«Самі не захочуть додому». Порятунок українських дітей з Росії і несподівана проблема

Історії про те, що відбувається з викраденими на окупованих територіях та депортованими «на оздоровлення» до країни-окупанта українськими дітьми, стали буденністю. У чеченських таборах українських хлопчиків і дівчаток змушують вигукувати гасла «Ахмат – сила!», і це «перевиховання» демонструє у себе на сторінках Рамзан Кадиров. У нових прийомних сім’ях маленьким українцям дають нові ім’я і прізвища, аби вони були більш схожі на «справжніх росіян». І такі намагання витравити всі добрі спогади про Батьківщину і замінити їх тотальним негативом про Україну вже дають свої плоди. Є випадки, коли діти, які поступово асимілюються у «русскому мирі», самі відмовляються повертатися додому, навіть якщо така можливість з’являється. Фахівці б’ють на сполох: час у боротьбі за співвітчизників грає не на користь Україні. Таких випадків ставатиме чим далі – тим більше.

Аксана Філіпішина опікувалася питаннями захисту прав дитини у складі Міністерства сім’ї, молоді та спорту і Мінсоцполітики ще до великої війни. Під час повномасштабного вторгнення вона була представницею Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. В Офісі омбудсмена займалася тематикою дотримання прав дитини, гендерної рівності та протидії дискримінації. Зараз Філіпішина є аналітикинею Української Гельсінської спілки з прав людини.

Аналітикиня Української Гельсінської спілки з прав людини Аксана Філіпішина впевнена, що держава робить недостатньо для дітей, що перебувають за кордоном

Офіс Уповноваженого з прав людини час від часу звітує про повернення додому викрадених Росією українських дітей. Експертка звертає увагу на важливу деталь: категорія дітей, щодо повернення яких звітує омбудсмен, – не зовсім ті, про кого держава має піклуватися у першу чергу. Натомість кількість повернутих дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, як свідчить офіційна ж статистика, не збільшується.

В інтерв’ю «Главкому» Філіпішина розповідає, чому так складно виривати дітей з російського полону, якими шляхами родичам вдається вивозити їх з країни-агресора та чому скандал з чиновниками КМДА, родичі яких супроводжували дітей-сиріт за кордон, нібито аби уникнути мобілізації, висмоктаний з пальця.

Почнемо з того, як функціонує реєстр викрадених та депортованих дітей? Хто саме його веде? 

Такі реєстри створюються на основі міжнародного гуманітарного права, зокрема, четвертої Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни. У ній сказано, що одразу після початку збройного конфлікту кожна зі сторін має негайно вжити певних заходів: зокрема, створити на національному рівні реєстри для обліку цивільного населення, яке примусово переміщується, депортується на територію іншої воюючої держави. У цій же Конвенції чітко визначені три механізми повернення цивільного населення.

Перший механізм – це перемовини і договір між країнами, які воюють, щодо того, яким чином вони обмінюються інформацією про переміщене цивільне населення і здійснюють його повернення. Але цей механізм для України є неприйнятним, адже українська сторона заявила, що вона не веде перемовини з Російською Федерацією – комунікація з тією стороною заборонена для посадовців та державних органів.

Другий – залучення міжнародних організацій, зокрема, Міжнародного комітету Червоного Хреста, але тільки за його згодою. Ця гуманітарна організація може погодитися на посередницьку місію в питаннях повернення цивільного населення. А може взяти на себе іншу роль, як зараз, коли вона відвідує на території Росії, на окупованих територіях наших військовополонених, цивільних заручників і передає інформацію щодо них виключно їхнім родичам.

І третій – це використання держав-покровительок. Женевська конвенція і додаткові протоколи до неї говорять про те, що негайно після початку таких збройних конфліктів кожна зі сторін має запропонувати по декілька країн-посередників, які б комунікували з питань, пов'язаних із поверненням цивільного населення. Це здійснюється через органи ООН, а країни-учасники конфлікту можуть погоджуватись чи не погоджуватись на запропонованих іншою стороною посередників. Наприклад, якби Росія запропонувала Білорусь як такого посередника – думаю, навряд чи Україна погодилась, а Росія відмовиться, якщо Україна запропонує Польщу чи Литву. Тобто це мають бути нейтральні країни, прийнятні для всіх. Тоді вже на території якоїсь з цих країн створюється орган, до якого можуть бути залучені міжнародні організації, організовується центр з обміну інформацією на базі, зокрема, національних реєстрів переміщених, зниклих, депортованих цивільних людей.

