За що вмирають дагестанці в Україні? Велика трагедія гірського народу

Республіка Дагестан вийшла на перше місце за кількістю загиблих в Україні російських військовослужбовців, обігнавши у цьому плані навіть сумнозвісну Бурятію. «Главком» шукав пояснення дивному явищу: чому войовничі горці, які тривалий час боролися проти панування царської Росії, нині перетворилися на гарматне м’ясо для Кремля.

Одразу слід зазначити, що офіційна Москва свої втрати у загарбницькій війні, яку вона цинічно називає «спеціальною операцією», зі зрозумілих причин не афішує. І абсолютно точних даних щодо загиблих не існує. Українська сторона для оцінки втрат агресора оперує двома типами даних.

Генштаб веде статистику, скільки російських окупантів вбито. Цей рахунок іде без прізвищ і без розрізнення національного чи регіонального походження різних категорій знищеного особового складу противника. Дані Збройних сил України регулярно оновлюються, але вони, ще раз підкреслимо, загального характеру: стільки «двохсотих», стільки танків і літаків, і так далі.

Другий тип даних збирають низка українських громадських організацій та ініціативи. Це узагальнення відкритої інформації про конкретних загиблих, про кожного вже є якісь персональні дані. Шила в мішку не приховаєш – привезли до села цинкову труну, похорони, публікації в місцевих ЗМІ, відповідні повідомлення в соціальних мережах…

Кількісна різниця між загальними обсягами знищеної живої сили та поіменним списком загиблих відрізняється на порядок. Встановлене ім'я лише приблизно кожного десятого вбитого в Україні. Смерті решти або ще не потрапили, або вже й ніколи не потраплять у публічні некрологи.

За даними групи «Інформаційний опір», на початок липня зафіксовано імена 4350 російських окупантів, яких поховали (про що є публічна інформація) або визнали вбитими у самій Росії. Похоронки прийшли до 2354 населених пунктів країни-агресорки. У цьому списку першу десятку «двохсотих» очолює Дагестан – 229 загиблих. Далій йде Бурятія – 190. А ось найбільші та найбагатші Москва та Санкт-Петербург, що характерно, – всього лише 13 та 31 відповідно.

Для порівняння, за даними міжнародної волонтерської організації InformNapalm, наприкінці травня кількість загиблих в Україні дагестанців становила 204, тобто за місяць вдалось ідентифікувати ще 25 нових «двохсотих». Якщо ж екстраполювати ці дані на офіційну статистику Генерального штабу ЗСУ, це означає плюс 250 нових загиблих.

Інтерактивна карта з місцями народжень дагестанців, які загинули під час російської агресії в Україні джерело: informnapalm.org

Діти гір

Історично Дагестан (буквальний переклад – «Країна гір») був федерацією гірських племен, потім – різних князівств. Національності «дагестанець» як такої не існує: дагестанці – це збірна назва різних народів та народностей, точна кількість яких достеменно невідома. Ну як підрахуєш, якщо в одному аулі однією мовою говорять, а у сусідньому, який по прямій знаходиться на відстані кілометра, – вже іншою? А населені пункти з’єднуються лише через ущелину.

Завойовникам завжди було нелегко знайти спільну мову з дагестанцями
фото: russia.travel

За радянських часів у Дагестані офіційно налічувалося понад 35 корінних нечисленних народів. Вже при Путіні, в 2000 роцi, їх кількість «оптимізували»: тепер 14 народів та 14 народностей, які офіційно у переписах виділяються як етнічні групи. Групи можуть бути дуже нечисленними. Є, наприклад, годоберинці – їх всього 426 осіб.

У Дагестані більше 50 мов та діалектiв, які відносяться до нахсько-дагестанської групи (до неї ж входять чеченська та інгушська мови). Крім того, є тюркськомовні народи: зокрема – кумики та ногайці. Багато мов даються за назвами аулів. Наприклад, арчинською мовою, яка до 2006 року не мала писемності, говорять лише жителі одного гірського селища.

Цікаво, що до 20-х років XX століття всі гірські народи Дагестану називали лезгинами. Однак потім було введено в обіг новий термін – дагестанці. У цю назву почали включати кумиків, ногайців та персів. Останні залишилися в регіоні ще з першої половини XVIII століття, з часів трьох дагестанських походів Надір-шаха.

