Командир загону саперів Дмитро Шеремета: У мене перемога кожного дня – коли мої люди повертаються живі

Потенційно замінованими в Україні на сьогодні можуть бути 174 тис. кв. кілометрів території, фактично 28% від загальної площі держави. А на очищення замінованих ділянок потрібно буде витратити понад $37 млрд. Такі цифри ще у вересні минулого року оприлюднив прем'єр Денис Шмигаль. Підстав стверджувати, що ці показники з минулого року покращилися, нема. Якщо деокуповані території можна вже розміновувати, то на лінії фронту мінування і розмінування відбуваються постійно.

У перші дні повномасштабної війни журналіст та редактор «Главкома» Дмитро Шеремета долучився до оборони України. Нині він є старшим лейтенантом ЗСУ, командиром загону розмінування Центру розмінування (підрозділ 143-го об’єднаного навчально-тренувального центру «Поділля»). Дмитро займається саперною справою на Донецькому напрямку, заміновує і розміновує ділянки фронту на передовій. За час війни він отримав два Ордени Богдана Хмельницького.

В інтерв’ю «Главкому» Дмитро Шеремета розповів, за які особливі заслуги його відзначив глава держави та чому йому та його побратимам-саперам демобілізація світить в останню чергу.

«Ми вчилися в Україні за радянськими книжками. А Росія технологічно не зупинялася»

Дмитре, як для тебе почалася війна проти Росії? Ми всі у редакції добре пам’ятаємо, що ти відразу зірвався…

Я теж добре це пам’ятаю. Бо ще два чи три дні, коли після 24 лютого я працював на «Главкомі», відчував, що мені все важче писати про війну, чим наважитися взяти у ній участь. Я не оцінював себе як мегаспеціаліст, що можу кардинально змінити хід війни. Але вирішив, що мушу спробувати і можу спробувати. Найбільшим був страх не перед військом, а залишити сім’ю на тривалий час. Але і дружина і діти в мене великі молодці. Вони мене підтримують, дають промінчики світла, кожного дня надихають і не дають упасти.

Як рідні сприйняли твоє рішення піти на війну?

Моя дружина була готова до цього з першого дня. Вона мені казала, що розуміла, що для мене це питання часу лише. Я знаю, що на початку дружині, матері було важко. Але сила людини визначається у тому, що вона в змозі узяти складну ситуацію під свій контроль. Десь навіть не завжди показувати свою слабкість. Дружина Світланка мені старалася не показувати, як їй важко, бо розуміла, мабуть, що мені не легше. І ще завантажувати сімейними проблемами, чи її особистими переживаннями мене не хотіла, старалася від цього мене відгородити.

Тебе одразу взяли до війська? Куди розподілили?

Ні, не одразу. Вийшло з другої спроби. Мені 26 лютого у ТЦК сказали, що якщо я офіцер запасу, 10 років тому закінчив навчання на відповідній кафедрі, нам такі зараз не потрібні, бо зараз у нас є більш досвідчені люди. Запропонували піти до ТрО, що я і зробив. У взводі було всього п’ятеро людей, які мали відношення до військової справи. Але така служба мене не вразила. Бо виконували завдання з охорони, громадського порядку, чергування на блокпостах, тобто нас не залучали до бойових дій.

Третього березня моєму знайомому подзвонили з ТЦК і сказали, що можна приходити тим, хто без досвіду. Ми з друзями і пішли.

Своїх хлопців я налаштовував: після перемоги саперам демобілізація світить в останню чергу

Як ти прийшов до того, що займатимешся розмінуванням?

Я навчався у військовому ліцеї. Але він не дає військово-облікової спеціальності. Там навчають загальних речей. А потім на військовій кафедрі я опановував саперну справу, командиром інженерно-саперного взводу міг бути. Для чого державі, армії перенавчати мене на артилериста, якщо у неї є готовий сапер. Якому потрібно дещо повторити, але в принципі це вже готовий фахівець. Тому моя дорога була тільки одна – це саперна справа. Оскільки до ТЦК я прийшов сам, мені запропонували обрати бригаду, бо у військовій частині мого рідного міста немає вакансії сапера. Сказали, що є у Дубно в 47-й окремій інженерній бригаді. Я і поїхав у Дубно. Отже, 4 березня приїхав туди і став командиром інженерно-саперного взводу. У цій бригаді я прослужив один рік. На одній з ротацій зустрів на Донеччині своїх знайомих з Кам’янця-Подільського, які тривалий час служили у Центрі розмінування. То вони запропонували податися туди. Це був кінець осені 2022 року. Пройшов співбесіду, мені дали відношення. Але приєднався до них не одразу, лише в березні 2023 року. Центр розмінування унікальний, він є бойовим підрозділом 143-го об’єднаного навчально-тренувального центру «Поділля».