Україна у 2022 році прийняла відповідний закон, який регулює порядок створення цього реєстру. На сьогодні в Україні діє Національне інформаційне бюро, діяльність якого скеровується через Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. Цей реєстр наповнюється з багатьох джерел: це можуть бути безпосередні заяви людей, у яких зникли чи переміщені родичі, повідомлення від Уповноваженого з прав людини, правоохоронних органів, яким стала відома відповідна інформація тощо. Далі постає питання, аби уникнути дубляжу, бо люди можуть звертатися одночасно і у поліцію, і у СБУ, і в Офіс омбудсмена.

За відкритими джерелами у реєстрі, ми маємо на сьогодні 19546 депортованих дітей. Я постійно слідкую за ситуацією і бачу, що упродовж вже багатьох місяців чисельність повернутих дітей застигла на позначці 388. Хоча, наприклад, лише упродовж липня на різних майданчиках та від того ж українського омбудсмена лунали інші цифри. Буквально 18 липня він заявив, що вдалося повернути 578 дітей, на початку липня називалась чисельність у 536 осіб. Але при цьому на порталі «Діти війни», де щодня оновлюється чисельність загиблих, поранених та зниклих, чисельність повернутих із депортації дітей лишається сталою.

Омбудсмен Дмитро Лубінець звітує про повернення українських дітей з Росії, але цифра у реєстрі депортованих не змінюється  

І чим ви пояснюєте цей парадокс? Може, просто не встигають оновлювати?

Пів року вже не встигають? Припускаю, що повертаються діти, які не мають жодного стосунку до депортації або раніше відомості про них не потрапили до реєстру. По суті, йдеться про дітей, що мають батьків: так, остання група з 12 дітей була повернута з батьками, які проживали на окупованих територіях. Або повертають дітей, які, наприклад, на момент повномасштабного вторгнення проживали чи гостювали у дідуся з бабусею на території Херсонської області, де їх застала окупація. 

Тобто не йдеться про категорію депортованих дітей, яких силоміць вивозили з Маріуполя, чи на «оздоровлення», яке також фактично вважається депортацією. А серед тих 19,5 тис. з реєстру – діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, чи батьки яких ув'язнені незаконно Російською Федерацією або знаходяться у полоні… І от їхня чисельність суттєво не зменшується. 

«Повернення будь-якої дитини – це справжня спецоперація»

Попри заборону прямих контактів між українськими та російськими посадовцями, все-таки відомо про прямі контакти між омбудсменами. І ви згадали про посередників, через яких сторони мають вирішувати такі питання. Хто зараз є цими посередниками і як на практиці дається ця робота? Чи ніяк, враховуючи, що жодного руху майже нема?

Закон про Уповноваженого з прав людини не покладає на цей орган повноважень зі здійснення гуманітарної або посередницької місії. Його мандатом є захист прав і свобод людини на території України і у межах її юрисдикції. Щодо питань, пов'язаних з захистом прав наших людей на території інших держав, Уповноважений може бути лише посередником по лінії своїх колег-омбудсменів, не більше того. А у всілякі комісії, робочі групи він може входити лише за згодою. Тобто вдало вийшло попрацювати – ОК, невдало – теж нічого з нього не спитаєш. 

У публічну площину поступає обмежена інформація, але відомо, що наприкінці минулого року за ініціативою Канади була створена коаліція країн, які погодились сприяти поверненню українських дітей із території Російської Федерації або з окупованих територій. Ця коаліція була розширена за наслідками нещодавнього Саміту миру, і наразі таких країн вже 37. Але є певний скепсис щодо ефективності такої коаліції, тому що до неї входять Канада, Сполучені Штати, країни Євросоюзу…

Тобто всі «недружні» країни у розумінні Кремля. 

