Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Олег Шинкаренко: Читачам не потрібна правда. Саме тому романи Шкляра користуються таким успіхом

    інтерв'ю
    • Інга Естеркіна
    • Розсилка
    <img src="/ftp_upload/images/shinkarenkooleg.jpg" alt="Олег Шінкаренко" width="" height="" itemprop="image" /> - Олег Шинкаренко: Читачам не потрібна правда. Саме тому романи Шкляра користуються таким успіхом
    Олег Шінкаренко
    Спільна ініціатива
    «Главкома» з Solis
    CulturalProject

    Проект, створений для
    пропаганди сучасної
    української культури

    «Я міг би написати роман не про Бандеру, а, наприклад, про Юлію Тимошенко»

    Прекрасно, коли проза, як, власне і має бути в ідеалі, препарує реальність і супроводжує новітню історію. Олег Шинкаренко випускає романи в бадьорому професійному ритмі, і кожного разу винахідливо, іронічно, логічно і емоційно витягує з українського колективного несвідомого ту чи іншу важливу деталь. Полегшує, так би мовити, роботу мозку. І хоча сам Шинкаренко має рідкісну в професійному середовищі самоіронію, і вважає, що література марна, але він робить необхідну роботу.

    Новий роман Олега Шинкаренка називається «Бандера Distortion». Користаючись нагодою, варто подякувати видавництву «Люта справа», бо щось підказує, що на видання книг Шинкаренка, в силу особливостей національного книговидавничого ринку, могло наважитися тільки воно.

    Отже, про Степана Бандеру, Європу, літературу, національні міфи, про письменників, читачів і графоманів у розмові «Главкома» з Олегом Шинкаренком.

    Степан Бандера сакральна постать («ідеалізована від захоплення або демонізована від страху»). Як ви зважилися представити світові свою інтерпретацію образу Бандери? Уявляю собі, якими коментарями будуть вас засипати з одного і з іншого боку…

    Навколо постаті Степана Бандери за довгі роки сформувалося багато легенд, які не мають жодного стосунку до реальності. Це як позитивні легенди, які йдуть на користь цьому образу, так і негативні легенди, які його дискредитують. Коли я починав писати цей роман, то думав про те, щоби знайти правду про цю людину в історичних документах. Але, вивчаючи ці документи, у певний момент я зрозумів три очевидні обставини:

    1. Жоден історичний документ нічого не каже нам про те, що сталося. Він просто подає нам інтерпретацію подій очами людини, яка створила цей історичний документ. Цей документ може бути вкрай суб'єктивним і навіть повністю брехливим. А отже ми можемо говорити не про те, що сталося насправді, а лише про те, які саме історичні документи нам сподобалися в процесі їхнього відбору і стали основою для вкрай суб'єктивної інтерпретації історичних подій на основі вкрай суб'єктивних історичних документів.
    2. Читачам не потрібна правда про історичні події в романі. Вони хотіли би прочитати лише захопливу історію, яка би повністю підтвердила все те, що вони знали раніше. Саме тому користуються таким успіхом історичні романи Василя Шкляра. Він у захопливій формі пропонує легенди, які посилюють і підживлюють почуття патріотизму. Якщо би письменник писав про те, що відбувалося насправді, то це би не сподобалося його читачам. До того ж жоден роман і не переслідує такої мети: хороша і захоплива історія ніколи не буває правдивою.
    3. Оскільки всі історичні документи є суб'єктивними, а читачі хочуть приємних їм вигадок, то навіть сама ідея написання правдивого історичного роману є абсурдною. Будь-який історичний роман — це набір із загальновідомих фактів, суб'єктивних історичних документів, обраних за суб'єктивною волею автора та вигадки самого автора, який є прихильним до певних ідей та заперечує інші ідеї.

    Розуміючи ці три обставини, я зіткнувся із ситуацією, коли написати справді об'єктивний роман про історичні події просто неможливо. Що ж тоді робити? Як написати хороший, якісний роман про Степана Бандеру? Не пропагандивну агітку у стилі радянських авторів і не «регіональну ковбойську драму» у стилі умовного Василя Шкляра? Це питання просто зупинило мою роботу на довгі місяці.

    І ви таки винайшли рецепт?