То зараз ти більше мінуєш чи розміновуєш?

Опанувати розмінування набагато важче, ніж мінуваня. Частина людей до повномасштабної війни займалася суто розмінуваннями. Під час повномасштабного вторгнення наші Сили оброни не мали таких привілеїв для фахівців, як розподіляти їх тільки на мінування, чи тільки на розмінування. Тому сапери працюють як зі встановленням, так зі знешкодженням «бабахів». Саме цим я займався як у 47-й бригаді, так і у нинішній частині залежно від наших задач.

На яких напрямках працює ваш підрозділ? Чим вони між собою відрізняються?

У мене уся повномасштабна війна проходить тільки у Донецькій області. Ми працюємо в інтересах різних бригад як щодо мінування, так і розмінування.

«Ефективні боєприпаси у сучасній саперній справі – це нестандартні боєприпаси»

Цю війну називають технологічною. І проявляється це не тільки у величезній кількості дронів з різними можливостями, а й у системах, які мінують, або в технологіях розмінування. Наскільки для тебе була велика різниця у знаннях, отриманих на військовій кафедрі із тим, що ти побачив на передовій? Вдається вчитися у бойових умовах?

Професійний сапер має вчитися завжди. Мої хлопці і тут (на Донеччині – «Главком») продовжують вчитися, як приїжджають із завдання. Є література для цього, є ворожі пабліки, де ми дивимося, моніторимо, аби знати, як ворог встановлює міни. Одну міну можна встановити мільйоном способів. Навіть стару радянську міну, тактико-технічні характеристики якої ти знаєш, можна переробити, можна зробити на таку, яку неможливо знешкодити. Тобто після здобуття освіти у спеціалізованому закладі не можна говорити: все, ти вивчився. Так далеко не заїдеш і можеш «забаранитись». Бо на полі бою не буде можливості під час розмінування, коли є часовий цейтнот, розбиратися з якоюсь новою штукою, яку ти раніше не бачив.

Так, ми вчилися в Україні за радянськими книжками. А Росія технологічно не зупинялася. Вона випускала нові міни, про які до повномасштабного вторгнення багато хто з саперів навіть не чув. Вони не афішували це, про них не розповідали. Тому вже коли вдавалося вилучати якусь міну, потім її досліджували. У нас є коло спілкування з колегами із різних підрозділів, ми обмінюємося досвідом. Так і допомагаємо одне одному. Це стосується і західних боєприпасів, які нам постачаються. Їх також вивчаємо.

Які російські новітні мінні розробки міг би відзначити?

Я не буду їх називати. Бо ворог ще скаже, що це гарні розробки. Але частину їхніх мін наші чудово розбирають, переробляють і потім назад росіянам відправляють, як «подарунки».

Які найнебезпечніші міни, з чим довелося стикатися?

Зараз бачу у ЗМІ, у соцмережах матеріали про мінну безпеку для цивільних. І це добре, адже цивільні люди мають розумітися на цьому, бо з небезпекою мін ми стикатимемося роки після війни. Не всі міни такі, як ТМ-62 (радянська протитанкова міна), наприклад. Необізнані люди кажуть, що якщо вона детонує лише при навантаженні від, скажімо, 120 кг, то нічого з вами не станеться, якщо з нею взаємодіятимете. Але це не так. Є багато мін із «сюрпризами». Є такі, які спрацьовують під час перевертання, для детонації не потрібно їй ніякого навантаження. Є міни із сейсмічним датчиком. Вона буде захована десь, але якщо ти до неї підходиш, то протипіхотна міна може спрацювати, реагуючи на кроки. Причому, це міни з величезним радіусом ураження. Є міни з методом дистанційного підриву. Є саморобні вибухові пристрої, які геть не схожі на міни. Це може бути пляшка коньяку, ноутбук, іграшки. Все мінується. Ефективні боєприпаси у сучасній саперній справі – це нестандартні боєприпаси.