Можна і так сказати. Тобто щоб повертали дітей, Росія має розмовляти з кимось, кому довіряє. Але якщо цим займаються країни, яких вона розцінює як ворогів, тому що вони, слава Богу, займають адекватну позицію у підтримці України, то це – не ті посередники, які ефективно будуть сприяти поверненню дітей. Також озвучувалася інформація, що частина країн увійшла до складу коаліції з умовою, що їхня участь не буде афішуватися. При нагоді вони будуть сприяти поверненню дітей, але це не той механізм посередництва, який передбачений Женевською конвенцією.

Але ми ж розуміємо, що старі міжнародні договори у цій війні не працюють і треба шукати нестандартні рішення.

Працювати цей механізм буде тільки за наявності взаємної довіри. Офіційно на політичному рівні Україна згадує таку країну як Катар, що здійснює певну посередницьку місію та розмовляє з РФ щодо повернення українських дітей. 

Повернення будь-якої дитини – це справжня спецоперація і дуже дороговартісна процедура. Сьогодні на державному рівні відсутні механізми фінансової підтримки процесу повернення батьками та іншими законними представниками дитини з території Російської Федерації чи з тимчасово окупованих українських територій. Це лягає на плечі неурядових організацій. Подорожі є дуже небезпечними, тому що людям, які їдуть на ту сторону, всіляко там перешкоджають – перевіряють, затримують. Тобто Росія робить все, щоб, незалежно від того, у який спосіб дитина опинилися на її території або на окупованій території, вона вже не виїхала за межі цієї країни-тюрми. 

По тих дітей, яких росіяни повертали раніше, можна було зрозуміти якусь логіку: чому цих повертають, а їхніх однолітків – ні? 

Логіки немає, це все індивідуальні кейси. Якщо за дитиною їде якийсь родич, все залежить від того, де саме перебуває дитина, який орган влади вирішує це питання. Наскільки мені відомо, останнім часом повернення кожної дитини узгоджувала особисто представниця президента РФ із прав дитини Львова-Бєлова. Тобто треба навіть дзвонити з окупованих територій у Москву за «добром». У кожному регіоні РФ чи на окупованій українській території – різні забаганки щодо документів, на підставі яких готові повертати дитину. Ти ніколи не можеш цього передбачити та вгадати. Тому ці процеси так затягнуті у часі.

«Росіяни будуть бити на те, що вони готові віддавати дітей, але ті вже не хочуть»

19546 депортованих дітей зараз числяться в реєстрі. За вашими оцінками, наскільки це повні дані? 

Скоріше за все, неповні, бо якщо про таку дитину ніхто не повідомив, вона до реєстру не потрапляє. А самі масштаби катастрофи вражають. Лише в Маріуполі до його окупації дитяче населення становило близько 50 тис. дітей. Ми приблизно знаємо, скільки населення там загинуло. Всі бачили фото масштабів руйнувань міста, як з підвалів російські солдати витягали наших голодних та знесилених дітей, саджали їх в автобуси і вивозили на територію РФ, не запитуючи їхньої згоди і не шукаючи їхніх родичів. А ще є 70% окупованої Запорізької області, окуповані території Донецької, Луганської, Херсонської областей. За офіційними оцінками, дитяче населення на цих територіях становило до 1,5 млн. З них близько 4 тис. – де діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які на момент повномасштабного вторгнення опинилися в окупації в сім’ях опікунів, прийомних сім’ях, дитячих будинках сімейного типу. І вони там залишилися.

Вони ж викраденими та депортованими не вважаються?

І так, і ні. Все залежить від обставин, в яких опинилася та чи інша дитина. Але історії «оздоровлення» дітей і оцінки того, що саме є депортація, наприклад, в Харківської і Херсонській області дуже відрізняються. У Харківській області, коли вона була під окупацією, переважна кількість батьків добровільно віддавала своїх дітей «на оздоровлення». Одна жінка, з якою я спілкувалась, розповідала, що просто побачила оголошення на зупинці, що можна оздоровити дитину, і подумала, чому б дитині хоча б 20 днів не відволіктися від цього жахіття. У час, коли дитина поїхала «на оздоровлення», слава Богу, відбулася деокупація, і мама опинилася вже на контрольованій частині України, а дитина лишилася в кримському таборі. І от шлях до повернення цієї дитини мамі зайняв щонайменше пів року. Таких історій дуже багато.

