Правозахисниця, яка повертає вкрадених Росією дітей: Ми переоцінили можливості міжнародних організацій

«Бабуся поїхала до Росії забирати трьох викрадених онуків – віддали двох»

Від початку повномасштабного вторгнення поліція отримала заяви щодо 20 тис. дітей, які зникли безвісти. Переважна частина – діти, які викрадені і вивезені на окуповану територію України або у Росію. Досі в активному розшуку лишаються 2211 дітей, більшість зникли на територіях, окупованих після 24 лютого чи у зоні бойових дій. Про декого з них Україна має інформацію, що вони живі, про декого відомо місце їх утримання.

Однак бувають випадки, коли росіяни буквально змінюють дитині особистість, після чого знайти її та вирвати з таких «сімейних обіймів» стає надважкою задачею. Так нещодавно російський депутат Сергій Миронов удочерив 10-місячну Маргариту з Херсонщини, змінив її персональні дані, зокрема ім'я, прізвище і місце народження – замість Херсона у документах тепер зазначений підмосковний Подольськ. Такі дії можна кваліфікувати за Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.

Домогтися від росіян повернення дітей завжди – вкрай важко. Навіть рідним батькам чи законним опікунам доводиться місяцями чекати, доки терористи погодяться віддати дитину. Не допомагають навіть міжнародні організації, які мають повноваження втрутитися у цей процес.

Дар'я Касьянова – програмна директорка благодійної недержавної організації «СОС Дитячі Містечка України» та голова правління експертного органу «Українська мережа за права дітей», допомагає батькам та опікунам забрати їхніх дітей з Росії, куди їх було депортовано під різними приводами. Каже, що їй вдалося повернути десятки маленьких українців, зокрема 38 дітей з Харківщини, яких вивезли до РФ на «оздоровлення».

В інтерв’ю «Главкому» Дар'я Касьянова розповідає, як і чим росіяни підкуповують українських дітей, аби ті погодилися виїхати у Росію і там залишитися, пояснює, чому навіть рідним батькам місяцями доводиться добиватися дозволу приїхати у Росію і забрати свою дитину і спростовує кремлівський наратив про те, що росіяни радо всиновлюють маленьких українців.

«Черг на всиновлення дітей з України немає»

Уявімо ситуацію: на тимчасово окупованій території живе родина. Дорослі не хочуть виїжджати на контрольовану територію, а дитина хоче. Що їй робити?

Діти у такому випадку вимушені лишатися з батьками в окупації, ми не можемо викрадати дітей.

Складніше дитину повертати (з окупованої території на контрольовану), якщо вона була з опікунами, наприклад, бабусею чи дідусем, які не змогли піклуватися про неї. У нас є такий випадок: бабуся дитини, яка є опікуном, повністю паралізована. Відповідно, дитина не може бути з нею. Або ж інша ситуація: коли опікун помер, а дитина зараз перебуває у сусідів. І нам доводиться знаходити різні шляхи виходу з ситуації, залежно від того, чи готові рідні їхати на окуповану територію за дитиною, чи ті сусіди офіційно візьмуть дитину під тимчасову опіку. Це непроста процедура.

Загалом же, Росія тяжко віддає наших дітей і основна причина, на яку вони посилаються – нібито діти самі не хочуть їхати в Україну, або ж не мають тут законного представника, до якого хотіли би повернутися. І на цьому етапі потрібно аналізувати, наскільки інформація відповідає дійсності. Дуже допомагає, якщо дитина має якісь контакти з родичами чи друзями і розповідає їм, що хоче повернутися. Бо ми як громадська організація не маємо права вступати у контакт із дитиною, не можемо нічого пропонувати – такі стандарти захисту прав дитини.

Але якщо дитина має рідних чи представника, хоче повернутися в Україну – які виникають складнощі?

Головні складнощі – це тривалий період очікування, поки Росія визнає усі документи. Навіть якщо дитина має опікунів, які готові їхати до РФ і забирати її звідти, доводиться чекати по два-три місяці або й пів року, поки та сторона дозволить забрати дитину. У нас є діти з Маріуполя, які хочуть повернутися в Україну, мають законних представників, але понад півтора року йдуть перемовини з Росією. На жаль, прогресу у них досі немає: Росія їх не хоче повертати.