А як же тоді деактивувати міни, які, наприклад, реагують на наближені кроки?

Зараз наша держава рухається у напрямку механізованого розмінування. Я, принаймні, на це розраховую. Без цього розмінування на деокупованих територіях відбуватиметься дуже довго. Розміновувати міни можуть роботи, які глушать датчики, які реагують на кроки. У нас немає такого, як у кіно, коли людина вдягає противибуховий костюм і йде розміновувати. Ми – не гуманітарне розмінування, ми не займаємося розмінуванням на деокупованій частині, наприклад, Київщини. Ми працюємо у зоні активної фази бойових дій. З одного боку, це для нас і легше. Оскільки на території, де є сильний вогневий вплив з обох сторін в саперів немає багато часу і фантазії мінувати. З іншого боку, у нас немає дуже багато часу для суцільного розмінування. Ми можемо проводити розмінування для нашої піхоти, чи для проїзду нашої техніки. Тобто ми не розміновуємо територію для того, щоби вона була безпечною для цивільних. Цивільне і військове розмінування – різні штуки, їх потрібно розрізняти. Цивільним розмінуванням займається, зокрема, ДСНС.

Цивільні мають розуміти: з небезпекою мін ми стикатимемося роки після війни

Розмінуванням займається також спеціальна техніка. Декілька західних зразків працюють в Україні. Є різні бронемашини для розмінування, є танки для розмінування Wisent 1. Знайомий з їхнім принципом роботи?

Я бачив деяку іноземну техніку у дії в нас, бачив системи для дистанційного розмінування. Частина з цієї техніки використовується на передньому краї, під час наших наступальних дій. З іншого боку, якщо говорити про механізовані засоби, то танк з тралом, наприклад, не може заїхати до Кліщіївки під Бахмутом, чи до інших населених пунктів, де гаряча фаза війни, бо він туди просто не доїде, його знищать. Тому безпосередньо на передку працюють сапери – руками.

Цих німецьких машин дуже мало. Декількох екземплярів техніки вкрай недостатньо. Чи є розуміння, скільки потрібно рук, часу, техніки, аби розмінувати все?

Я своїх хлопців налаштовував, що коли настане день перемоги, то сапери підуть на демобілізацію в останню чергу. Оскільки роботи і після війни буде багато. І без залучення цивільних компаній з розмінування, які у нас в Україні, до речі, доволі ефективно працюють, також нам не обійтися. Не можу виміряти, скільки можна розмінувати гектар, адже процент забруднення мінами території у нас різний. Скажімо, на Донеччині і на Сумщині він кардинально відрізняється, але підхід до розмінування приблизно однаковий. Не можна сказати, що Чернігівщина розмінується швидше. Ні, вона не розмінується швидше, бо командир групи розмінування буде підписувати акт про те, що ця територія очищена від вибухонебезпечних предметів. А якщо знайдеться, скажімо, якась одна міна на території, то акт підписаний не буде. Потрібно буде метр за метром знову здійснити перевірку всієї ділянки. А це складний процес, враховуючи скільки осколків та того ж самого заліза лежить в землі вже, і це все треба вийняти. Я навіть не можу уявити, скільки гуманітарне розмінування займе років для того, щоби можна було пустити в поля худобу пастися, наприклад.

«Я вже не бачу такої ворожої тактики, яку ворог використовував під час штурму Бахмута»

Мінування – це не тільки закладання мін на землі. Це і мінування з повітря. Зараз військові часто розповідають про такі небезпеки так званих ОАБ чи ШОАБ. Це авіабомба з кульками-мінами у середині. Таких кульок в авіабомбі може бути 500 штук і детонують вони під час наближення до них. Це дійсно велика небезпека? Наші війська вже найшли спосіб як з цим боротися?