У Херсонській області було зовсім інше «оздоровлення». На початку жовтня 2022 року батькам почали слати СМС від вчителів або їх обдзвонював особисто директор школи. Було сказано, що завтра з речами та оригіналами документів ви маєте привести дітей і біля школи на них вже будуть чекати автобуси. Під автобусом батькам підсовували заготовлені заяви про згоду «на оздоровлення» і дітей вивозили. Коли ж відбулася деокупація частини Херсонської області, далі російська сторона почала виставляти умови повернення дітей, по суті, взявши їх у заручники. Тобто вивозили їх за дуже спрощеною процедурою, а от повертати не хотіли. Казали батькам: мовляв, приїздіть і забирайте кожен свою дитину особисто. 

Чим завершувалися історії з поїздками батьків за дітьми не на окуповані території, а саме у «канонічну» РФ?

Якщо батьки на контрольованій частині України, це означає, що їм треба проїхати до кордону з Польщею чи Молдовою, іншою країною і далі по Європі переміститися до точки, де є можливості перетнути російський кордон. Потім людина в’їжджає на територію Росії та їде до місця перебування дитини. Це може бути будь-який регіон Росії чи окупований Крим. Такій людині треба ж заздалегідь оформити закордонний паспорт, якщо його не у неї нема, та забезпечити квитками по Україні, Європі. До того ж, російські рублі знайти просто так в обмінниках дуже не просто.

Один опікун, який так забирав двох хлопчиків, розповідав про свою пригоду. Йому було дуже страшно навіть вийти з автобуса, коли він переміщався по російській території. До того ж, у нього просто не було рублів для придбання їжі. На всіх зупинках по руху транспорту туалети були платні. Тобто він ані поїсти не міг купити, ані справити свої природні потреби. Звернутись кудись по допомогу – також, тому що був під постійним страхом, що його можуть затримати. Тобто це дуже непросте випробування. 

До того ж, ти їдеш без гарантій, що тобі цю дитину віддадуть?

Я спілкувалась з 19-річною дівчинкою-сиротою з Харківської області, яка вивозила свого братика з Російської Федерації без будь-якої підтримки державних органів лише за сприяння громадської організації. Вона приїхала до російського міста, куди був переміщений її брат. Але він там вже потрапив в прийомну родину і за майже рік був так оброблений російською пропагандою, що просто відмовився повертатися в Україну. Хоча до цієї ситуації розлучення діти були як голочка з ниточкою – настільки емоційно близькі. Вони жили в скрутних умовах, і сестра фактично була для брата мамою. І тут ця дівчина побачила перед собою, по суті, чужу дитину, яка транслювала російські наративи. Відповідно представники російських органів влади сказали: нічим вам допомогти не можемо, ми просто фіксуємо згоду або незгоду вашого брата. Єдине, що їй дозволили, – провести з братом годину наодинці. І от, власне, за цю годину-дві їй вдалось переконати брата повернутися. 

В Україні у нього був тяжкий адаптаційний період, дитина була у надзвичайно депресивному стані. Наразі ця історія завершилась успішно і з ними все в порядку: хлопчик перебуває у прийомній українській родині та добре почувається. Сестра ж підтримує з ним зв’язок.

А наскільки взагалі є частими випадки, коли депортовані діти, потрапивши під вплив пропаганди та будучи задоволеними умовами, в яких вони опинилися у Росії, відмовляються повертатися? 

Такої статистики у мене немає. Можу лише сказати, що ми маємо бути готові до того, що таких випадків буде все більше. Кожен день перебування української дитини під тим тиском інформаційного простору, до якого вони потрапляють, не сприяє тому, щоб ці діти зберігали емоційний зв'язок з Україною.

