були ліки всього міста до «Азовсталі». Питаннями їжі займалися сержант медичного пункту та вільні на той момент водії. Інколи щось підкидали здорові бійці. Щодо харчування – воно було ніяке з самого початку. Було таке, що падали з ніг. В один з таких випадків зламав собі хребці, коли підіймав одного надто важкого.

Щодо медзасобів: ми почали економити ліки десь за два тижні до виходу з «Азовсталі». У достатній кількості не було нічого. Шовний матеріал, антибіотики, перев'язувальні матеріали – це все ми рахували. Про стерильність не йшло навіть мови – ми все глушили антибіотиками.

До слова, антибіотикорезистентність тепер є гострою проблемою під час лікування поранених бійців…

Так, тут я «нагрішив». Але у мене не було іншого варіанту. Я знав, якщо ми виграємо цю війну, то війну бактеріям ми врешті-решт програємо… Було важко, але ми вигадували щось. Наприклад, у нас майже не було фізичних розчинів для вливання тих самих антибіотиків. Тож брали венозну кров, розводили антибіотик і знов запускали розчин веною.

Як думаєте, скільки б ви ще могли протриматися саме на «Азовсталі», якби не було рішення виходити? 

Небагато, тому що втрачали свідомість на рівному місці.

Як сприйняли наказ про вихід з «Азовсталі». Чи вірили у те, що невдовзі повернетеся додому?

Так. Без віри нікуди. Нам пощастило, що прийшов цей наказ, ми знов повірили: а може, ще лишимось живими? 

«У полоні ми завжди мріяли…»

Далі – Оленівка. Як там проходили дні, які були умови утримання? 

Мене не залучали до примусових робіт. Я сказав собі, що буду продовжувати лікувати навіть тут. 

Було і холодно, і мрячно, і мокро, і води не вистачало, і їжі не вистачало. Але ми трималися, як могли. Проте була можливість хоча б вийти на свіже повітря.

Теракт в Оленівці. Ви той день пам'ятаєте?

Я його пам'ятаю й дуже чітко все знаю. Проте поділитися цим не можу через заборону вищого керівництва, зокрема СБУ. 

Чи були передвісники трагедії, можливо, змінилася поведінка окупантів? Когось відселили? 

Ми відчували щось неладне, тому що йшли чутки про переселення когось.

Що давало вам наснагу триматися, попри знущання й голод?

Ми з хлопцями дуже здружилися. І дійсно була велика підтримка. Ми завжди мріяли. Ми знали, що ми вийдемо й організуємо якусь власну справу. І що ця війна не може тривати вічно. А потім ми починали переповідати один одному своє власне життя, хто чим займався. 

Коли ви потрапили у СІЗО на території Росії? Чи були там кращі умови?

У жовтні нас забрали з Оленівки у Старий Оскол – там була ізоляція. Давали читати книги, проте це була настільки пропагандистська література, що я її навіть згадувати не хочу.

Вас намагалися піддати пропаганді у полоні. Вербували перейти на сторону противника?

Так, мене теж вербували, але не погодився. Казали, що і міста мого немає, і батьків немає. Проте я не вірив. Також постійно крутили аудіозаписи з пропагандою на гучномовці, ну і пісні такі ж. Це дуже збивало з думки.

Які у російських силовиків були методи тортур?

Усі фізичні – починаючи від звичайного побиття палицею, закінчуючи електрошоком. Нас били всім, чим тільки могли…

За цей час вам траплялися адекватні росіяни, які б по-людськи ставилися?

Так, був один постовий. Він адекватно ставився, бо я підкупив його своїми знаннями у медицині. От, наприклад, він давав нам більше часу, щоб ми не стояли в одній позі, а могли присісти. Також приносив літературу. І він завжди, коли проходив коридором, був гучнішим, щоб ми його чули.

Олександре, як ви дізналися про повернення додому? 

Нам розповідали з інших камер, як проходить перевірка перед звільненням з полону. Тобто за день-два проводили тілесний огляд. Тож нас почали менше бити.

Тому, коли ми запідозрили, що мене таки відпустять, я казав іншим, аби по черзі мені надиктовували хто їхні рідні та де їх знайти. Хоч у мене погана пам'ять, але я таки згадав всіх, і навіть більше.

З якою вагою ви повернулися додому?

45-50 кг при зрості 180 см. До великої війни важив до 80 кг.

Як це надалі відобразилося на здоров’ї?

