Роздуми про Україну та українців після подорожі за океан
Україну на даний час залишили мільйони людей – більшість із них зробили це без прийняття особистого рішення
Більше двох діб подорожей літаками, поїздами та автомобільними шляхами – і я у своїй київській квартирі – в системі звичних координат, речей і запахів. Ось тільки ментально я ще не зовсім тут, оскільки внутрішній годинник остаточно збитий з пантелику зміною часових поясів, а моя лексика ще пістрявіє залишками англійських слів і словосполучень.
І ще – у мене з'явилася досить відчутна проблема – оскільки я майже два місяці знаходився на іншій стороні земної кулі, активно пересувався по США та спілкувався з великою кількістю старих (і нових!) друзів, то відповідно і виникло питання – на кого орієнтуватися у викладі своїх думок і вражень? На своїх земляків-українців, які зараз по більшості своїй знаходяться у екстремальному психофізичному стані, чи на тих багатьох моїх друзів, які залишилися за океаном. Бо тепер і вони, я впевнений, після наших творчих зустрічей і концертів активно спостерігатимуть за мною у мережі.
А так потрібно зараз, – принаймні для себе, – осмислити ті, основні критерії, які умовно є наріжними каменями існування українців тут, в Україні і там, за океаном. А критеріії ці умовно можна назвати так – гроші і виживання.
Написав я крайнє речення і чомусь пригадався старий анекдот чи приказка, коли злодій із ножем біля горла жертви промовляє цю сакраментальну фразу «Гаманець або життя!»
Насправді в цьому словосполученні змісту набагато більше, аніж ми про це колись думали. Але все по порядку.
Почнемо, напевно з гаманця, оскільки це основний фундаментальний принцип мирного існування людей у стабільному сучасному світі. Гроші – це мірило інтегрованості людини у певне суспільство з його можливостями, принципами, соціальною ієрархією і життєвими цінностями.
Простіше, для того, щоб жити, потрібно працювати. Щоб добре жити, потрібно працювати ефективно, тобто бути затребуваним суспільством, або перебувати на високих щаблях в ієрархії цієї держави.
Але я не просто міркуватиму тут про добробут цивілізованого світу, я дивитимусь на все через призму українського життя, і враження мої будуть достатньо звуженими і суб'єктивними. Але не думаю, що я сильно помилюсь у своїх оцінках.
Отож, українці, яких я зустрічав у США (та й в інших країнах вільного світу, включаючи Західну Європу), діляться умовно на дві категорії: максимально адаптованих і чужорідних.
До першої категорії адаптованих належать люди, що в якийсь момент зробили свідомий вибір – і перебралися до вільного світу. Таку можливість їм гарантували або родичі, які мали тут досить пристойний статус, або певна професія, котра у будь-якій цивілізованій країні світу гарантує пристойне існування. Можу назвати навіть деякі професії з цього ряду: талановиті айтішники-програмісти, спеціалісти міжнародного рівня в галузі, економіки чи права, а також висококласні лікарі, що підтвердили тут свою кваліфікацію.
Хоча, у США непогано себе почувають і люди, які вміють добре працювати руками – автомеханіки, слюсарі, будівельники, електротехніки і навіть перукарі.
Трохи складніше доводиться прилаштовуватися людям гуманітарних професій – музикантам, журналістам, дизайнерам чи педагогам. І тут важливу роль відіграє мовний бар'єр. Знаєш мову – не маєш проблем, якщо звичайно, маєш право на працю. Якщо таку регулярну і гарантовану працю маєш – то маєш і всі можливості жити достойно – винаймати хороші апартаменти чи навіть будинок, їздити на шикарному (в нашому розумінні!) авто, регулярно їздити на відпочинок чи користуватися медичним осбслуговуванням.
У категорію чужорідних (це дуже умовний термін) потрапляють ті, хто приїхав до США чи до країн Європи не з власного бажання, а під тиском обставин. Такою суттєвою обставиною стала для багатьох українців війна. Україну на даний час залишили мільйони людей – більшість із них зробили це без прийняття особистого рішення, а в стані стресу чи просто тому, що їхні міста були окуповані, а оселі зруйновані.
Таких людей сьогодні в Америці (і в Європі) мільйони – розгублених, шокованих абсолютно безпорадних у чужорідному мовному середовищі. Хтось приїхав по відкритій туристичній візі, хтось скористався програмами для біженців, а хтось, навіть не маючи закордонного паспорта, прилетів до Мексики і перeйшов кордон США нелегально, але не був екстрадований, бо попросив політичного притулку. Усе це досить різна публіка – як за віком, так і за рівнем освіти і культури. І таким людям тут дуже непросто.