Діти потрапляють там у прийомні родини, а російське та українське законодавство з цього приводу є дуже схожим. Родини отримують грошове забезпечення на дитину. РФ, окрім грошей, забезпечує прийомні родини побутовими речами – меблями, побутовою технікою, дитячим одягом і таке інше. 

Але історія з українськими дітьми – це історія геноциду, і мене ніхто не зможе переконати в іншому. Я абсолютно впевнена, що вона була спланована росіянами ще з 2014 року, коли перші «потяги надії» з Криму вивозили ешелонами наших дітей в російську глибинку і роздавали їх у російські сім'ї. Ціль – переламати наших дітей, русифікувати їх. І навіть якщо самі росіяни скрутно живуть, держава там із шкіри вилазить, аби заманити наших дітей, бо це складова політики, та картинка, яка їм потрібна. Це карта, якою вони будуть бити: мовляв, ми готові віддавати – а дітки ваші вже не хочуть. 

Тому всі ці повідомлення від української сторони про те, що ми когось повернули і ведемо вже рік-два якісь перемовини та висловлюємо занепокоєння, якось не вражають. Треба вже давати результат.

«Поки ми висловлюємо занепокоєння, у Росії щодо наших дітей приймаються конкретні рішення»

Як працюють в Україні з цими дітьми, що повертаються? Плюс-мінус, так само як і з дорослими? Чи перевіряють їх на потенційне вербування?

Усі діти, які повертаються, проходять через певні процедури. Має бути встановлено, за яких обставин дитина опинилася на території Російської Федерації чи в окупації, чи це дійсно був факт депортації, який є воєнним злочином, чи мали місце якісь спроби вербування. Це завдання правоохоронних органів, які періодично коментують ситуацію, і процедури. Україна співпрацює з Міжнародним кримінальним судом, тому прокурори цієї організації проводять розслідування у контексті воєнного злочину щодо депортації. На національному рівні ці справи розслідуються відповідно до статті 438 Кримінального кодексу України («порушення законів і звичаїв війни»). Якщо факт підтверджується – дитина отримує статус постраждалої у кримінальному процесі і ця справа рухається та досліджується далі. 

Паралельно з дітьми мають працювати психологи та соціальні служби. Але тут є нюанс: працює спеціальний центр на вулиці Грушевського в Києві, створений за підтримки міжнародних організацій. Дітям, які повертаються через кордон, далі пропонують замість того, аби їхати додому, завітати до Києва. На базі цього центру з дітьми працюють і професійні психологи, і правоохоронні органи. Далі люди роз’їжджаються по своїх регіонах, але це, як правило, невеликі містечка, де не завжди наявні відповідні спеціалісти. Натомість реабілітація та психологічна терапія потрібні дитині від кількох місяців до року залежно від ступеня травмування.

Путін ще у 2022 році видав указ про спрощення процедури надання російського громадянства мешканцям окупованих територій. Чи є інформація, скільки депортованих українських дітей його отримали? Відомі випадки, коли їм навіть імена та прізвища змінювали на «більш російські». Таких дітей взагалі реально повернути назад, чи Росія їх точно не віддаватиме як своїх громадян?

Російська Федерація такої статистики не надає. Ми б могли її дізнатися, лише якби вона була десь опублікована або передана через країну-посередницю. Але історія з русифікацією наших дітей є абсолютно реальною. Після того указу ця історія мала свій розвиток в геометричній прогресії: було видано кілька нормативних документів упродовж 2023 року, і була поставлена крапка указом Путіна №11 від 4 січня 2024-го. Відповідно до цього указу, процедуру ще більше спростили: надати українській дитині російське громадянство стало можливо за заявою керівника закладу, де перебуває наша дитина, чи російського опікуна, якого вони призначили. І згоди самої дитини для цього не потрібно. Тобто поки ми ведемо перемовини і висловлюємо занепокоєння, там приймаються конкретні рішення. 