    Так, я шукав відповідь і знайшов її. Вирішив писати не від самого себе,  а від особи умовної людини, яка вже має свій суб'єктивний досвід і свої персональні погляди на історію. Але в моєму романі не один оповідач історії, а багато. І кожен із цих оповідачів має свої погляди. Здавалося би, це має знищити історію, але я запровадив декілька рівнів наративу. Є пріоритетний рівень — сам масивний рукопис роману про Степана Бандеру, який, очевидно, пише одна з героїнь роману — українська військова. Але в певний момент з'ясовується, що вона — не єдина авторка цього тексту. Це видно зі стилю її розмови та стилю тексту, які протирічать один одному. Скоріше за все текст написаний якимсь невідомим автором, а ця жінка за певних обставин стала власницею рукопису і тепер редагує його. Є також і другорядні автори коротких історій про Степана Бандеру. Один з них — Дзеркало Скажи, джерело апокрифічних історій, казок та пліток. Це електронний пристрій, який формує тексти на основі будь-якої інформації, знайденої в Інтернеті на основі відповідності персональному профілю власника. Тобто: якщо ви когось не любите, то  Дзеркало Скажи назбирає про нього щось погане, а хороше відфільтрує. А якщо ви когось любите, то  Дзеркало Скажи назбирає про нього лише хороше, а відфільтрує погане. Звісно, цей предмет — високотехнологічна копія відомого казкового артефакта. І він вже частково існує в реальності завдяки соцмережам та Google, які сортують для нас інформацію, відповідно до наших уподобань.  Дзеркало Скажи є також пародією на сучасного письменника, який поспішає запропонувати своїм читачам саме те, що їм потрібно.


    Олег Шинкаренко
    Олег Шинкаренко

    «Я ні в якому разі не переслідував мету очорнити Степана Бандеру»

    Отже, те, що можна прочитати в романі, - це…

    Це - не моя інтерпретація образу Степана Бандери, а лише відображення популярних легенд про нього, викладених у тому числі і в численних історичних документах, які я вивчав. Як би я не старався — я можу запропонувати читачам лише низку цих популярних легенд, а дійсної правди я досягнути не зможу. «У чому ж тоді полягає твоя робота, як письменника?», спитаєте ви. Я маю зібрати найяскравіші і найхарактерніші легенди та історичні свідчення, які би могли сформувати переконливу картину подій, яку було би цікаво читати, а сама форма, в якій все представлено, була би якомога майстернішою та схиляла читача до роздумів і критичного ставлення до дійсності.

    Звісно, тим читачам, які думати не звикли, які воліють читати лише приємну агітацію у формі жуйки, кічу, який легко засвоюється, мій роман не сподобається. Але, оскільки таких читачів є абсолютна більшість, то можна спрогнозувати, що мій роман матиме дуже маленьку вдячну аудиторію. Більшість людей його не зрозуміють, очевидно, знайдуться й такі, що будуть казати, нібито я «продався Путіну, Соросу, світовому сіонізму, масонам...». Цей список можна продовжувати довго. Звісно, що я ні в якому разі не переслідував мету очорнити Степана Бандеру, я лише хотів досягти максимальної об'єктивності. І в процесі цієї роботи я зрозумів, що досягти її неможливо, якщо йти напролом. Потрібні інші шляхи. До того ж шляхи, які обирає митець, є особливими, адже про деякі речі у художньому творі можна говорити лише метафорично, щоб не перетворити його на статтю чи репортаж. Саме тому Целленбау (внутрішня в'язниця концтабору Заксенгавзен, в який перебував Степан Бандера під час Другої Світової війни) у моєму романі — це космічна станція. А маленька дочка Степана зустрічає в лісі під Мюнхеном німецькомовного вовка-песиміста, якому немає з ким поговорити. В реальності ані цього вовка, ані такої космічної станції, звісно ж, не було. Але вони були мені потрібні як метафори. Метафора працює таким чином, що показує деякі речі з іншого боку, щоб відкрити їхній прихований сенс. І тут ми опиняємось перед вибором: чи потрібно пояснювати її сенс читачу? Чи все ж таки треба сподіватися на його проникливість та кмітливість? Я все ж таки сподіваюсь на те, що мої читачі не потребують додаткових пояснень, що вони здатні опанувати мій роман самостійно.

