Шевченківська премія. Що спровокувало скандал і чому Юрій Макаров йде з посади

Голова комітету Шевченківської премії: «Чи хотів би я відкрутити ситуацію назад? А знаєте, ні!»

2023 рік став першим в історії, коли у День народження Тараса Шевченка, 9 березня, не було вручено Шевченківську премію. Більше того, на сайті комітету Премії, яка організовує конкурсний відбір, перелік цьогорічних лауреатів було опубліковано затримкою, при тому, що останній тур конкурсу відбувся ще 15 лютого.

Причина затримок – голові комітету Шевченківської премії Юрію Макарову здалося неправильним, що через правила конкурсу у цьогорічному змаганні не змогли взяти участь роботи, написані вже під час повномасштабного вторгнення. Адже за положенням Премії, у змаганні мають право брати участь твори, оприлюднені не пізніше, ніж за пів року до подання.

«Виходить, головна премія країни не повною мірою виконує своє основне призначення: фіксувати тенденції розвитку національної культури, служити орієнтиром мистецькій спільноті щодо актуальних напрямків креативного пошуку», – написав Макаров на своїй сторінці у Facebook. Цією думкою він публічно поділився із президентом 9 березня, під час зустрічі з діячами культури та мистецтва. Главі держави ідея сподобалася.

Аби долучити роботи, створені під час повномасштабного вторгнення, комітет Шевченківської премії має до 22 травня провести додаткові конкурси з назвою «За внесок у перемогу» за іншими номінаціями. А вже тоді президент своїм указом затвердить усіх лауреатів.

Саме цей відступ від «канонів» спровокував гостру критику. Юрія Макарова звинуватили у делегітимізації конкурсу, спробі змінити правила гри під час самого конкурсу і намаганні догодити владі.

У суботу члени комітету Шевченківської премії провели віртуальне засідання, на якому вирішили таки оприлюднити прізвища лауреатів цьогорічної премії, що і було зроблено.

А ще через день Юрій Макаров написав, що звільняється з посади голови комітету Шевченківської премії. 

В інтерв’ю «Главкому» Юрій Макаров розповів про свою відставку, пояснив, чому комітет затягував з оприлюдненням лауреатів, яким коштом проводитимуться додаткові конкурси і в чому мистецька цінність дописів Віталія Портнікова…

«Що би ти не зробив, тебе одразу підозрюють або у зраді, або у роботі на владу»

Пане Юрію, як так сталося, що вперше в історії Премії її вручення не відбулося 9 березня, а прізвища лауреатів оприлюднили із затримкою?

Це наслідок експромту. Не в останню чергу – це моя провина. Хоча я виходив із найкращих міркувань.

Почнімо з того, що цьогорічна Премія за визначенням трішки недосконала, оскільки вона не відбиває особливості поточного моменту і головне, вона залишає за бортом шалену активність творчої спільноти впродовж цілого року. Ми знаємо про неймовірно велику кількість якихось ініціатив, дуже вартісних творів. Тому виникла ідея додати ще дві премії у двох номінаціях.

Я трішки необережно виступив із такою ініціативою на зустрічі з президентом. Він підхопив цю ідею і оскільки це був експромт, тільки наступного дня зі співробітниками Офісу президента і Міністерства культури ми зрозуміли, що можемо забезпечити сім додаткових премій. Аби додаткова Шевченківська премія під час воєнного стану не була якоюсь неповноцінною.

Я не належу до фан-клубу Володимира Олександровича Зеленського, але я поділяю на 100% те, що він сказав на цій нараді. Він сказав, що культура та культурні ініціативи – це складові перемоги. Йшлося про те, що від української культури значною мірою залежить те, скільки зброї нам постачатимуть. Я спочатку трохи затамував подих, а потім зрозумів, що так і є. Тому що увага світу до України не спадає, хоча всі мали би, у принципі, вже втомитися та «наїстися». Кожна активність на культурному фронті змінює або зміцнює ставлення до України за кордоном. Кожна виставка, вистава або концерт працюють на те, щоби переконувати передусім західне суспільство, а потім уже і їхні уряди у тому, що потрібно продовжувати і нарощувати підтримку, у тому числі – військову.