Так, місцеві тут абсолютно до всіх усміхаються, проявляють свою терплячість і вихованість, але кожен з них, як то кажуть, на своїй хвилі, у своїй власній мушлі, у своєму особистому просторі, який ніхто не має права порушувати. Тут ніхто не витрачатиме часу на те, щоб пояснювати вам найелементарніші речі, зрозумілі для п'ятирічної дитини, яка народилася і живе в США.
Безумовно, це для новоприбулих великий психологічний бар'єр і останнім часом в Америці створено чимало організацій, які допомагають їм адаптуватися в нових умовах. Цим займаються місцеві українці різних професій – юристи, представники релігійних оранізацій, бізнесмени – і все це на абсолютно добровільних волонтерських принципах.
Так от всі ті, з ким мені довелося спілкуватися, майже в один голос заявляють, що стрес цей значно для більшості зменшується, коли людина отримує перші гроші за власну працю. Хай на перших порах це гроші мізерні 10-15 доларів на годину. Але за місяць виходить, як мінімум, півтори тисячі доларів. Щоправда сильно радіти немає причин, адже левову частку цього заробітку забере аренда житла, яке за нашими мірками тут занадто дороге. Але – одяг, харчові продукти і побутові товари тут недорогі. Людина починає відчувати, що зможе вижити...
Я активно спілкувався з десятками людей – у кожного своя історія життя за кордоном – і ця публікація не ставить собі за мету повідати ці історії, можливо, вони ляжуть колись в основу інших моїх творів – віршів, пісень, романів а чи п'єс. Мені ж важливо було зрозуміти – якими є основні принципи західного стилю життя. І тепер я можу поділитися з вами. Цих принципів як мінімум чотири:
- особистий вибір,
- підприємливість,
- відповідальність,
- віра в Бога.
Якщо з першими трьома принципами більш-менш зрозуміло, то про віру треба сказати трохи більше. Віра – це той дивовижний феномен, без якого не варто розрахувавти на будь-який успіх. Віра – це той дух, яким буквально просякнуте все американське суспільство. Віра тут активно працює і підтримується як основа побудови всього суспільства. І свідчення тому – величезна кількість церков різних конфесій по всій країні.
Церква у вільному суспільстві це щось значно більше, аніж дім молитви чи місце здійснення релігійних обрядів. Церква тут, якщо можна так сказати, крокує в ногу з часом. А час буквально щодня ставить перед людьми безліч проблем морального, психологічного, світоглядного характеру. І майже всі ці питання успішно вирішує церква, бо це, як правило ще й потужний комунцікаційний і навіть культурний центр місцевого життя. Я в цьому переконався зповна. Тому всі новоприбулі у першу чергу шукають церкву і тримаються її, як надійного рятівного кола.
Я намагаюся не ідеалізувати жодну зі сторін життя у вільному світі – тут також є й свої важкі сторони, зокрема, норма жити в кредит, тобто, будь-яке серйозне придбання чи то нерухомості чи нового авто практично неможливий без великої грошової позики, яку неможливо отримати, якщо в тебе немає ані кредитної історії, ані спонсора-поручителя.
Але схоже, що ця річ не дуже лякає тих, хто живе в Америці – я бачив людей, що заради погашення кредитів працюють на двох-трьох роботах і при тому не втомлюються так жахливо, як наші люди тут, удома. Яка причина нашої втомлюваності? На мій погляд, їх кілька – недосконала інфраструктура країни, важкі умови праці, нестерпний психологічний клімат у колективах (наші люди, ще ті енергетичні вампіри!).
Але є одне цікав спостереження – люди там, навіть корінні американці – майже не дивляться телебачення. Їм – ніколи, бо вони роблять бізнес, простіше – заробляють гроші! А гроші тут мірило багатьох важливих соціальних факторів. Більше грошей – більша можливість купувати якісні продукти, одяг чи автомобіль, жити у кращому районі, де менше криміналу, можна вчити дітей в кращих школах, де якісніший рівень освіти. Отож, гроші тут альфа і омега буття, його надійна раціональна основа...
Досі я писав про речі раціональні, логічні і зрозумілі, на яких побудований той світ. Але тепер я мушу говорити і про наше буття, про наш рідний світ, який я щиро люблю, і в якому я також маю бачити свої переваги і чудові сторони. Бо так повелося – якщо ми, українці, щось чи когось любимо, то ми любимо не за щось, а не зважаючи ні на що. І ось це, напевно є основним критерієм нашого – ірраціонального світу.