    Дехто може заперечити: як так? Хіба важко просто брати епізоди із біографії Бандери і перетворювати їх на художній текст, який би показував його героїчні вчинки та виховував у читача патріотизм? Виявляється, що біографія Бандери складалася із різноманітних подій, далеко не всі з них були героїчними і далеко не всі здатні виховати патріотизм. Що тоді робити? Обирати лише «правильні» моменти з біографії, а про «неправильні» мовчати?  Володимир Гінда на сайті Збруч у статті про діяча ОУН Миколу Сциборського «Дворянин, який стояв біля витоків ОУН» пише так: «Оунівці вели активну боротьбу проти мішаних шлюбів з представниками інших націй, які вважали «ворожими». Коли Микола Сціборський знехтував цим неписаним правилом на початку 1934 року, то відчув на собі весь гнів соратників. У листі до Андрія Мельника від 10 серпня 1940 року він щодо доречності членства Сціборського в Проводі українських націоналістів (ПУН) написав таке: «Відносно Сціборського, то двоякі факти рішають про те, що він не може бути в ПУН. По-перше, він виказує неприпустимі в націоналіста браки особистої моралі в родинному житті. Скільки він має жінок? Мені лице лупалося, як я під час судового слідства в Варшаві читав з Сеникова архіву листи Євгена Коновальця в справі тих скандалів, що їх зі своїми жінками виправляв Сціборський... Що зроблено би сьогодні з яким-небудь низовим членом, коли б він покинув жінку і став жити з підозрілою московською жидівкою?». Через рік Сциборського вбили просто на вулиці Житомира. ОУН та Тарас Бульба-Боровець звинуватили у цьому вбивстві бандерівців. Погодьтеся, що це дуже показовий епізод, який багато говорить про Бандеру. Що робити із цим епізодом? Вирішити, що Володимир Гінда — зрадник України і все це спеціально придумав, щоб очорнити Бандеру? Повірити в цей епізод, але не писати про нього в романі, щоб не показувати Бандеру з поганого боку? Показати цей епізод в романі, але пояснити, що в ті часи подібна поведінка була цілком нормальною? Це дуже непрості рішення, бо подібних неоднозначних епізодів у біографії Бандери було дуже багато. Надто багато, щоби просто не звертати на них увагу.

    Варто ще зазначити, що роман час від часу вдається до автопародії. З неї він і розпочинається. Це така внутрішня самокритика. Вона потрібна для того, щоб читач не довіряв цьому тексту, намагався заглянути за його лаштунки. Театр не лише на сцені, там у гримерці, у роздягальні і навіть у буфеті також щось відбувається, і воно є важливою частиною вистави. Перевага тексту в тому, що ви нічого не пропустите, бо події не відбуваються одночасно.


    Олег Шинкаренко
    Олег Шинкаренко

    «Я розумію, що мої книжки не потрібні в Україні»

    Ви, роман за романом, створюєте сюрреалістичні світи. Степан Бандера ж зараз швидше образ з житія святих. Як це монтується?

    Я міг би написати цей роман не про Бандеру, а, наприклад, про Юлію Тимошенко. Чому ні? Просто, як мені здається, Бандера — фігура достатньо контраверсивна, а Тимошенко - ні. З приводу Бандери досі не існує згоди. Щойно про нього заходить розмова, то люди збуджуються, прокидаються. А це дуже важливо — змусити читача прокинутись, бо він весь час спить. Власне, це і є моя головна задача. З роману в роман я намагаюся виштовхнути читача із потоку автоматичного сприйняття тексту, бо дуже часто помічаю, що люди читають книжки у напівсонному стані.

    З іншого боку варто пам'ятати, що Бандера — не святий, а всього лише один з українських політиків. Такий самий, як, наприклад, і Юлія Тимошенко. Існує небезпека, що ми почнемо сприймати його або мов святого, або навпаки — демонізуємо. А цього не варто робити. Менше за все нам потрібен новий Ленін на п'єдесталі. Важливо пам'ятати, що політика ми маємо судити за його реальними справами і досягненнями, а не за легендами. Ще є небезпека возвеличення «назло»: якщо в Росії Бандеру ненавидять, то, значить, ми будемо його любити. Так теж робити не можна. Треба думати про те, що йде нам на користь, а не про те, щоб за будь-яку ціну насолити Росії. Адже таким чином ми змушені постійно оглядатися на Росію, щоб перевірити, що там нашого ще не люблять, щоб полюбити його у відповідь. Все це — артефакти нашого залежного, колоніального становища. Щоб від них позбавитися, потрібно менше оглядатися на сусідів, а більше думати своєю головою.