І не забуваймо митців, які їдуть на фронт і там виступають перед бійцями або перед мешканцями щойно звільнених територій, вони теж працюють на перемогу.

Проте, внаслідок своєї наївності, я не розраховував, що таке нібито бездоганне бажання відзначити людей, які на це заслуговують, які на своїй ділянці долучилися до перемоги, буде сприйматися як суцільна зрада та інтрига Офісу президента.

У цього скандалу, який нині розгорівся, три причини. Перша – це експромт з мого боку, я не до кінця все продумав. Друга – бюрократія. Указ може бути тільки один: неможливо тією самою премією нагородити спочатку сьогодні, а потім через два місяці. Третя – помилки в комунікації та страшенно низький рівень довіри, нульовий соціальний капітал у суспільстві. Тобто, що би ти не зробив, тебе одразу підозрюють у зраді або у роботі на владу, чи якусь політичну силу.

Хто першим озвучив цю ідею з врученням додаткових премій?

Назвати імена не можу, бо не хочу підставляти людей. Скажу лише, що їх було близько шести. За два дні до зустрічі з президентом, про яку я згадав, ми майже раптово перетнулися з міністром (Олександром Ткаченком – міністром культури та інформаційної політики) і від нього я теж почув цю думку. Потім ця думка прозвучала у передбаннику ситуаційної кімнати в Офісі президента, куди ми прийшли заздалегідь і чекали на зустріч із головою держави. І нарешті – під час самої зустрічі – від директорки Одеської опери Надії Бабич, це чули кільканадцять людей.

Все ж на сайті комітету Премії список лауреатів був оприлюднений із затримкою. Що заважало принаймні це зробити вчасно?

Дійсно, є буква положення, а є стала традиція. Розумієте, це ж не премія комітету, а премія Національна, яку фінансує Державне управління справами. За традицією, всі дізнаються офіційно імена лауреатів з указу президента, який оприлюднюється на його сайті. От ми і чекали на цей указ, хотіли, аби спочатку у ньому з’явився цей список. Потім мені колеги підказали, що указ може бути оприлюднений тільки після проведення додаткового конкурсу. Ну а положення про премію, як з’ясувалося, не просто дозволяє, а й передбачає публікації лауреатів на сайті комітету. Що ми і зробили.

Народний депутат Микола Княжицький на своїй сторінці у Facebook написав, що лауреати премії, які мешкають не у Києві, були запрошені на вручення державної нагороди до столиці на 9 березня. Чи дійсно це так?

Абсолютно ні. Я з величезною повагою ставлюся до Миколи, ми разом працювали, але це просто його фантазія. Я знаю, що секретаріат зв‘язався з усіма лауреатами. Можливо, він запитував, чи будуть вони у Києві 9 березня. Але не йшлося про запрошення, принаймні я про це нічого не знаю.

«Я вважаю своє рішення піти найкращим серед усіх поганих»

У вас на вихідних відбувся чат з членами комітету. Більшість не підтримали вашу ініціативу, а через деякий ви оголосили, що йдете з посади. Як комітет аргументував незгоду з вами і чому ви вважаєте свою відставку найоптимальнішим рішенням?

Після того, як відбувся розголос у цій історії, у мене промайнула перша думка скласти із себе повноваження. Бо це ж я схибив. А тоді я подумав, що піти – значить залишити цей проєкт напризволяще, тому що зібрати новий склад комітету буде проблемою проблем. Проте зараз я вважаю рішення піти найкращим серед усіх поганих. Бо у цій конкретній ситуації, якщо президент пристав на моє напівспонтанне рішення, мені буде важко відкрутити все назад і продовжувати роботу ніби нічого не сталося.