Слабкість, важкість, проблеми зі шлунком, підшлунковою, кишківником, ослаблення імунітету, втрата зору та слуху, болить хребет…

Зі слухом проблеми почалися ще, коли я потрапив під бомбардування ще у Маріуполі. Тоді вийшло так, що я на позиції лишився один. Чую літак – виходжу подивитись, що куди летить: бачу якусь пляму, яка прямо на мене сунеться. А поблизу дуже вдало був великий екскаватор розташований ківшиком донизу – я туди й стрибнув… Як наслідок – ліве вухо повністю глухе, праве – трохи більш ніж половина і постійний дзвін.

Як держава організувала процес реабілітації для воїнів? Чого найбільше бракувало, якої допомоги?

Щодо реабілітації, тут в мене виникли службові питання… Командири частин не люблять відпускати на лікування... Щодо грошової допомоги, хочу сказати, що тим людям, які отримали навіть III групу інвалідності, а у мене саме третя вже, можна дати першочергове житло (для ветеранів з I та II групою інвалідності передбачено безплатне житло – «Главком»). Я б погодився на навіть однокімнатну квартиру. Бо я один, поки родини немає.

«Наше суспільство не готове до повернення військових з полону та фронту»

Чи відомо вам про випадки, коли рідним полонених називають ціну за те, щоб внести потрібну особу у списки обміну? 

Я переконаний, що таких схем немає – це просто такий розвод. У жодному разі не потрібно на таке вестися.

Ваші рідні до когось зверталися за допомогою, поки ви були у полоні? 

Усі їхні зусилля допомогли мене повернути з полону. Вони звернулись в усі інстанції. А ще заснували громадське об'єднання «Військові медики України». Треба звернути увагу, що країна-агресорка дуже рідко віддає медиків на обмін. Ми, звільнені з полону, маємо стати голосом для тих, хто ще не з нами.

Олександре, скільки часу вам знадобилося, аби повернутися до нормального життя?

Ще не повернувся, на це потрібні роки. Але хочу зауважити, що наше суспільство не готове до повернення військових з полону та фронту. У ветеранів загострене відчуття справедливості, іноді ступор у побуті, можуть бути і зриви. Довколишні реагують по-різному, не завжди з повагою та розумінням.

Як зараз оцінюєте стан тактичної медицини в Україні та відповідного забезпечення?

Стан тактичної медицини зараз, на відміну від початку війни і того, що було в АТО/ООС, значно покращився. Збільшилась кількість фахівців, створені школи. Хочу зазначити благодійний фонд та тренінговий центр Pulse, який активно розвиває тактичну медицину в Україні. А я – радник медичного директора, тож досвід також передаю наступним поколінням. Разом ми працюємо над удосконаленням у сфері надання знань та вмінь, щоб краще готувати українських захисників до надання допомоги. Ці навички – це врятовані життя!

Забезпечення теж збільшилось, але його все одно недостатньо. Буває таке, що йде неповний комплект аптечок або деякі складові неефективні, китайські. 

Яку роль у підготовці фахівців та забезпеченні необхідними медикаментами та супутніми засобами відіграють Медичні сили ЗСУ? Чи були у вас особисто нарікання?

Дуже багато нарікань. Командири беруть на себе занадто багато повноважень, немає розуміння у цьому плані. Кожен фахівець має займатися справою, проте наразі не всім дають таку можливість. От, приміром, я навчав на кораблі (Олександр Наговіцин був судновим лікарем – «Главком») свій особовий склад тактичній медицині. До мене прийшов начальник зі шпиталю й сказав, що я неправильно викладаю і дав мені примірник для сухопутних військ, тобто для землі. Я на нього подивився і думаю: «ти дурний чи що?».

Олександр Наговіцин під час розмови з журналісткою «Главкома» зауважив, що тактичну медицину варто запроваджувати зі шкільного рівня

Кому із цивільних знання з такмеду потрібні перш за все? 

Це потрібно всім і кожному. І цивільним, і дітям також. Я ставив це питання в Одесі ще до повномасштабної війни. Пробував просувати його в маси через міську раду. Нічого не вийшло. Нині потрібно розробити спеціальні навчальні програми для цивільних. От, скажімо так, я ще зі школи прийняв для себе, що медицина важлива, навіть для дітей. Підлітки дуже часто дивляться за своїми молодшими братиками чи сестричками. У мене з сестрою різниця в 11 років. Я її водив і в садочок, і у школу, і на майданчики, і на гуртки і я знав, що може статись…

Ви як це бачите? На шкільному рівні впроваджувати? 

Так, починаючи зі шкільного рівня, а саме з 9-10 класів, коли підлітки вже планують своє майбутнє, йдуть до коледжів, до університету. Але викладати має людина, яка не підпорядковується Міністерству освіти.