Для того, аби знайти потрібні слова я мушу чітко розуміти речі про які я пишу. Тому почну з того, на чому побудоване буття корінних українців тут, вдома. І це – якась неймовірна, непідвладна розуму екзистенція існування народу. Я не маю на увазі існування якось політичної чи бізнесової еліти (яка тут, до біса, еліта!). Я маю на увазі існування всього народу, як певної соціальної спільноти, котра існує, – буквально, попри все, а не завдяки чомусь.
Сьогодні, цей принцип нашого існування набув абсолютної прозорості. І він звучить так: ми, тут в в Україні, живемо просто заради самого виживання!
Тільки виживанням можна назвати той алгоритм, в якому існує не одне покоління українців. І саме цей принцип зробив із нас надзвичайно стійку і життєздатну націю. Триста або більше років українці існують в умовах жорсткого історичного тиску. Спочатку з боку наших європейських сусідів, які виборювали свою національну чи територіальну суверенність. Потім – між трьома імперіями – Османською, Австро-Угорською і Російською. Пізніше – у складі «тюрми народів» СРСР.
Але всі утиски, голодомори і війни, в які були ввергнуті Українці впродовж століть, не змогли знищити їхню мову, культуру, особливий менталітет і жагу до життя.
Наш менталітет вироблявся віками, як реакція на зовнішні умови існування. В його основі – терплячість, працездатність і почуття гумору. А ще бажання залишати за собою право на свою думку і свій вибір при першій-ліпшій можливості. Це також вміння передавати свої народні риси характеру і цінності з покоління у покоління, не зважаючи на пануючі ідеології чи особливості держав, в складі яких жили українці. Але головне – це якась особлива ірраціональна солідарність на світовому рівні! Це, приміром, реакція на те, коли хтось із українців США, Канади або Європи дізнається, що ти – Українець! І ця, абсолютно незрозуміла багатьом, наша любов до «неньки-України». Адже більшість людей вільного світу почуває себе комфортно в будь-якій точці, бо комфорт і повагу їм гарантують саме їхні гроші!
Але ми – точно не такі! Навіть з грошима! Навіть у Каліфорнії, Іллінойсі, Техасі чи Флориді. Нам завжди не вистачатиме чогось суттєвого. І при слові Україна – навіть там, у зоні відносного комфорту, нам на очі навертатимуться нестримні сльози і душу розриватиме щось невимовне.
І тепер, у моменти трагічного переосмислення нашого існування, коли на нас падають тисячі ракет, коли ми змушені ховатися в підвалах і жити по кілька діб чи місяців без світла, тепла і гарячої води, ми, українці знаходимо ще в собі сили жартувати, сміятися і вірити у те, що все буде добре.
Ми звикли віддавати свої копійки – з пенсій і зарплат, з випадкових заробітків і давніх заощаджень на потреби ЗСУ – задля того, щоби просто вижити! Вижити – як виживали вже не раз наші прапрадіди і наші батьки.
Вижити, аби радіти синьому небу і жовтому сонцю, чиї кольори увібрав у себе наш прапор. Вижити, аби співати «Ще не вмерла України – ні слава, ні воля...» Бо вони дійсно, таки ще не вмерли! І ми вдягаємо наших дітей у вишиванки, бо ці сорочки ніби пропахли потом, кров'ю, і слізьми наших пращурів. Всіх тих, котрі жили заради нас, грядущих. І ми також повинні жити – і не втратити пам'ять про тих, хто вижив, не зважаючи ні на що...
І ми виживемо також! Піднімемось. Відбудуємось. Виростимо наших дітей. І вже вони, а не ми, – сподіваюсь, виберуть собі ватажків – чесних, справедливих, вірних і непідкупних. Тих, для кого існуватиме Бог і Закон.
Бо, власне, віра у Бога і в Закон – цє і є те, що єднає нас з усім цивілізованим світом. От тільки б нам навчитися вірити в це не словесно, а всім серцем і душею. І тільки б намагатися робити так, аби перед законом були рівні всі – і прокурор, і депутат, і міністр, і президент, а не лише простий народ.
Я впенений, що так і буде, бо українці – не зважаючи на свою схильність до традицій – народ конвергентний, тобто здатний до засвоєння загальнолюдських цінностей і правил.
На відмінну від нашого сусіда – страшного дивергента, який не визнає загальнолюдських цінностей – і в цьому його жахлива карма і прокляття його роду.
І тут, очевидно варто поставити крапку і ще раз задуматися над тим, що ми, люди, варті цього світу лише тоді, коли ми здатні відчувати Душу одне одного...
І хай буде так завжди.
Коментарі — 0