Якщо ж дитина стає громадянином Російської Федерації, за їхніми законами вона підлягає усиновленню. А в такому випадку усиновлювачі мають право змінити персональні дані дитини: прізвище, ім'я, дату та місце народження. І на підставі судового рішення дитині надається нове свідоцтво про народження. Думаю, вони навіть не розділяють у статистиці, що якась дитина була усиновлена з України. Хоча первинні документи, звісно, зберігаються в російських органах опіки і піклування, які надавали висновки до суду. 

Відомо, що Міжнародний кримінальний суд розслідує справи щодо викрадених українських дітей разом з нашими правоохоронними органами. Яку практичну роль ці розслідування відіграють? 

Міжнародний кримінальний суд розслідує найбільш тяжкі злочини, що викликають занепокоєння міжнародного співтовариства, як зазначено у Римському Статуті. Це орган, який доповнює національні системи кримінального правосуддя. 

У Римському статуті (який Україна підписала, але не ратифікувала) йдеться про заборону депортації і відповідальність за неї. Але якщо у статті 7 Статуту («злочини проти людяності») йдеться про відповідальність за діяння, скоєні у рамках широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення, то у статті 8 («воєнні злочини») – про відповідальність за той же злочин депортації у рамках плану чи політики.

Попри те, що Україна не ратифікувала Римський статут, ми співпрацюємо з Міжнародним кримінальним судом і бачимо ордери, які він видає на арешт російських політиків та воєначальників. Але ми вже чуємо від шановних міжнародних партнерів, що начебто має бути застосований якийсь імунітет від переслідувань для Путіна і так далі. 

Тобто фактично та інформація стосовно депортованих дітей, яку зараз збирає і розслідує МКС, може бути лише в майбутньому підшита до великої справи щодо російських воєнних злочинів? 

Так, сподіватися на те, що це дозволить повернути дітей прямо зараз чи завтра, не доводиться. 

«Те, що робила команда омбудсмена в Європі, – як мінімум некоректно»

Нещодавно ви обурювалися, що команда омбудсмена їздить європейськими країнами та перевіряє умови життя українських дітей, що були евакуйовані за кордон, хоча, по суті, не має на те права. А хто взагалі опікується умовами життя наших дітей за кордоном? Кому вони можуть поскаржитися, крім місцевих органів опіки?

Якщо громадянина України пограбують за кордоном, то це ж буде розслідувати місцева поліція, а не виїздитиме наряд українських поліцейських. Компетенція і можливості української сторони і державних українських органів в питанні наших дітей за кордоном є обмеженими. Ми всі маємо бути вдячними абсолютно кожній європейській країні за те, що вони прихистили наших дітей з перших днів повномасштабного вторгнення. Якщо не помиляюся, таких країн – понад 40. 

Україна ратифікувала у 2006 році конвенцію, згідно з якою батьківська відповідальність перед дитиною застосовується в широкому розумінні – зокрема, і з боку опікунів, які призначені державою, судом або в інший адміністративний спосіб. Як правило, усі країни перебування наших дітей є членами цієї конвенції, і вона чітко розмежовує, хто, що і де робить. Про омбудсмена там точно нічого не сказано, але згадуються органи, які уповноважені кожною країною на співробітництво у межах цієї конвенції. Таким органом з української сторони визначена Національна соціальна сервісна служба – центральний орган виконавчої влади, чия діяльність скеровується через Мінсоцполітики. 

Механізм моніторингу детально розписаний у наказі міністерства, який запрацював з листопада 2023 року. Зокрема, там чітко сказано, що ним займаються люди, які пройшли спеціальне навчання. Звісно, ми маємо поважати законодавство інших країн і не може Україна просто так без попереджень вторгатися у територіальну юрисдикцію іншої держави і диктувати якісь свої умови. 

Те, що робила команда омбудсмена, – як мінімум некоректно. У законі про омбудсмена чітко сказано, що його діяльність доповнює існуючі заходи захисту прав людини, а не підміняє їх або діяльність державних органів. На мій погляд, омбудсмен мав просто поцікавитись, чи Національна сервісна служба виконала постанову уряду. Якщо ні – то закликати її негайно зробити це у спосіб, визначений процедурою. Наскільки мені відомо, у групі Офісу омбудсмена, що намагалася перевіряти життя дітей в Європі, були представники Національної соціальної сервісної служби та Мінсоцполітики. Але це такий собі моніторинг навиворіт – це омбудсмен мав бути присутній у їхній групі, а не навпаки. 

