Примусово вивезений маріуполець розповів, як Росія приймає переселенців

Із перших днів вторгнення агресори розпочали примусове вивезення громадян України до Російської Федерації. Особливо це стосується мешканців Маріуполя, яких вивозили до Росії застосовуючи примус чи обман. Наприклад, замість обіцяної поїздки до Запоріжжя людей доставляли у фільтраційні табори. Що далі відбувається із ними в інтерв’ю 0629.com.ua розповів мешканець приазовського міста на ім’я Дмитро.

Повідомляється, що чоловік мешкав із родиною на вулиці Купріна. Останній місяць з дружиною та 10-місячною дитиною вони провели у підвалі, однак у певний момент вирішив, що будь якою ціною треба вибиратися з Маріуполя. На той момент автомобіль родини уже був розбомблений. Дмитро розповідає, що з сотні машин, які були припарковані у його дворі та інших дворах на вулиці, вціліли лише кілька. І от власники цих автівок взялись вивозити людей з міста.

«Ціни на вивоз були різними. Нас вивези за 1000 грн з особи. Тобто повна машина людей – 6 тисяч гривень. Ми готові були виїхати вже хоч кудись з міста, і далі вже за обставинами. Черга у хлопців була на три дні наперед. Коли час настав, ми зібралися дуже швидко. Багато речей залишилися у підвалі. Ми не змогли їх забрати. Не змогли врятувати і своїх домашніх тварин. Ми навіть не уявляли, яким жахливим став наш Маріуполь за місяць.

На блокпосту стояли військові без нашивок, шевронів, без розпізнавальних знаків. Просто люди зі зброєю та у камуфляжі. Нас стали обшукувати, мене розділи до трусів на морозі мінус 5. Шукали татуювання сліди від зброї.

Потім біля заправки у бік Микольського (колишнє Володарське) ми разом з усіма стали чекати автобуси. Там стояли військові. Нам пояснили, що зараз підійдуть автобуси і нас відправлять «у пункт тимчасового перебування» - ПТП – так називають росіяни те, що українці – фільтраційними таборами.

Нам ніхто не давав відповіді на запитання: хто вони, куди повезуть, навіщо, що нам робити? Ми стояли і нічого не розуміли, що відбувається. З 2 березня ми мешкали в абсолютному інформаційному вакуумі. У сліпоті та глухоті. Стоячи там, на заправці, поруч з озброєними людьми, ми продовжували бути сліпими і глухими.

Прийшов автобус. Народу було дуже багато. Нас запхали в цей автобус і повезли у Микольське. Коли в'їхали у село, ми були в шоці. У Микольському всюди висіли денеерівські прапори. Ми були морально до цього не готові. Ми дуже здивувалися. Шоковані були. Але діватися нам було вже нікуди. Там була купа військових.

У Микольському нас знову почали обшукувати, мене знову роздягли до трусів. Потім, коли пройшли чергову перевірку, нас розмістили у центральній школі Микольського, переписали всі наші дані. Це був такий фільтраційний табір для всіх, хто приїжджає.

Людей клали всюди – у спортзалі школи, у коридорах, на сходинках. Добре, що працювала їдальня. Годували щодня - ложка каші та склянка чаю і печиво. Ось і вся їжа. Вода в маленьких півлітрових пляшечках. Але можна було знайти щось у магазині. Їх мало в селищі. Ціни захмарні. Але щось можна купити. Навіть алкоголь продавався. Були ковбаса, хліб у продажу.

Ніч переночували, нас переписали. Перевірку пройшли. Після чого нам сказали, що у нас є лише два варіанти: або їхати до Донецька, або їхати до Ростова. Ми подумали, що з Донецька вибиратись дуже проблематично. А з Ростові, ми подумали, буде простіше. Тож поїхали у Ростов.

Нам одразу сказали, що в Ростові нас не залишать, а будуть розподіляти далі, кудись у Магадан, Сахалін тощо. Але якщо пощастить, можуть розподілити і кудись ближче.

Ми, звичайно, хотіли ближче до кордону, щоб мати можливість виїхати до Європи. Про виїзд до Запоріжжя у нас не було інформації. Нам казали, що є водії, які вивозять і до Запоріжжя, але ніби гроші вони хочуть божевільні. У будь-якому разі ми не знали таких людей. Ми не мали вибору. Звідти, куди нас доставили, виїзд був можливим лише в одному напрямку. Або – повертатися до Маріуполя.

Тому ми поїхали до Ростова. У нас там були давні знайомі. І ми думали, у разі чого звернутися до них за допомогою. Одразу скажу, що з цієї ідеї нічого не вийшло, зі знайомими не вдалося зв'язатися.

Для доставки марупольців у Ростов прибули вісім автобусів. Із посадкою були проблеми. Великі сім'ї розділяли. Якщо наприклад, сім'я мама, тато і дитина - тоді ок, але якщо з ними ще й бабуся і дідусь, то сісти в один автобус було майже неможливо. У нас у перший автобус сів цілий циганський табір. Вони зайняли всі місця, і більше ніхто вже не помістився туди.

Мені довелося заплатити військовому, щоб не розділяли нашу сім'ю, з нами бабуся та дідусь їхали.

Автобуси не комфортні, звичайні, які їздили між Маріуполем та Мангушем. Сіли на них ми о першій годині дня, а на кордон з росією приїхали о другій годині ночі. Дорогою наш автобус зламався. Ми стояли на холоді. Водій намагався полагодити, але у нього нічого не виходило. У результаті нас підсадили в інший автобус, і залишок шляху, а це години чотири, ми їхали стоячи в проході, з маленькою дитиною на руках.