Який мінімум з тактичної медицини порадите знати громадянам? 

У першу чергу, шкала AVPU – оцінка рівня свідомості людини. Також слід знати, де вимірювати в людини пульс. Розрізняти кровотечі й вміти їх зупинити. Крім того, важливі знання серцево-легеневої реанімації.

Варто знати, що потрібно робити, коли у людині приступ епілепсії – я неодноразово стикався з тими ситуаціями, коли ставали над людиною і виламували щелепу… Люди не знають, що варто робити в такій ситуації, щоб дійсно допомогти, а не нашкодити.

Що б порадили тим, хто обрав для себе шлях військового медика. До чого готуватися?

І морально, і фізично треба бути підготовленими. Річ у тім, що коли я йшов на війну, я був підготовлений. Морально готуватись треба до найгіршого. Окрім тебе, ніхто нічого не зробить. І фізично бути готовим все робити за кожного – бути універсальною людиною. У Маріуполі я ремонтував і людей, і машини. Одна з навичок, яка врятувала мені життя і хлопцям, – кермування.

Як бійці лікуються в умовах інтенсивних бойових дій, на нулі. На якому рівні наразі навички першої допомоги у військових?

Дивіться, на першому рівні йде саме взаємодопомога. Якщо в когось при виконанні завдання стається поранення з масивною кровотечею, перше – це оцінка безпеки. А чи безпечно тут надавати допомогу? Чи треба спочатку витягти пораненого й надавати допомогу в іншому місці? Треба думати також і про власну безпеку, мінімум – рукавички. Насправді у Маріуполі вони мені жодного разу не знадобились. Але все нормально, кров у мене чиста. Карма відпрацювала на всі сто. Важлива також злагода у команді. Чи люди довіряють один одному, з ким вони йдуть у бій?

Гостро обговорювалася проблема переливання крові у бойових умовах. Як Ви вважаєте, чи доцільно й безпечно це?

Це доцільно. З приводу того, що людина у шоці, тому йде перерозподіл крові – вона зосереджується на серці, легенях, у мозку. А всім іншим органам крові не вистачає. Якщо крові втрачено багато, то може бути таке, що витекло дуже багато сухої речовини крові – формених елементів (еритроцити, лейкоцити та тромбоцити – «Главком»). І тут ми стикаємось з фізіологічним елементом – формені елементи крові створюють і підтримують тиск у судинах та переносять кисень і поживні речовини. Це вже дорога в один кінець.

Найпростіше, що може трапитися – це гемоторакс, тобто вихід рідкої рідини за межі кровоносного русла у ту або іншу порожнину. Але, якщо ми вчасно і вдосталь переллємо одногрупну, однорезусну кров (якщо на стабпункті є навчена людина, то зможе перелити й очищену кров пораненого назад у русло), то цьому можна запобігти. Людина залишиться без ускладнень, живою, скоріше вийде на одужання. Тому я повністю «за».

Чи чули про негативні випадки?

Я про таке ще не чув. В усіх усе було успішно.

Олександре, чим наразі займаєтеся? 

Бавлюся дуже високими матеріями. Тобто планую, планую і ще раз планую. Я переходжу з одного роду військ в інший. З бойових підрозділів у шпиталь. На іншу посаду, яка ніяк не пов'язана з тією роботою, яку я виконував. Бо, вибачте, прийняти хворих, випустити їм ліки або відправити у шпиталь може і фельдшер. Мені на кораблі робити нічого. До того ж я вже непридатний для морської піхоти, ДШВ. У мене варіант – або навчальні заклади, або госпіталь. Навчити я встигну завжди. Зараз я хочу зосередити увагу на новій посаді, а саме у реабілітаційному відділенні. 

Зважаючи на всі випробування, тортури, які довелося пройти, чи обрали б ви такий шлях оборони Маріуполя знову?

Так, тільки у полон би вдруге не пішов.

Чи хотіли б повернутися у Маріуполь і на «Азовсталь» після перемоги, чи навпаки – хочете ніколи про це не згадувати?

Я б туди повернувся один раз, об'їздив би кілька місць і поклав би квіти. Там, де я втратив своїх людей і не зміг їх звідти дістати…

Олександре, що дає вам сили йти до перемоги після пережитого? 

Підтримка рідних – це найголовніше. Також освіта – куди не глянь, а лікарі потрібні. Я обрав свій шлях – реабілітацію, тож моя особиста впертість мене й рятує.

Анастасія Фещенко, «Главком»