Дональд Трамп - майбутній кошмар Путіна

Та частина російської телевізійної «тусовки», яка вангує перемогу Дональда Трампа на президентських виборах у США, виявляє шалену недалекоглядність.

Цю короткозорість, мабуть, можна пояснити політичним замовленням, втратою здатності до аналізу (професійною деформацією будь-якого пропагандиста) та несамовитою мрією про реванш над занадто інтелектуальною та культурно вищою Америкою доби Обами.

Мовляв, бач – і в «них» може прийти до влади улюбленець ЗМІ (хай навіть із негативним відтінком – адже «все PR крім некролога»), проповідник «міцної руки» й «мачо», тобто хтось на кшталт Володимира Путіна.

Утім, навіть сьогодні, коли Трамп ненав’язливо фліртує з Путіним, а той із ним – подібні мрії Кремля виглядають як ілюзія. Адже в дещо м’якшому варіанті Москва вже стикалась із «простим хлопцем» у Білому домі. Його звали Джордж Буш-молодший і його роман із Москою протривав не довше аніж півтора року. Цього вистачило лише на спільну операцію з повалення режиму Талібану в Афганістані – і тоді режим Путіна був гнучким, перехідним (лише 2004-го року він позбувся впливових інфільтратів єльцинської «родини», зокрема, таких як Михайло Касьянов).

Та вже 2003-го року Москва побила горщики з Вашингтоном, звинувачуючи американців в односторонній політиці та глобальному гегемонізмі – тобто, все повернулося до початкової позиції «доперебудовних» часів. Проте, Джордж Буш-молодший, на відміну від Трампа, був завжди готовий грати за правилами – у тому числі з Росією. Попри безліч сумнівних персонажів, які епізодично виникають в оточенні нині офіційного кандидата від Республіканської партії, найбільший вплив на нього здійснює власна родина, що саме по собі досить екзотично для політичної традиції США.

У цьому виявляється небажання Трампа грати за правилами – виглядає, що він робить це через силу, і, до речі, тільки на внутрішньому фронті та в контексті виборчої кампанії. Губернатор Індіани Майк Пенс, якого він обрав собі партнером у поході на Вашингтон, належить до традиційних (хоча і правих – руху «чайників») консерваторів чи «палеоконсерваторів»). Але до того, як цей рух виник – конгресмен Пенс цілком поділяв зовнішню політику попереднього Білого дому.  Більш чи менш Трампу вдалося знайти спільну мову з інституціями партії – це, звісно, не означає, що він її об’єднав.

Кандидат в президенти США Дональд Трамп обрав Майка Пенса кандидатом в віце-президенти

І якраз тут виникає важливе питання, на яке немає оптимістичної відповіді для нинішнього керівництва Росії.

Якщо Дональд просто лицемірний популіст-маніпулятор, який використовує антиімміграційні, антиелітні та антикорпоративні настрої широких верств населення для того, щоби здобути омріяну президентську посаду, то який із цього можна зробити висновок?

Той, що в найкращому для Москви випадку адміністрація Трампа продовжуватиме нинішню обережно-стримувальну політику Обами, а в найгіршому врешті-решт з’їде на лінію Буша-другого. Адже так чи інакше кабінету Трампа доведеться за будь-яких обставин  узгоджувати свою політику з позицією республіканців в обох палатах Конгресу.

Більш того, якщо республіканці в листопаді втратять контроль за однією з палат, тоді зовнішньополітичний курс президент муситиме координувати із розлюченими поразкою демократами, які до того ж загострять свої пріоритети. Саме так колись виникли так звані «неокони», що вийшли з лав Демпартії, або ж глобалісти із суттєвим наголосом на американській гегемонії, яких десятиліттями асоціюють із Республіканською партією (до них, наприклад, так чи інакше належить і Вікторія Нуланд). Хоча це, власне, надпартійна школа американської зовнішньополітичної думки…

Інституційна система американської влади витончено побудована так, що президент, який нездатен на співпрацю із законодавчою владою, закінчує ізольованим невдахою. І таких випадків фактично не було – просто тому, що це неможливо (ну хіба що Трамп запровадить диктатуру, спираючись на вуличний натовп своїх прибічників, перетворившись на такого собі американського Ердогана, що наразі звучить як нісенітниця).  

А тепер уявімо, що Дональд Трамп є абсолютно щирий у своїх передвиборних обіцянках.

Отже, він планує заборонити імпорт нафти до США, збільшивши власний американський видобуток чи не вдвічі (і, звісно, нарощувати її експорт). Чи слід пояснювати, що це означає для Росії, яка потребує хоча б мізерного, але постійного зростання нафтових цін?

Також кандидат Трамп погрожує скасувати всі преференції, якими на гігантському американському ринку користується Китай. І забрати з Піднебесної решту американських – за технологією та ліцензією – виробництв. Якщо він, перемігши на виборах, почне здійснювати подібну програму, тоді темпи зростання китайської економіки, які вже сьогодні не вражають, буде зрізано чи не вдвічі (якщо вони взагалі не скоротяться до нуля), а це означатиме, що ціни на нафту та іншу сировину можуть впасти до показників часів занепаду СРСР.

Більш того, якраз у цьому випадку КНР почне не мляво, як зараз, а дуже жваво цікавитися можливостями прирощування території за рахунок слабкого і малорозвиненого північно-західного сусіда…

Трамп та Путін

Розпуск НАТО поки що немає сенсу обговорювати – проте, тональність Трампа тут дещо інша. Він насправді натякає на те, що безкоштовне користування американським потенціалом у військово-політичній площині, зокрема з боку європейських союзників (які за рахунок такого донорства дозволяють собі провадити ледь не комуністичну соціальну політику), не може сприйматися як належне. Як це було останні років зо тридцять.

При цьому члени «тихого європейського раю» дозволяли собі ігнорувати інтереси Сполучених Штатів, які було до них досить чітко доведено (і за потреби перекладено французькою та німецькою мовами).

Поки що, здається, цей натяк правильно зрозуміли лише у Великій Британії – новий кабінет почав активно вивчати можливості збільшення та оновлення військово-промислової потуги Королівства.

З огляду на вищесказане, Путіну та його кліці слід, навпаки, молитися за перемогу Гіларі Клінтон. Яка душитиме його терористичний режим більш цілеспрямовано аніж Обама, але все ж досить цивілізовано. Так би мовити, із повагою до класичної російської літератури.

Максим Михайленко, для «Главкому»