Культ воїна

Унікальне географічне становище Дагестану – з одного боку море, з іншого – гори, а поміж них – досить вузький більш-менш рівнинний прохід, здавна призводило до того що, що місцевим жителям постійно доводилося воювати. Не територія, а просто якийсь прохідний двір для всіх завойовників, починаючи з Чингіз-хана.

Тож не дивно, що історично народи Дагестану були досить войовничими. Життя змушувало. У дагестанців склався якийсь культ воїна, ще на початку XX століття існувала традиція віддавати дітей до шкіл духовно-фізичного виховання, так звані «Будинки хоробрості». Та й удома батьки з раннього дитинства розповідали синам про подвиги їхніх предків.

Але Російська імперія, завоювавши Північний Кавказ після півстолітньої війни, всі визвольні рухи горців потихеньку задавила. А справу завершив Радянський Союз: після виселення 1944 року чеченців та інгушів дагестанці підкорилися остаточно. «Будинки хоробрості» замінили спортивні зали, серед дагестанців дуже багато чемпіонів з боротьби та змішаних видів бойових мистецтв.

Дагестанець показує особам слов'янської національності, хто у казармі господар
фото з відкритих джерел

А свою, м'яко кажучи, нелюбов до росіян, дагестанці компенсують у російській армії. Випадки, якi, наприклад, описав священник із Благовіщенська Святослав Шевченко, він армії зіткнувся з дагестанцями, скоріше, правило, ніж виняток: «Нам пояснили, що коли прийде призов дагестанців, то їхня група з 15 осіб буде тримати у своїх руках весь навчальний центр. Так і сталося. Вони трималися завжди разом і готові були прийти на допомогу один одному, незалежно від того, чи правий їхній земляк чи ні».

Плодюча нація

І ось тут виникає резонне питання – як так сталося, що дагестанці, які не люблять росіян зокрема, настільки полюбили Росію в цілому, що готові вмирати за її злочинні загарбницькі інтереси? Адже їхні пращури самі воювали із російськими агресорами.

Існує думка, що у всьому винна економіка. Мовляв, Дагестан – республіка депресивна, роботи немає, і єдине, куди податися молодому дагестанцеві, – так це в армію. Тож і їдуть убивати українців.

Але насправді справи в Дагестані не такі вже й погані. Станом на травень 2022 року, у рейтингу соціально-економічного становища російських регіонів республіка перебуває на 58 місці серед 85 суб'єктів федерації. Після неї, наприклад – Новгородська, Івановська та Орловська області. Шістьма пунктами нижче – окуповане росіянами місто-герой Севастополь. І далеко позаду всі інші кавказькі республіки, зокрема і Чечня. Тож пояснення з економікою – не дуже переконливе.

Згідно з офіційними російськими даними, рівень життя в Махачкалі набагато вищий, ніж в окупованому Севастополі
фото: livingheritage.ru

Інша річ – саме армія. Культ воїна серед дагестанців нікуди не подівся, служити вони йдуть дуже охоче (тут просто радянське «не служив – не мужик»), тим більше що після армії можна зробити кар'єру в силових структурах. А молоді в республіки дедалі більше. У Дагестані зараз демографічний бум, сім'ї з п'ятьма дітьми для республіки – звичайне явище, а у гірських сільських районах (там проживає понад 55% населення) навіть десятьма дітьми нікого не здивуєш.

У своєму інтерв'ю «Радіо Свобода» генеральний прокурор невизнаної Чеченської республіки Ічкерія Хаваж Сербієв, наголошуючи, що зараз в Україні на боці Росії воюють не чеченці, а кадировці, висловлює думку, що дагестанці так масово виправляються воювати в Україну тому, що їх змушує місцева чиновницька верхівка.

«Історично так склалося, що дагестанські народності лояльніші до влади. У минулому ними правили князі та шамхали (титул кумицьких правителів Дагестану, – «Главком»), тоді як у чеченців панував демократичний устрій. Тому зараз, як і в минулому, дагестанців легше направити простим наказом. Щоб схилити до аналогічних дій чеченців, потрібно зіграти на їхніх марнославстві, доблесті та мужності, запевнити у причетності до великої справи», – пояснює Сербієв.

Проте таке пояснення теж непереконливе. «Iсторична різниця ментальності чеченців з дагестанцями стосується передусім рівнинного тюркського Дагестану, де з середньовіччя існували свої держави і був феодальний лад. Але в гірському Дагестані дух ще родоплемінної демократії має таку ж природу і наслідки, що й в чеченців. Кадировський режим після довгих років виснажливих війн нав'язав волелюбному чеченському народу справжню східну деспотію. І тепер реноме чеченців як анархістів за духом – під великим питанням. У Дагестані зараз явно більше свободи», – говорить експерт Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Максим Майоров.