    Так склалося, що ми з вами розмовляємо напередодні виходу в світ чергового вашого роману. Куди ви рухаєтеся як письменник? Яка динаміка?

    Я розумію, що мої книжки не потрібні в Україні. Їх читають буквально сотні людей. В цьому є й своя перевага: мені не потрібно прилаштовуватися до здебільшого поганого читацького смаку, копіювати чи наслідувати вкрай погані зразки літератури, які наразі користуються великою популярністю у читачів. Тому я перебуваю у стані вільного розвитку. Мені хотілося би навчитися захоплювати увагу читача, але не дешевими драматургійними трюками, про які пишуть у підручниках «Як створити бестселер», а відкрити для цього нові і небачені раніше засоби. Я сподіваюся, що мої романи стають складнішими, не втрачаючи простоти і захопливості. Правда і реальність — це дуже складні речі, нікому не вдається їх ухопити цілком, але одні письменники принаймні намагаються це зробити, а інші задовольняються експлуатацією напрацьованих прийомів, щоб сподобатися аудиторії. Я все ще намагаюся упіймати правду. Хоча це виглядає іноді й досить химерно. Хоча всього лише 30 років тому людина, яка би стверджувала, що для розмови з її батьком в іншому місті треба дістати із кишені маленьку коробочку, теж виглядала би химерно.

    Яким чином на сторінках роману з'являється Густав Майринк, містик, експресіоніст, основоположник жанру, попередник, можна сказати?

    Справа в тому, що після поразки нацистів родина Бандер деякий час жила в маленькій хатинці у лісі під Штарнбергом біля Мюнхена. А саме в цьому містечку довгий час жив та врешті помер Густав Майрінк. Я вирішив, що, хоча навряд чи Бандера читав Майрінка і взагалі знав про його існування, варто все ж таки використати цей факт у романі. Майрінку присвячений епізод, в якому йдеться про долю загублених, знехтуваних текстів. На кожному листочку дерев, які ростуть біля помешкання Бандер написаний уривок з невиданого оповідання Майрінка. Все це можна було би зібрати, викласти з уривків зв'язний текст та видати, але оповідання Майрінка нікому не потрібні. Листя просто падає на землю і згниває. Така доля всіх текстів на світі: всі вони будуть забуті, і навіть супер-популярні, і класичні врешті перетворяться на нікому не потрібний папір. Всі потуги і таланти врешті будуть знехтувані, бо література — це всього лише прикраса, іграшка. Вона не має ніякого суттєвого значення в житті людей.


    Олег Шинкаренко
    Олег Шинкаренко

    «В Європі націоналіст — це людина з минулого, у нас же чомусь вважається, що «націоналіст» та «патріот» - це синоніми»

    Є ще один важливий аспект, який зачіпає ваш новий роман, - Україна в Європі. Якими ми виглядаємо в очах європейців? Що ми знаємо, що ми розуміємо про Європу? Ви досліджуєте це питання, в своїй сюрреальної манері. Мова про епізод з Червоною Шапочкою і сірим вовком.

    В моєму романі є епізод, де дочка Степана Бандери йде до німецької школи лісом і дуже боїться вовка. Врешті вовк приходить, але він виявляється самотнім німецьким інтелектуалом, який любить поговорити про історію Європи ХХ сторіччя, але йому просто немає з ким це робити: зайці не знають німецької, мисливці одразу по ньому стріляють, а дочка Бандери німецьку знає ще на дуже початковому рівні. Тому вовк намагається навчити її німецької, проводжаючи до школи. Раптом з'являються мисливці, які є не просто типові баварські мисливці, а колишні солдати фольксштурму і страшенні расисти. Вони мріють, щоб повернувся Гітлер, а дочка Бандери для них — нелегальна емігрантка зі сходу. Вони не приховують від неї своєї ксенофобії.

    Звісно, цей епізод — намагання дати розвиток та драматургію відомому факту про те, ще шестирічна дочка Степана Бандери сама ходила лісом до школи. Мені ця деталь біографії здалася дуже цікавою та семантично багатою. Вона відкриває дуже широкі можливості для підключення різноманітних культурних коннотацій: від  історії про Червону Капелюшку до деконструкції образа типового баварського мисливця. Адже це — Мюнхен, колиска нацизму. Місцеві мисливці явно були активними прихильниками Гітлера. Як це може впливати на історію з вовком та Червоною Капелюшкою? А сам вовк — хто? Правий радикал, соціал-демократ чи ліберал? Може, він взагалі комуніст? Тут одразу закручується дуже широка гра сенсів, яка створює несподівані діалоги та повороти сюжету.