Це велика проблема. Можна провести інженерну розвідку і розмінувати якусь стежку чи дорогу, і ти будеш впевнений, що ділянка чиста, група піхоти може пройти. А може бути таке, що танкова група починає їхати по нібито вже чистій території і підривається. Як це сталося? Хто у цьому винний? Починається розбір польотів і знаходимо міни, які запускалися дистанційно з російського боку реактивними системами залпового вогню, наприклад, чи іншими методами, з дронів. Окупанти також скидають протитанкові міни. Часто вони це роблять якраз знаючи, що напрямок для наших сил чистий, що може йти техніка. Вихід полягає в тому, щоби між розмінуванням і проходом піхоти чи техніки не було великого проміжку часу. Розмінування пройшло і за нами вже йде готова колона техніки чи піхоти. Є таке правило у саперів: якщо ти втратив своє мінне поле хоча б на хвилину з поля зору, тобто за ним не спостерігав, то його вже не можна вважати «своїм мінним полем». Бо якщо одразу за розмінуванням за нами не підуть, ніхто ніякої гарантії у чистоті територій дати не зможе.

Сапери працюють поодинці, групами? Як свою ділянку контролювати 24/7?

Ми не спостерігаємо за ділянками 24/7. Ми працюємо в інтересах різних підрозділів. Зробили роботу і поїхали в інше місце. У цьому плані робота саперів з розмінування/мінування більше схожа на роботу підрозділів Сил спеціальних операцій. Вони також їздять по різних локаціях, виконуючи ті чи інші задачі. Бо сапер – це одна з пріоритетних цілей у противника. Ми працюємо в різні пори доби, немає ніякої системності для того, щоб не можна було визначити коли, де і на яку ділянку група зайде. Поодинці сапер майже не працює. Але і великих груп, які би виконували задачі, немає. Бо нам не можна допускати великого скупчення людей, щоби нас не виявили.

Який рівень підготовки мають фахівці з розмінування, які нині приходять до вашого підрозділу?

З яким би рівнем підготовки до нас не приходили, у нас тут все зовсім по-іншому. Бо дуже часто ти не можеш діяти за підручником, за якимись інструкціями, бо перебуваєш під ворожим вогнем. Вагомим фактором є уміння працювати вночі. Тобто вчитися на полігоні і вчитися в зоні бойових дій – зовсім різні речі. Повірте, у нас люди дуже швидко вчаться, якщо вони мають голову на плечах і хочуть повернутися живими, з руками і ногами. У мене в підрозділі були люди, які колись, наприклад, служили строкову службу матросами, але перевчилися на сапера.

У тебе є вже високі нагороди – ордени Богдана Хмельницького ІІІ і ІІ ступеня. За що саме їх присвоєно?

Спочатку був орден імені Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Мені його дали, коли наша група з п’ятьох саперів і хлопців з розвідки 79-ї бригади у вересні 2022 року висунулися на роботу вночі і нам вдалося взяти в полон сімох полонених з «ДиНиРи». Коли ми їх взяли в полон, захопили їхню позицію, противник це побачив і відкрив по нас мінометний вогонь. Ми почали під обстрілами вивозити полонених. А противнику було байдуже, що можуть загинути їхні люди разом з нами, бо вони їх не збиралися повертати. Та ми таки змогли вибратися із небезпечної ділянки і передали полонених відповідним структурам. Сподіваюсь, це принесло користь і вдалося завдяки цим «чмоням» виміняти когось з наших хлопців.

«Занадто багато було створено ілюзій «наші сонечки відпрацюють і все буде добре»

На початку повномасштабної війни полонені часто розповідали, що не знали, куди йдуть, що я лише водій, що жодного разу не стріляв та інші легенди. Що казали ваші полонені?

Все те саме. «Я – тракторист, йшов по вулиці, мене забрали. Я взагалі перший раз вийшов на позицію. Я ще жодного разу не стріляв». У страху очі великі, всі починали розказувати одну і ту саму байку. Хоча ми потім дивилися їхні військові квитки і в одного з них була дата мобілізації – 22 чи 23 лютого 2022 р. Тобто його мобілізували ще до повномасштабного вторгнення. Тому в їхні байки я не вірив. А займатися їхнім вихованням у мене не було ані часу, ані бажання.

Це єдині полонені з твого досвіду?