Загалом ця дорога до Ростова - це було катування. На кордоні з «ДНР» у нас зібрали паспорти, вивели з автобуса вибірково кілька людей, поспілкувалися. Про що - я не знаю. Кожен намагався тримати язик за зубами, бо хотів зберегти свою шкуру.

На російський кордон ми потрапили о першій годині дня наступного дня. Тобто їхали до кордону добу.

На території РФ розпочався новий допит. Його проводили ФСБшники. Дуже строго, із пристрастю. Психолог був присутній на допиті. Мене не били, ні. Але весь цей процес дуже схожий на тортури.

Допитували як чоловіків, так і жінок. Вони мали свій список. Роздягали. У лупу розглядали кожен сантиметр шкіри. Абсурд якийсь.

Речі детекторами перевіряли. Мурижили дуже жорстко. Ми були без сил абсолютно.

Зрештою, після трьох годин допитів нас випустили, пересадили в інший автобус. Комфортабельний. Ми довго дивувалися, але потім зрозуміли чому. Буквально за 300 метрів від кордону автобус зупинився біля білих надувних наметів російського МНС. Там були десятки людей - журналістів із відеокамерами. Нам там дали гарячу їжу. Ми повноцінно поїли, гречку з м'ясом, вперше за останній місяць. Ми їли, а нам в обличчя тицяють камеру та просять розповісти, як жахливо в Україні. Було дуже неприємно.

Коли ця піар-акція завершилася, нас повезли далі. Виявилося, що везуть нас ні в який ні в Ростов, а в Таганрог. Ми так сподівалися, що у нас хоча б поцікавляться, куди, в якому напрямку росії ми хотіли б зупинитись. Але нічого цього не було. Ніхто у нас ні про що не питав. Нас одразу відвезли на таганрозький вокзал.

Там людей зустрічали «компетентні люди», які теж плуталися у свідченнях та не могли точно відповісти, куди нас повезуть.

На пероні вже стояв поїзд на Кострому, і ми готувалися рушити у Кострому. Потім ці «компетентні люди» швидко перевзулися і сказали, що їдемо до Владіміра. Ми вже були розлючені і стали трохи грубити. Нерви здавали.

В кінці кінців вже ввечері нас повезли до Владіміра. Нам пообіцяли їжу, житло. Деякі люди на вокзалі розвернулися та пішли геть. Ніхто їх не став зупиняти. Я підходив до цих людей, питав. Вони пояснили, що у них є родичі в Росії, і ці родичи за ними приїдуть, тому вони нікуди далі не поїдуть. Ну а у нас не було вибору. Ми не знали, куди нам подітись. Тож ми сіли у потяг до Владіміра.

Нам дали картки місцевого мегафону, але зв'язок був огидний, додзвонитися ні до кого не могли.

Нам видали макарони «ролтон». Добре, що в нас були ще наші українські консерви, баночка тушонки, яку ми прихопили з собою з підвалу.

Їжа у поїзді була жахлива. Багатьох нудило. У поїзді 80% людей отруїлося цією місцевою їжею. Ми потім уже у Владімірі довго лікувалися від цього.

У Владімірі на вокзалі нас зустрічала величезна кількість репортерів, мер міста, депутати місцеві, які розподіляли людей на автобуси. Їхали різними селами, селищами – всіх розвозили різними місцями. Більшість цих місць виявилися непридатними для життєдіяльності. Мені вдалося домовитися з місцевим депутатом, щоби нас не відправляли в село, а залишили у Владімірі. Нас поселили у хостел. Кімната три на три метри, одне двоспальне ліжко та душ. Але після двох днів митарств для нас це був рай. Ми не милися з 2 березня. І душ - то був невимовний кайф.

Загалом, не найгірші умови, порівняно з тим, куди повезли інших людей. Їх у селах селили, в школах, у непристосованих для цього приміщеннях. І як вони зараз там – я не знаю.

Годують нас тричі на день, але порції мікроскопічні, і їжа смердить, вчора гречка віддавала ацетоном, і тих, хто з'їв, госпіталізували до лікарень. Цілими поверхами вивозили. Ми не їли. Небезпечно.

Постійно нам підносять якісь документи, просять щось підписати. Статус біженців ми не оформляли. Ми отримали дозвіл на тимчасове проживання. Легально ми можемо в Росії знаходиться три місяці. Спробували через службу зайнятості знайти роботу, робота є, але заробітна плата – 10 тисяч рублів. Це просто ні про що (це приблизно 3 тисячі гривень – ред). На ці гроші неможливо жити, неможливо знімати житло. Ціни тут високі. І 10 тисяч рублів не вистачить навіть для проживання однієї людини, не кажучи вже про сім'ю.

Зараз ми просто тут живемо. Шукаємо варіанти, як залишити Росію та потрапити до Європи. Що буде з нами завтра, ми не знаємо…», - повідомив Дмитро.

Раніше міська рада Маріуполя повідомила, що мешканців Лівобережного району міста захоплюють та депортують в Росію. Відомо, що загалом під незаконну депортацію потрапило близько 15 тисяч осіб. У депортованих відбирають документи, телефони та іноді особисті речі. Людей перевозять у віддалені депресивні регіони Росії та заявляють, що їм заборонено залишати область щонайменше два роки. Також насильно людей вивозять до Росії та з окупованих регіонів Донецької та Луганської областей.

Згодом стало відомо, що Федерація товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця брала участь у незаконному «переселенні» українців із Донецької та Луганської областей до Росії.

Як повідомили естонські компанії-перевізники, близько 25 тисяч українців, примусово переселених до Росії, змогли самотужки прибути і розміститися в Естонії.