А якщо безвідносно до цього випадку, на вашу думку, чи достатньо зараз держава займається цим моніторингом? 

На превеликий жаль, наша політика щодо дітей, які опинилися за межами України через війну, м'яко кажучи, є не зовсім ефективною. Згідно зі згаданою конвенцією, якщо дитина перебуває на території тієї чи іншої держави більше року, то звичайним місцем її проживання вважається вже територія цієї держави. Це означає, що з кожним днем, місяцем, роком нам все складніше буде потрапляти до наших дітей. 

Ще у 2022 році правозахисники ставили питання про те, що мають бути укладені двосторонні договори з кожною країною, куди були вивезені групи наших дітей. Поки такий договір є лише з Литвою. Наприклад, Німеччина – федеративна країна, де на території кожної федеральної землі діє своє законодавство, і питання моніторингу проживання там наших дітей мали б бути врегульовані на рівні двох країн. В Італії – окрема історія з Сицилією, де кожне повернення дитини приймається судовим рішенням. Був випадок, коли Україна призначила жінку, яка живе в Україні, опікуном над хлопчиком, який у складі інтернатного закладу перебував на території Італії. Людина з українськими документами, які підтверджують, що вона є опікуном дитини-сироти, поїхала її забирати, а італійці її не віддають без рішення свого суду. А далі відбувалися дуже цікаві речі, коли на рівні суду задавали питання: «От ви куди збираєтесь повертатися в Україну з дитиною? А ми читали, що у вас там обстріли». І запропонували натомість цій пані разом з її родиною (а у неї є своїх двоє дітей) переїхати до Італії і тут опікуватися цим хлопчиком. Ну, от такі у них закони, ми ж не можемо лізти зі своїм статутом у чужий монастир. Європейці якраз керуються Конвенцією ООН про права дитини та принципом найкращих інтересів дитини. Але з великими труднощами дитину повернули – там вже і консул допомагав, і адвокати. Тому двосторонні договори вкрай необхідні, аби уникати таких проблемних моментів. 

Наскільки активно діти, що свого часу тікали від війни за кордон, взагалі повертаються в Україну? 

Не так багато дітей насправді лишається за кордоном. І не можна сказати, що хтось масово перешкоджає Україні в тому, щоб повертати наших дітей. Це все вирішується на рівні профільних міністерств країн – з нашого боку цим займається Міністерство соціальної політики. 

А з якими складнощами, в основному, українські діти стикаються за кордоном? І сироти, і ті, хто виїхав з батьками. 

Діти з батьками, звісно, соціалізуються швидше. Вони живуть в соціальному або найманому житлі, ходять у місцеві школи, мають друзів в країнах проживання і так далі. Діти без батьків живуть на територіях компактного розміщення групами різної чисельності – в одній такій групі може бути 15 дітей, а може бути й 70… У країнах перебування ніхто не налаштований на те, щоб ображати наших дітей та їх супроводжуючих: не годувати, не одягати чи не лікувати тощо. У перші місяці після переміщення були якісь тертя, зокрема, виникали питання з розміщенням або тією ж опікою… Але за ці два роки ситуація здебільшого нормалізувалося. 

«Омбудсмен замість того, аби захищати персональні дані людей, їх розголошує»

У своєму нещодавньому дописі ви дуже емоційно відреагували на заяву Уповноваженого з прав людини Дмитра Лубінця про ймовірні зловживання у Службі у справах дітей та сім’ї Києва та столичного Центру соціально-психологічної реабілітації дітей. За його словами, нібито «липові» посадовці цих установ у березні 2022 року під прикриттям евакуації дітей-сирот і дітей, позбавлених батьківського піклування, виїхали за кордон і так і не повернулися. У КМДА заяви Лубінця дезавуювали, і ви також дійшли висновку, що всі звинувачення виявилися бульбашкою: дітей супроводжували за кордон студент, якому на той момент було 18 років, та особа з інвалідністю – тож вони не підлягали мобілізації. Сам омбудсмен також, здається, зрозумів, що наговорив зайвого, і виправдовується, що це ЗМІ чи щось неправильно зрозуміли, чи не так розставили акценти. 