Був випадок, коли бабуся мала забрати трьох онуків з інтернату у Росії. Вона приїхала туди, двох дітей їй віддали, а щодо третього сказали, що документи ще на погодженні. У результаті їй довелося повернутися в Україну тільки з двома онуками, а коли стосовно третього буде позитивне рішення, вона за ним повернеться. Минуло близько трьох місяців, але цього рішення досі нема.

За вашими даними незаконно вивезених дітей набагато більше, аніж заявлено в офіційній статистиці?

За офіційними даними, Україні відомо про 19,5 тис. дітей, викрадених Росією. Але коли ми повертаємо дитину, вона розповідає про інших викрадених дітей, і виявляється, що їх в офіційній статистиці немає. Тому кількість постійно зростає, насамперед це пов’язано з відсутньою комунікацією з боку РФ.

За яким алгоритмом Росія віддає дітей?

Просто поїхати і забрати дитину не може навіть родич – Росія вимагає стоси документів, які спершу треба відправити їм, дочекатися погодження і лише тоді можна їхати.

Вимоги постійно змінюються, кожне нове місто, притулок – це нові вимоги до документів, новий логістичний шлях (десь вимагають закордонний паспорт, а десь – ні).

Інколи ми встигаємо повернути кількох дітей за напрацьованим алгоритмом, але потім російська сторона знову змінює умови. Або ж перевізники, з якими ми співпрацювали, відмовляються від роботи з нами. У них не бракує замовлень. У Росії дуже багато тих, хто хотів би з неї виїхати.

Міжнародні безпекові інституції мали би допомагати повертати додому наших громадян, але щодо військовополонених та цивільних вони поводяться вкрай інертно. Із депортованими дітьми така ж ситуація?

За майже два роки повномасштабної війни я не маю ніяких реальних прикладів їхньої допомоги у поверненні наших дітей. Ми звертаємось до міжнародних організацій, ми просили їх забезпечити і гуманітарні, і зелені коридори, щоби евакуювати цивільне населення або хоч дітей. Але ж ми знаємо, що цих коридорів не було – ще з 2014 року. Тому, можливо, ми переоцінили їхні можливості.

Але коли ми зустрічалися з великими організаціями, які мають мандат на повернення (людей) – вони казали, що тільки розробляють такий механізм, готового у них немає. І я це розумію, але ми не маємо часу чекати, поки ці механізми нарешті будуть розроблені. Тому, можливо, після перемоги саме наш механізм повернення депортованих дітей ляже в основу їхнього як дієвий і перевірений на практиці. Для початку було би непогано, аби міжнародні організації хоча б відвідали і перевірили умови, у яких тримають наших дітей у Росії.

Неодноразово доводилося чути, що РФ, викравши наших дітей, намагається одразу роздати їх по прийомних сім’ях, щоби ускладнити процес їх повернення в Україну. Яка ситуація станом на зараз?

У контексті цього питання слід сказати, що раніше «діти Донбасу» були відповідно підписані на сайті Федерального банку даних про дітей-сиріт та дітей, що залишилися без піклування батьків – що ця дитина була привезена з Донецької чи Луганської області, чи то з Криму. Але після повномасштабного вторгнення ці підписи прибрали – зокрема й для того, щоби нам було складніше знаходити своїх дітей. І тепер якщо дитину вивезли з України у Ростовську область, то вона у Росії вважатиметься ростовською, а не, наприклад, луганською. І це стосується не лише тих дітей, яких депортували нещодавно – цю інформацію прибрали й щодо тих, кого вивезли набагато раніше.

Росіяни дійсно охоче всиновлюють вкрадених в України дітей?

Щодо того, що вони кинулися всиновлювати українських дітей – це неправда. У батьківських чатах ми часто бачимо обурення, що росіянам пропонують наших дітей. Ті їх у родини не хочуть брати, щоби потім не відповідати за це у судах. Бо дітей, які були влаштовані у прийомні сім’ї, ми також повертаємо. І часто бачимо, що родини, куди влаштовують наших дітей, до цього не підготовлені.