Заручники Росії

Як це не парадоксально, але за всієї своєї нелюбові до росіян Дагестан бачить у ній гаранта свого безпечного існування як республіки. І саме у цьому головна причина підтримки дагестанцями агресора у її війні з Україною.

Дагестан має ряд проблем, як внутрішніх, так і зовнішніх, вирішити які без підтримки Росії республіка не в змозі. Головна внутрішня проблема полягає в тому, що поліетнічний Дагестан фактично ще складається з двох частин. На півдні – гірські райони, де мешкають представники нахсько-дагестанської групи, у центрі та на півночі – рівнинні тюркомовні території. І ці дві частини Дагестану дуже відрізняються за культурним рівнем: нагадаємо, у кумиків ще триста років тому були міні-держави феодального типу.

А в горах, як вже зазначалось, демографічний бум. Перенаселення. Горці повільно, але впевнено спускаються на рівнини – їм треба десь жити. Кумицькі землі розрізають анклавами (наприклад, аварців). І місцеві жителі не завжди цьому раді – вони розцінюють це як експансію та захоплення територій. І тут є арбітр – федеральний центр, до якого апелюють обидві сторони конфлікту.

Другий аспект – стосунки із сусідами. На півночі Азербайджану проживає половина всіх лезгинів, і це міна уповільненої дії. Лезгини – розділений народ, потенційно – такий собі Курдистан у мініатюрі. Азербайджан дуже хвилюється щодо сепаратизму, спроб створення якогось Лезгинстану. До речі, у нинішнього голови Дагестану Сергія Мелікова – батько лезгин.

Половина лезгинів проживає в Азербайджані, і цей факт Росія цілком може використати для своїх політичних цілей
фото: soundtimes.ru

Непрості стосунки у дагестанців і з чеченцями, які мають територіальні претензії до Дагестану. Претензії певною мірою справедливі: у 1944 роцi з деяких районів Чечні було депортовано всіх місцевих жителів, туди заселили лакців. Після смерті Сталіна чеченці почали повертатися на батьківщину, але виникли зрозумілі проблеми… І зараз арбітр у цих територіальних суперечках – теж Москва. При цьому слід зазначити, що 3,2% населення Дагестану, 93 тис. осіб, складають чеченці-аккінці.

«Росія за всіх своїх колонізаторських замашок грає в Дагестані роль арбітра. Дагестанці розуміють, що без неї може наступити хаос, війна всіх проти всіх, і певною мірою вважають Росію запорукою хоч якоїсь, але стабільності. Тому її й підтримують у всіх починаннях», – пояснює Максим Майоров.

Але, на його думку, на побутовому рівні це не заважає дагестанцям відчувати ненависть до росіян. «Можна чудово служити Шойгу, і при цьому одночасно знущатися над конкретним солдатом Івановим або Петровим», – зазначає експерт.

Тут слід також визнати, що величезну роль у тому, що дагестанці їдуть воювати в Україну, грає російська пропаганда. Коли всіма телевізійними каналами та в соцмережах говорять «про боротьбу з нацистами» і про необхідність рятувати народ України, молодий хлопець із гірського аулу, напевно, вважає за доблесть поїхати в далеку країну і захищати, на його думку, справедливість. До речі, в мародерстві та насильстві, на відміну від бурятів і кадировців, дагестанці не були помічені. Вони просто воюють і гинуть.

Але, на щастя, у Дагестані не все так запущено. Востаннє режим контртерористичної операції в республіці (причому в самій Махачкалі – столиці) було введено 18 травня – місцева влада ось уже двадцять років бореться проти антиросійського підпілля.

А 22 травня випускниця Зухра Альбекова із міста Ізбербаш на шкільній лінійці під час «останнього дзвоника» вийшла до мікрофона та вигукнула «Ні війні! Свободу Україні! Путін – чорт!». Батьків, звичайно, потім покарали – склали протокол про невиконання батьківських обов'язків та змусили вибачитися.

Але дівчина, хоч її теж змусили вибачитись, чесно сказала, що думає і її багато хто почув. І, напевно, зараз так само думають багато її хлопців-ровесників, яким діди та батьки з раннього дитинства розповідали про справді доблесні подвиги їхніх предків.

Андрій Кузьмін, «Главком»