Так. Ті сапери, з ким я працював, кажуть, що цих полонених нам має вистачити до кінця життя. Бо це не наша робота і не наша специфіка. І ми не готувалися брати полонених, бо ми несли з собою міни, збиралися їх встановлювати. А так виявилося, що позицію, де мали це зробити, вже захопили росіяни, а ми цього не знали. Як їх вдалося захопити? А просто взяли «на понт». Ми їм кричали, що вони в оточенні, що у нас снайпери, що зверху літають вертольоти. Бо якщо не здадуться, їх покладуть. Спрацювало. Хоча ми навіть не розуміли, яка їхня кількість була. Вони були хто з Горлівки, хто з Макіївки. Загалом сімох «ваньок» вдалося взяти.

Як змінюється, вчиться, удосконалюється ворог? Які тенденції ти бачиш?

Все залежить від підрозділів. Але що можна виділити: вони не цураються переймати наш досвід. Скажімо, FPV дрони (First Person View – дрон, управління яким відбувається оператором у режимі від першої особи, завдяки встановленій на дроні відеокамері), скидання з них боєприпасів вони спробували, коли побачили, що наші з успіхом це роблять, це працює. Зараз у них виробництво цих дронів на конвеєрі. Саме завдяки цьому конвеєру, масованості, вони нас дуже «кошмарять». Нині у них БПЛА з тепловізором і скидами, і таких у них рій просто може бути на маленькій ділянці. Є напрямки, де кількість дронів така ж, як літаків була в «Борисполі» у золоті часи. Здається, що весь час щось літає без зупинок.

У штурмових діях вони також пробують різні тактики і методи. Порівняно з початком повномасштабної війни їхні навики покращуються. Я вже не бачу того, що було під час штурму під Бахмутом було минулої зими. Було таке, що ми п'ять ночей поспіль мінували одну посадку, а «Вагнера» п'ять ночей підряд рівно о 5:10 ранку йшли цією ж посадкою і підривалися на мінах або гинули від нашої артилерії. Але не припиняли так само йти і помирати наступного дня. Зараз я такого вже не бачу. Це при тому, що «Вагнер» був також сильною групою. Завдяки успішному виконанню певних специфічних завдань під час бахмутської кампанії трьох моїх хлопців нагородили орденом За мужність ІІ-го ступеня, а я отримав орден Богдана Хмельницького II ступеня.

Зараз чимало прогнозів про те, що увесь 2024 рік доведеться переважно оборонятися, стримувати ворога. Говорять також про брак артилерійських снарядів, ракет для ППО. А чи достатньо мін і засобів для мінування, враховуючи величезну лінію фронту?

Треба розуміти, що ми, звичайно ж, не мінуємо все. Коли ми ставимо міни, ми розуміємо, що нам їх треба буде знімати, коли просуватимемося вперед. Чи достатня кількість? Це питання до вищого командування. Я командир загону розмінування, маю свій напрямок, є моя смуга оборони. Конкретно у мене мін вистачає, проблем не було за два роки повномасштабної війни.

Про тривалість війни. «Зараз ми прослухали, вважаю, тільки перший стовпчик цієї пісні»

Якою ти сьогодні бачиш перемогу у війні? За яких умов можна буде сказати: «Україна перемогла»?

Це складне питання. Я час від часу про це думаю, як і кожен, певно, і з цивільних, і з військових. Я для себе відкидаю ідеалістичні сценарії типу розпаду Росії, повернення Кубані, парад у Москві. Я зараз навіть не бачу передумов для виходу на кордони 1991 року, як би це прикро не звучало. Сподіваюсь, що хто їх бачить, так це наше командування, а не люди, які в себе на диванах тільки і розповідають: «Чому ми ще не на кордонах, і чому ми ще Крим не повернули». Якщо такі розумні, то нехай прийдуть в ЗСУ та повернуть наші території, допоможуть вийти на кордони 1991 року. Я особисто зараз думаю не про Крим, а про те, як би не про*бати те, що у нас зараз є. Поки не бачу передумов для реалізації «хотіло», про які пишуть в інтернеті чи говорять по ТБ.