Деякі з наших дітей вже змінили по кілька родин. А ті прийомні батьки й раді їх позбутися, бо діти не хочуть жити у росіян. У багатьох із них є своя сім’я на території України, але їх не хочуть сюди відпускати. Їх взагалі не питають, чи вони хочуть бути влаштовані у прийомні сім’ї, а просто віддають у якусь сім’ю.

Але черг на всиновлення дітей з України немає, тому багато наших дітей перебувають у якихось реабілітаційних центрах чи в інтернатах. До речі, у 2014-2015 році ми також не бачили черг з росіян, охочих всиновити «дітей Донбасу», бо часто це діти старше 10 років, які мають братів і сестер. Щоби їх прогодувати й хоч якось забезпечити – треба мати певний фінансовий рівень, а з цим там проблеми.

Наші полонені військові постійно перебувають під атакою російської пропаганди: декому кажуть, що Україна вже віддала усі території, іншим – що Польща також почала наступ, майже всім – що їх не хочуть обмінювати й повертати додому. Яку пропаганду насаджують викраденим дітям, або ж що їм обіцяють?

Я не впевнена, що обіцянки росіян про матеріальні речі якось впливають на дітей. Хіба що на старших, яким умовно немає куди повертатися, бо вони не мали рідних і жили в інтернатному закладі, наприклад. Тож їм можуть пропонувати житло, щоби вони лишилися у Росії. Але чи справді вони його отримають? Я знаю випадки, коли дітям обіцяли і житло, і  прийомні сім’ї, і гарантували, що вони відпочиватимуть у дуже класних таборах, але ті все одно хотіли додому й шукали можливість повернутися. Матеріальні обіцянки їх мало втримували.

«Після окупації Криму дітей потягами вивозили у Росію»

Росія почала депортацію українських дітей ще у 2014 році, під виглядом «евакуації». У чому полягали особливості тієї депортації?

У Донецькій і Луганській областях та в Криму складалася абсолютно різна ситуація. Зокрема, зі сходу у 2014-2015 році більшість дітей з інтернатних закладів, прийомних і багатодітних сімей Україна вивезла. Я про це кажу впевнено, бо й сама цим займалася у складі фонду «Розвиток України». Тоді ми вивезли майже 12 тис. дітей з Донеччини та Луганщини – разом з адміністрацією та службою у справах дітей.

У Криму ж не було організовано такої евакуації, натомість ми бачили, як дітей з інтернатних закладів потягами вивозили на територію Росії. Тож можемо казати, що так, депортація почалася у 2014 році.

З Донеччини та Луганщини Росія також викрадала дітей. Але тоді це питання не було у такому фокусі як зараз. І можу резюмувати: з 2014 року й до 2022-го ми не зробили висновків. І коли почалася депортація дітей після повномасштабного вторгнення, ми не були готові. У нас навіть не було інформації про всіх-всіх дітей, які були у зоні ризику і могли бути депортовані.

І все ж Україна змогла евакуювати переважну більшість дитбудинків, інтернатів тощо з регіонів у зоні ризику. Наскільки вдалими були ці операції? Адже доводилося вивозити сотні дітей під обстрілами.

На жаль, у нас були випадки, коли діти з комплексною інвалідністю не переживали дорогу. Виходить, що ця евакуація з однієї області в іншу коштувала дітям життя.

Діти, яких вдалося повернути в Україну з Росії, але які не мають тут законних опікунів, – що із ними?

На жаль, вони повертаються в інтернати – релоковані, евакуйовані тощо. Я продовжую повторювати, що нам потрібно популяризувати усиновлення та дитячі будинки сімейного типу, але війна ускладнила це питання. На жаль, сьогодні зберігається тенденція, що брати у родини хочуть здебільшого маленьких дітей. Тож старші лишаються в інтернатах.

Але, на жаль, на сьогодні трапляються випадки, коли сама дитина не готова бути влаштованою у сім’ю – це часто пов’язано і з пережитим у біологічній сім’ї: наприклад, вона була жертвою насильства або бачила, як знущаються з її мами. Відповідно, такі діти інколи бояться родин, бо думають, що кожна сім’я – це про насильство. Але такі ситуації потрібно вирішувати безпосередньо з дитиною, зважаючи на її інтереси та бажання. Головне наше завдання – повернути додому з Росії усіх дітей.

Аліна Євич, для «Главкома»