А наскільки такі схеми використання дітей-сиріт для уникнення мобілізації взагалі є розповсюдженими?

Насправді у нас є інституційні проблеми, з якими стикається той чи інший державний орган, – коли кожен має поважати закони і дотримуватися меж своєї компетенції.

Всі люди з дітьми виїжджають легальним шляхом через пункти пропуску державного кордону, проходять певні перевірки на наявність підстав для виїзду. Вони ж не стежинами це роблять. Тобто що значить «нелегально» виїхали, як стверджує омбудсмен? Та й взагалі такі викриття не стосуються його мандата, який полягає в захисті прав і свобод людини. Більше того, омбудсмен є головною у державі особою, уповноваженою законом на захист персональних даних людини. Якщо в омбудсмена є якісь підозри стосовно того, що хтось застосовує якісь схеми та є правопорушником, він має повідомити про це правоохоронні органи, а не робити це головною новиною в контексті евакуації українських дітей і додержання їхніх прав та ще й розголошувати персональні дані людей. 

Власне, під час Саміту миру у Швейцарії омбудсмен також дозволив собі розповсюдити персональні дані колишньої військовополоненої, яка була повернута під час останнього обміну. Так само був медійний скандал, коли омбудсмену довелося потім вибачатися і пояснювати, що то він помилився і не ту історію чи не ту полонену мав на увазі. Але людині тепер з тим жити. І от за кілька тижнів історія із розголошенням персональних даних від головного їх захисника повторюється. Жодних правових наслідків за такі безвідповідальні дії для омбудсмена не настало.

До того ж, я чудово пам’ятаю, як на початку вторгнення Київ абсолютно спорожнів, магазини навіть не працювали. Можливо, в умовах, коли треба було терміново вивозити сиріт, я б на місці керівника закладу чи органу влади впросила про допомогу і сина, і брата, і невістку, аби вони виручили. І люди приймали рішення на свій страх і ризик. Тому я б зараз на місці людей, які наділені певними владними повноваженнями, була б обережна у таких категоричних заявах та звинуваченнях. Тут має бути врахований баланс між діями дорослих та правами і інтересами дитини.

Начальник Служби у справах дітей та сім’ї КМДА Валерій Танцюра підтвердив, що його син, якому на той момент було 18 років, супроводжував за кордон дітей-сиріт у березні 2022 року. Але чиновник заперечує участь у схемах ухилення від мобілізації (до того ж його син зараз в Україні) та вимагає від омбудсмена спростувань. Танцюра також зауважив, що його інший – старший – син перебуває у війську на передовій

А щодо того, чи діють зараз такі схеми: я в це не вірю, бо понад 90% тих, хто супроводжує наших дітей при виїзді за кордон – жінки, які працюють в притулках, інтернатах і подібних закладах. На сьогодні місцеві органи виконавчої влади, особливо служби у справах дітей, стикаються з іншою проблемою. Їх штурмують чоловіки призовного віку, які хочуть взяти під опіку дітей, щоб скористатися статтею 25 закону про мобілізацію і отримати відстрочку. Оце точно схема, про яку вже голосно говорять. Але ми від омбудсмена не чули оцінки цим ризикам. А ризик полягає у тому, чи такий мотив взяти дитину під опіку є свідомим та відповідальним і чи дійсно людина хоче надати любов і турботу дитині? Бо, можливо, дитина є інструментом та іграшкою у руках людей, які не хочуть йти захищати нашу державу? 

Тож, мабуть, треба замислитися над тим, щоб ставити питання про внесення запобіжників на рівні законодавства з метою убезпечення дитини від наявних в умовах війни ризиків, а не просто розмовляти «сенсаційними» гаслами. 

Павло Вуєць, «Главком»