Щодо комітету, з 16 його членів, які зараз працюють, відповіді я не почув тільки від Михайла Рашковецького (мистецтвознавець, арт-критик), який зараз у Ізраїлі. З усіх, хто висловився, двоє однозначно були за: це я і Віктор Плоскіна (головний диригент Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва»). Ще двоє вагаються. Можливо, вони і погодилися би з нами, але з величезними застереженнями.

Решта – категорично проти. Їхні аргументи такі: нова номінація чи нові номінації розмивають легітимність Премії. Також вони порушують її регламент, змінюють правила гри заднім числом. Колеги також висловили сумніви щодо легітимності Премії у випадку запровадження додаткового конкурсу чи конкурсів.

Зі свого боку вважаю, що за надзвичайних обставин можна вдаватися до надзвичайних заходів. Колеги з комітету мають право на свою, а я на свою точку зору. Якби вони не були такими впертими і принциповими, то нам, на мій суб’єктивний погляд, не вдалося би працювати у попередні роки настільки вдало. Я поважаю їхнє рішення і сподіваюся, що вони поважають мій жест. На цьому ми і розійшлися. 

До речі, ще восени Офіс президента, разом із Мінкультом, попросили склад комітету залишатися на посту на час воєнного стану. І я теж не впевнений, що це повністю відповідає букві закону. Але мені здавалося, що такий екстремальний час, який ми всі переживаємо, та дивовижні прояви солідарності, які є у суспільстві, дозволяють розраховувати на розуміння. Ми не забруднили свої білі шати у попередні три роки спільної роботи. Бо ухвалювали чимало рішень, які могли роздратувати чи навіть вибісити як професійні цехи, так і, можливо, владу. Бо не всі лауреати попередніх років були «зручними» для влади. І мені здавалося, що цей досвід дає певний кредит довіри.

«Я – агент Офісу президента. Але ні я, ні Офіс про це не знаємо»

Хто фінансуватиме додатковий конкурс?

Тепер це питання впало на Офіс президента та Міністерство культури. Не знаю, чи у захваті вони від цього. Але запевнили, що знайдуть додаткові гроші. Принаймні, я мав розмову з генеральним директором Департаменту з питань внутрішньої та гуманітарної політики Павлом Білашем. Якщо вони відповідально кажуть, що викрутяться та знайдуть гроші, то я так розумію, що на щось вони розраховують. Білаш – єдина людина в Офісі президента, телефон якої в мене є. Ще з двома-трьома людьми з Офісу глави держави ми знайомі особисто. Виходячи з вищесказаного, можна сказати, що я – «агент Офісу», але я про це не знаю і Офіс про це не знає.

Вам закидають саме участь у чужій «грі». Мовляв, вашими руками керівництво держави хоче вручити додаткові премії тим, кому Офіс президента симпатизує. Чи не вважаєте ви, що стали заручником ситуації і дійсно інструментом у чужій грі?

Я сам себе загнав у цю ситуацію і маю нести цю відповідальність до кінця. Я звик цінувати свою репутацію і не робити того, що могло би її заплямувати. До цього моменту мені це вдавалось. Зараз же я, напевно, проколовся. Хоча два дні думав, чи хотів би я відкрутити ситуацію назад. А знаєте, ні! А юридичну колізію, що склалася, упевнений, вирішать. Бачте, ви теж думаєте за цією логікою, що у когось є якийсь чорний задум, а мене використали всліпу. У чому полягає чорний задум? Хіба є якийсь інший фільтр, окрім як переконати кожного з членів Комітету, у якому люди з принципами і чимало – з дуже поганими характерами? От чисто гіпотетично?

Це при тому, що за весь час спільної роботи не було  жодного сигналу з будь-яких владних установ щодо того, кому бажано давати премію, а кому ні. Жодного разу! Понад те, я сам не завжди погоджувався з думкою інших членів Комітету. Це перший рік, коли два мої кандидати, одного з яких я висунув особисто, а другого за моїм проханням висунув мій товариш Володимир Войтенко, стали лауреатами. Один із них – наш колега, якого, до речі, суто теоретично, можливо, не дуже любить керівництво держави.

