Україна часів Обами

Американці мають милу звичку завжди знаходити щось «перше» у власній категорії – так ось адміністрація Барака Обами є першим американським урядом, що застав трьох українських президентів: Ющенка, Януковича та Порошенка. Двом попередникам 44-го голови держави цього не вдалося, хоча обидвоє провели в Білому Домі по два повні терміни. На щастя, це не єдине досягнення Обами в американсько-українських стосунках, хоча якщо визначати період його правління (а це – історична доба) в українському контексті 2009-2014 років одним словом, то це буде слово «вимушеність».

Чому так сталося?

Можна пригадати, що Обама став президентом у листопаді 2008 року, коли й у США, і в Україні вирувала економічна криза. У певному сенсі вона прийшла до нас зі США, але Обама до цього був непричетний. Тим не менш, перше враження, яке отримав новий Білий дім від України – це зруйнована економіка, простягнута до МВФ долоня і нескінченне взаємопоборювання елітних угруповань, що прагнули одне одного знищити, застосовуючи для цього іноземні ресурси (ніби нічого й не змінилося з часів Київської Русі або Руїни).

Ющенко був для Обами персонажем із чужої казки, на той час уже збитим льотчиком, що досиджував свій термін без шансів на переобрання. Раніше в тому році західні європейці небезпідставно заветували перспективу вступу України до НАТО, якої прагнув добитися для України попередник Обами Джордж Буш-молодший (на той час він і сам геть розтринькав свій міжнародний  авторитет). Тож логічно, що Україна, попри задуми американських неоконсерваторів, викликала в Обами та його політичного оточення (саме політичного, а не дипломатичного) недовіру. 

Тим більше, що він прийшов у Білий дім із програмою припинення війн, розпочатих попередником, ідеєю переорієнтації США на Тихий океан (що, власне, не дивно з огляду на походження Обами) і замирення з Європою, а також розв'язання внутрішніх проблем, гостроту яких продемонструвала криза.

Крім того, до Ющенка на Заході вже ставилися приблизно так, як із часом почали ставитися на Заході до Алехандро Толедо з Перу, останнього президента Югославії Воїслава Коштуніци або колишнього лідера Мексики Вісенте Фокса. Тобто як до політиків, які досягли свого особистого (і, як виявилося, випадкового)  піку в момент приходу до влади – перші двоє шляхом умовно мирних революцій, третій унаслідок виборів, які вперше програла системна партія. Звісно, політики (якщо це не Дональд Трамп) на відміну від журналістів не кажуть у вічі слово «невдаха». Але існують і інші приклади лідерів, яких винесла нагору хвиля вуличної або електоральної революції – Глорія Арройо (Філіппіни), Міхеїл Саакашвілі в Грузії чи Траян Бесеску в Румунії, які максимально використали свій кредит довіри і широкий потенціал стосунків із США у багаті нульові роки.

Тому тезу «Україна - сателіт Росії», що прозвучала в популярному викладі доктрини Обами цього року в березневому числі журналу The Atlantic, було взято не зі стелі.

zn.ua

До певного моменту абсолютно зручним для Обами президентом України був Віктор Янукович. Лідер «регіоналів», яких малювали чи не лівоцентристами («покращення життя вже сьогодні»), обраний на взірцевих виборах, уже навесні 2010-го року зробив другу Бараку фантастичний подарунок. Заради спільної з американським президентом-пацифістом мети Україна позбувається високозбагаченого урану, успадкованого від СРСР (та ще й за активної участі Росії, проводити перезавантаження із якою Обама доручив Гіларі Клінтон).

Також Янукович був цілком задоволений межами спеціального партнерства України із НАТО (що викликало додаткові симпатії  Обами) і – знов дружні посмішки по той бік Атлантики – запросив до України найбільших гравців глобального енергосектору для розвідки та видобутку газу зі сланцевих порід (і одна з них – американська Chevron).

Із точки зору Москви та вітчизняної колони «євразійців» Янукович ставився все більш зневажливо і непорядно до власних виборців та колишніх обіцянок. Забувши про помазання на царство самим патріархом Кирилом, він очевидно «впадав у єресь кучмізму», стискаючи Америку у своїх могутніх обіймах.

Цю ідилію псувала лише внутрішньополітична ситуація в країні, яка гіршала щороку. 

За кілька перших місяців при владі президент повністю підім’яв систему влади під себе (хоча обирався як голова держави у парламентсько-президентській республіці), у жовтні 2010-го року він покінчив із перешкодою у вигляді Конституції в редакції 2004-го року, а в серпні 2011-го запроторив до буцегарні лідерку опозиції. Звісно, все це непокоїло Вашингтон, але перехід США від поведінки «лідера демократичного світу» до політики «обмеженого втручання» вже було здійснено. Та й що зробиш із легітимно обраним (так само сьогодні Захід висловлюється на адресу Ердогана)?

Тим більше, що Януковича розривали дві потужні групи впливу – одна водила його рукою під Харківськими угодами, друга – під амбіційною програмою структурних реформ, перша – під промосковськими законами, друга – під впровадженням плану асоціації із ЄС, і обидві проводили між краплин дощу в питанні Голодомору... Зрозуміти Київ тих часів було й насправді важко.