    На жаль, Україна поки що виключена з європейського культурного контексту і найближчим часом там не опиниться. Ми всі перебуваємо в архаїчному позачассі, намагаючись вирватися із чіпких обійм Росії, яка стрімко провалюється в минуле, але у той самий час ми ще й примудряємося якоюсь нібито непомітною рукою триматися за Росію. Іноді ця рука стає навіть й дуже помітною, бо дехто з тих українців, які вважають себе патріотами-традиціоналістами, сліпо копіюють застарілий і даремний російський досвід. Я маю на увазі «Катехон»: це московська організація консерваторів, якою керують офіцери російської армії. Але «Катехон» є й в Україні. Його організували депутати від партії «Свобода». Український «Катехон» має однакову назву з російським, дуже схожий логотип і практично однакову радикально-консервативну ідеологію: вони обидва борються за традиційну родину і за обмеження прав ЛГБТ. І це далеко не єдиний приклад. Як же можна позбавитися від Росії, тримаючись за неї та переймаючи найгірші російські практики?

    У мене є знайомий лінгвіст Олександр Клеман, він мешкає у Парижі і дуже добре знає українську мову. Під час розмови про те, як привабити до України і до вивчення української мови іноземців, він порадив звернути їхню уваги на українські пісні. «Але, - додав він, - я б не запропонував пісні «Два кольори», «Червону калину» та щось, що зв'язане з «черно-червоним» або з ОУН-УПА, бо як знаєш, на мою думку, це не об'єднає українців, це їх розділює та, якщо зрозуміють іноземці звідки ці пісні, подумають «Ага, так українці, це все ж націоналісти?» В Європі націоналіст — це людина з минулого, у нас же чомусь вважається, що слова «націоналіст» та «патріот» - це синоніми. Цю ідею, до речі, запропонував в одному з інтерв'ю Степан Бандера. Ця ідея є дуже непродуктивною і невигідною насамперед і для самих націоналістів, адже вона протиставляє їх іншим політичним силам, які автоматично проголошуються «непатріотами». Це призводить до сварок, скандалів, голослівних звинувачень у зраді, і врешті ми, замість того, щоб рухатися вперед, топчемося на місці.

    Безглузде запитання - чому людина пише? Що змушує прагнути стати автором? У чому різниця між письменником і графоманом? Ми з вами знаємо, що справа не в тому, чи людина може продемонструвати видані книги. І ми знаємо, що відрізнити дуже легко у процесі читання.

    Відрізнити автора від графомана неможливо, якщо це, звісно, не клінічний випадок, який потребує лікування. Читач буде читати все, навіть дуже погано написане. Досвід показує, що часто книжки третього сорту користуються шаленою популярністю. Тому говорити про якість літератури можна лише у межах певної соціальної групи. Тут люблять Джойса, тут — Кокотюху, тут — Жадана. Те, що одні вважають високоякісним, інші називають графоманією — і навпаки. Критерії якості одної соціальної групи не підлягають імпорту до іншої. Їх там просто не зрозуміють.

    У кожного автора є свої причини для творчості. Мені це потрібно, щоб робити відкриття. Якщо поєднати у тексті далекі і протилежні компоненти — наприклад, Степана Бандеру і космічну станцію, — то починається хімічна реакція із непередбачуваними наслідками. Тут можна випадково відкрити і пеніцилін, і каучук, і навіть Новий Український Роман.

    Solis Cultural Project створений для пропаганди сучасної української культури, в найрізноманітніших її жанрах і темах. Література, музика, візуальні мистецтва, які створюються тут і зараз в сучасній Україні, не тільки несуть на собі відбиток сьогоднішнього дня, але і створюють майбутнє.

    Артисти - провидці, і українські артисти, які, серед іншого, є дійсним відомим за межами країни співтовариством, створюють майбутнє України кожен день.

    Їм - слово.

    Засновники  Solis Cultural Project - галерея Худграф (Київ), мистецький клюб Х.Л.А.М.

    Інга Естеркіна, для «Главкома»

    Джерело фото: Facebook Олега Шинкаренка

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