Навіть коли я висував у попередні роки кандидатів, яких Комітет не підтримав, в мене навіть народився жарт, що в мене нещаслива рука, що мені не варто висувати кандидатів, бо вони гарантовано не пройдуть.

Тому якось складно уявити, що у цій ситуації хтось може протягнути «зручного» комусь кандидата або, скажімо, забалотувати «незручного».

«Не маю сумніву у патріотизмі Михайла Назаренка»

Вочевидь, «наш з вами колега», про якого ви згадали, це Віталій Портников, який за публіцистику 2017–2022 років став лауреатом цьогорічної Шевченківської премії. Ви вважаєте, що висловлювання у Facebook можуть мати мистецьку цінність? Чи не заохочуємо ми таким чином так звану «широку» експертизу з будь-якого приводу?

Розумію, про що ви. Ця номінація, у якій переміг Віталій, називається: «публіцистика та журналістика». Тобто, ми повинні оцінити саме з професійної точки зору, а також із погляду майстерності, з погляду ідеології, якщо хочете, твори журналістики та публіцистики. Чи є хорошим журналістом Віталій Портников? Думаю, що найкращим чи одним із найкращих. Чи потрібно завжди солідаризуватись із його думкою чи оцінкою? Напевно, що ні. Але ж він висловлює найбільш повно та комплексно ідеї україноцентричні та ідеї україноцентричності, які мені самому близькі, які я сповідую та поділяю.

А що стосується його кваліфікації, фаховості у питаннях, про які він висловлюється, то на тлі часом кричущої некомпетентності значної кількості наших із вами колег… Хоч ми з ним не такі вже близькі, але я трішки за ним спостерігаю, як він працює. Він сідає за комп‘ютер і набирає текст чергової колонки стільки часу, скільки потрібно саме для набору. Він не лізе у довідники, він пам‘ятає, у якому році у М‘янмі стався військовий переворот, які були мовні конфлікти у Швейцарії. Тобто людина всі ці знання, весь масив інформації тримає у себе у голові.

Одним із лауреатів Премії став літературознавець Михайло Назаренко. У 2021 році він долучився до перекладу книг російською, а також видавав свої роботи у Росії. Чи брав до уваги комітет цей факт? На думку комітету, співпраця номінантів-письменників, митців, журналістів, чи музикантів з росіянами – це нормально?

Гадаю, це питання варто переадресувати моєму товаришу Михайлу Назаренку. Він, до речі, вже давав пояснення, але не всі хотіли їх почути. Ми з ним разом не одну ніч стояли на Майдані, я його знаю багато років і не маю ані найменшого сумніву у його патріотизмі. А щодо конкретної роботи, яку ми відзначили (утім, як і щодо інших його праць, зокрема хрестоматії «Поховання на могилі», розширену реакцію якої він зараз готує), я вважаю її певною мірою проривною для нашого літературознавства і культурології у цілому. Що переважає на цих терезах, хай кожен вирішує для себе. Ми свою позицію висловили.

Коли і як відбудеться додатковий конкурс? Було озвучено лише намір поставити фінальну крапку на день перепоховання Шевченка, 22 травня. Чи є вже список номінантів?

Списку ще немає. У мене є улюбленці: один художник, один поет. Думаю, деталі стануть відомі впродовж наступних кількох днів. Моє припущення – процедура може бути спрощеною. Скажімо, потрібно буде подати не три твори, а два. Висунення ж буде стандартне, як і для всіх, під час регулярної процедури з року в рік. Висунути може будь-хто: чи то сільська бібліотека, чи клуб філателістів.

Я хотів би підкреслити одну обставину: ми всі діємо у надзвичайних умовах. У мене якось закарбувалося, коли на Майдані в українців була взаємодія і вона була взірцем, принаймні для мене. Якщо потрібно було підсилити якусь барикаду, ніхто не виступав проти і не заперечував, усі на одній хвилі йшли, умовно кажучи, махати лопатою. Якщо треба зробити щось корисне — йди і роби, не озираючись на те, хто що про це подумає.  

Михайло Глуховський, «Главком»