Певним вододілом стали незвично брутальні вибори до Верховної Ради у жовтні-листопаді 2012-го року. Уже у грудні тодішній держсекретар Гіларі Клінтон із тривогою вказала на небезпеку відновлення в новій формі Радянського Союзу на чолі з авторитарною Росією. Але цього ж року Барак Обама обирався на другий термін, і вже в лютому 2013-го змінив Гіларі Клінтон у державному департаменті на Джона Керрі...

А тепер слід віддати належне Обамі та його адміністрації – з перших днів політичної кризи, яка результувала Революцією гідності, Білий дім беззаперечно встав на бік українського народу. І швидко організував європейських союзників. Ну а відверта телефонна розмова Вікторії Нуланд із послом Паєттом у революційному Києві ввійшла до історії.

Після того як оскаженілий від люті російський режим відповів на перемогу Революції збройною інтервенцією, Вашингтон робив “усе що міг” у рамках мінімізації ризиків, що полягало в тріаді «обмеженого втручання», «євроатлантичної солідарності» та «обмеженої співпраці» і, за великим рахунком, триває й після Варшавського саміту НАТО.

До варшавського регламенту й підсумкового комюніке США теж пройшли важкий дворічний шлях.

Шлях від розгубленого Обами навесні 2014-го року в Токіо, який на питання журналістів «що ж робити з російським вторгненням до України» нервово відповідав: «Ми запровадили санкції. Що ж іще ми можемо зробити?» - до впевненого, усміхненого, із сумною та грізною іронією у Польщі. Лідера вільного світу, який проголосив Україну зоною життєвих інтересів Заходу. Щоденне російське варварство й героїзм українського народу знов-таки «примусили» Обаму (інакше це сформулювати важко!) дещо зсунути стрілку компасу власних принципів, які можна не поділяти, але слід поважати. А це все одно що уявити Ганді, який закликає гільйотинувати колонізаторів.

Трохи пізніше в заявах посольства буде зафіксовано, що «відтепер співпраця між Україною та США в галузі оборони переходить від етапу «реагування на кризу» до стадії тривалого партнерства з метою розвитку можливостей Збройних Сил України, поглиблення їх сумісності з НАТО».

Тому сьогодні – через потребу глобальної значущості, а не через «ідейну лірику» – стосунки України та США перевершили рівень «медового місяця»  середини 90-тих, коли існувала комісія Кучма-Гор, а 1997-го року створювалася Комісія Україна-НАТО тощо. Нехай над Петром Порошенком збиткуються, що він «президент закордонних справ», але принаймні цю роботу він виконує дуже непогано. Тривале стратегічне партнерство України і США знов наповнилося змістом.

І тут варто сказати – суто з бухгалтерської точки зору, якби цінності та важливість міжнародного права та балансу сил для виживання людства не було силоміць повернуто на перше місце – Вашингтон міг би цього і не робити.

Щоби пересвідчитися в цьому, достатньо просто послухати Дональда Трампа. А нещодавно його новоспечений радник із зовнішніх питань Картер Пейдж виступав на випускному в Російській економічній школі в Москві. Річ не тільки в тому, що навколо республіканського кандидата зібралася подібна команда. Але й у тому, що з логіки американського популізму Україна аж ніяк не є якісним «гешефтом».

Наприклад, за роки президентства Обами (хоча він тут, зрозуміло, ні до чого) і без того мізерні американські інвестиції в Україну скоротилися вдвічі. Обсяг товарообігу за минулий рік – теж нічого особливого, $1,7 млрд, гірше було лише 2009-го року.

Відповідно, ідея (можливо, це просто гасло, а все ж!) «гешефту», того, що Дональд Трамп називає deal, в американсько-українських стосунках не спрацьовує.

Для нас важлива саме американська демократична держава як лідер вільного світу – і чинний уряд Обами впродовж своїх двох каденцій більш ніж суттєво підтримував Україну. А найбільше підтримав тоді, коли це насправді було необхідно.

Якщо залишити за кадром чорнобильські питання та роботу USAID, а це близько $5 млрд за всі роки незалежності, а подивитися лише на 2014-16 роки, то виявиться наступне. У прямій допомозі (зокрема, спрямованій на оборонні цілі), пропорції щодо частки США в капіталах МВФ та Світового Банку та у формі кредитних гарантій – американська підтримка становить понад $6 млрд.  Це близько 7% ВВП (!) України, або четверта частина доходів українського бюджету.

Фактично, разом із ЄС та Канадою (а також не слід забувати про окремі програми з Німеччиною, Польщею та Японією) США більш-менш згладжують наслідки економічного удару, якого зазнала Україна від пограбування колишнім панівним кланом та російської агресії. А також – оточили її безпрецедентним політико-дипломатичним захистом (ніколи й ні для кого не змінювали правил того ж МВФ), добре розрізняючи ворожі підступи. Це прохолодна, але виважена й далекосяжна політика, розрахована на стратегічні цілі, мінімум втрат і довготривалу облогу. Тому й перетворився саркастичний оптиміст, інтелектуал і гуманіст Обама на об’єкт такої шаленої ненависті злочинної зграї в Росії.  

Тому, коли в Білому домі зміниться господар – на ліберального і глобалістського яструба чи на популіста-ізоляціоніста без царя в голові – варто буде згадати, що Україні вдалося встояти у найважчий дотепер період варварської навали, в тому числі завдяки 44-му президенту США Бараку Хусейну Обамі II.

Максим Михайленко, для «Главкому»