А громадськості треба зменшити свої очікування, бо ж ви очікуєте це від інших людей. А якщо так, то це перекладання своїх мрій на чужі плечі. Дехто з військових вже два роки повномасштабної війни на передовій, дехто ще з часів АТО, люди втомлюються. І це трохи бісить, коли знаходяться ті, хто перекладає реалізацію своїх «хотілок» на інших людей.

Реальність така: перемога в жодній війні ж не настає за один день. Перед фінальним акордом, думаю, ми будемо чіткіше розуміти, чим ця пісня закінчиться. Зараз ми прослухали, вважаю, тільки перший стовпчик цієї пісні.

А у мене зараз є інші перемоги. Перемога кожного дня – це коли мої люди повертаються після успішного виконання бойового завдання живими і зі всіма кінцівками. Цю мелодію я би хотів чути кожного дня, і для мене поки це є найголовніше.

Хлопці, на початку повномасштабки ми підставили країні плече, дали вам час оговтатися і здобути корисні навики

Військовим на передовій потрібні ротації, потрібні свіжі люди. Але картинки того, як ТЦК мобілізує силою створюють враження, що армія – це не престижний інститут, а покарання. Як ти бачиш цю проблему з передової? Це позначається на мотивації і роботі військових?

Звичайно створення такого образу – це дуже погано, це катастрофічно… Якщо я прийду до себе у Кам'янець-Подільський, візьму до рук дві папочки, пройдуся вулицями, впевнений, на мене будуть дивитися, як на співробітника ТЦК. А я цього не хочу, не хочу бачити цих поглядів. Нині ТЦК зробили звіром. Звісно, там є люди, які відсиджуються, які працюють на цей негатив, але там є багато людей з пораненнями з фронту. І вони роблять свою роботу.

Правда і те, що пройшов етап, коли приходили у військо лише добровільно усі мотивовані. Я вважаю, що добровольці дали для іншої частини суспільства час, щоби ця інша частина підготувалася. Хлопці, на початку повномасштабки ми підставили країні плече, дали вам час оговтатися і здобути корисні навики. Вам не здається, що за два роки прийшов ваш час підмінити нас? У військових теж є сім’ї і діти, які не бачать батьків. І відкрию навіть вам «державну таємницю»: ніхто з нас не народився в мультикамі (камуфляжній формі) для війни.

А зараз все зводиться до того, що ТЦК нібито силою всіх забирають, палицею женуть: зразу завантажили і на Бахмут відправляють вмирати. Звичайно, це не так. Не так це працює. Новобранці проходять навчання і лише потім розподіляються у війська. А знімати купу відосів про те, як люди не йдуть до війська, бути адвокатом ухилянтів та ретранслювати те, що нібито твої права порушують, що Конституцію порушують, що ти насамперед людина, а не громадянин – це неправильно, дуже-дуже м’яко кажучи. Якщо ти людина і тебе є права, то хто ж тоді ті, хто у Збройних силах?

Причина цих конфліктів – інформаційна політика. У цьому плані, вважаю, держава не допрацювала. Занадто багато було створено ілюзії: «наші сонечки відпрацюють і все буде добре». Люди думали: «А, в нас все ж прекрасно. Війська рухаються вперед. Всі файні, гарного одягнені, заряджені». А реальність така: не всі «янголи», «сонечка» та «Рембо», а ворог не такий недолугий. І для багатьох людей трапився розрив реальності та телекартинки: думали, закину 200 грн і все, свій обов’язок виконав. Насправді, з самого початку повномасштабної війни потрібно було пояснювати: будь готовий підставити плече і стати збоку. Це мало бути головний лейтмотивом кампанії мобілізації… Я знаю людей, яких отак просто завантажили в автобус, далі до навчального центру. З навчального центру до війська. Я бачив таких хлопців і серед піхоти, і серед інших родів військ. Дійсно, вони раніше казали, що нічого не вміли, боялися, вони теж були не народжені для війни. Але коли потрапили у середовище військових, то зрозуміли, що мають підлаштовуватися. І немає на передовій якихось панічних настроїв серед тих, кого призвали отак з автобуса – закинули у військо. Люди міняються, люди пристосовуються. Вже через тиждень після приїзду в сектор не відрізниш, два роки служить, чи тільки прибув.

Михайло Глуховський, «Главком»