Каштани на зиму

На місце ми прибули одночасно з першими ознаками присмерку. Ще з годину затриматися в дорозі – й довелося б видряпуватися на невідому висоту в ледь не цілковитій темряві. Згадалося попереднє листування з господинею й кількаразове її нагадування про кишенькові ліхтарики. Тепер виявилося, що вона не жартувала. Про абсолютну відсутність інтернету вона не жартувала також.

Отже, є ще такі місця, в яких після настання темряви доволі тяжко пересуватися без ліхтаря, а з неможливістю користування Мережею найкраще погодитися перед тим, як вирушиш у дорогу. І виправдовувати відвідини таких місць може тільки одне – їхня неймовірна, цілковита, досконала, незрівнянна ні з чим краса.

Давно я про неї не писав. Ці нотатки нарешті про неї.

Складників у цієї краси декілька.

По-перше, гори, «найстрімкіші у світі» (як означив їх класик місцевої літератури Плініо Мартіні).

По-друге, небо над тими горами – вдень переважно насичено ультрамаринове, без жодної хмарини (при цьому згадується статистична довідка про 320 сонячних днів на рік), уночі ж – насичено зоряне, суперзіркове й мегамерехтливе, небо під назвою Космос. Й до такого неба тут просто рукою подати, бо гори справді високі.

По-третє, вода – річки й потоки, незліченні повсюдні водоспади, що беруть початок високо в льодовиках і стрімко летять донизу кількасотметровими вертикальними руслами. Вода бездоганної чистоти та прозорості, а що ж до кольору, то в нього просто занурюєшся поглядом – і все, перестаєш існувати, розчиняєшся.

По-четверте, камені. Велетенські моноліти і їхні фрагменти, вже оброблені людськими руками: кам’яні тераси на «найстрімкіших у світі» схилах, кам’яні східці, кам’яні мости, кам’яні будинки, де камені для стін витесано на один спосіб, а для дахів на інший – камінь на камінь, камінь до каменя, найщільніше притискання, примоцовування, втуляння, вживляння, жодного розчину, жодної «скрєпи», все тримається на тисячолітній вправності каменярів, які в цих краях не інакше як найдревніша професія. Без роботи з каменем і над каменем тут не відбулося б нічого.

По-п’яте, ліси, передовсім каштанові. Безліч віковічних каштанових дерев, що обростають усе новими пагонами і нестримно родять, тож усі галявини, схили, стежки, кам’яні сходинки і коридори встелено свіжоскинутими їстівними каштанами.

Й нарешті, по-шосте (а заодно й по-сьоме) – місяць жовтень, середина осені, невагома патина бабиного літа. Час, коли всі перелічені, а з ними й неперелічені складники досягають абсолютного піку розкоші.

Однак усі ці спостереження ще мали скластися в мені. Для них мені давалося все подальше перебування. Наразі ж ішлося лише про те, аби до настання цілковитої темряви піднятися до місця ночівлі «найстрімкішим у світі» схилом, усіма його козячими стежками, що тут і там обривалися витесаними з каменя східцями, які своєю чергою знову переходили у стежки. Синьйора Тоніні, господиня притулку, трохи відставала від нашої вервечки (що в її більше ніж поважному віці дивувати не повинно) і час від часу вигукувала нам у спини свої директиви, куди нам далі йти і де вчергове звертати.

Коли йдеш уперше, дорога здається довшою. Надто ж коли під гору. Ще й з усвідомленням, що гора може бути захмарно високою, бо це не якісь там Альпи, а Швейцарські.

Отож повітря повнилося пахощами розігрітих на цілоденному сонці рослин та каменів, каштанове листя шурхотіло під ногами і де-не-де плавно-безгучно облітало з дерев, з кам'яних терас проростали герані, звідкілясь пронизливо запахло Південним Кримом – ага, ось воно що: могутній інжир з великими лапатими листками. (Я написав «інжир», а не «смоква» чи «фіґа», бо саме «інжир» пасує Південному Криму).

Фото Ніни Андрухович

Але всі мої сантименти з Південним Кримом – то вже інша історія.

У Південній Швейцарії натомість, на південному боці Альп, є край, що називається Тессіном, а позаяк рідною мовою його мешканців (і першою офіційною в ньому) є італійська, то самоназва цього краю Ticino. І всі географічні назви тих околиць також італійські: Бавона, Чевіо, Фонтана, Каверньйо, Сан Карло. І річку, на берегах якої ми щодня стрибали по нагрітих каменях, звати Маджья. В оригіналі це пишуть як Maggia, й лише друге g заважає визнати її магічність.

Замість магії тут працювала віковічна впертість. Італійська мова місцевих спричинює відрухове непорозуміння. Але все стає на місце, щойно згадаєш – це не італійці. Точніше, їхні предки свого часу заселяли ці «найстрімкіші гори», ще як були італійцями. Проте, долаючи опір цих гір, їхню стрімкість, нарощуючи на безжальних схилах родючий шар і вибудовуючи кам’яні тераси задля його нерозмивання та несповзання, вмираючи масово від високогірної нужди, бідняцьких хвороб і нещасних випадків, тешучи камінь і збираючи на зиму каштани, вони ставали іншими – швейцарцями.

Для мене це така собі притча про вибрану батьківщину і самовизначення.

Що стосується нас, то ми все-таки встигли піднятися до своєї кам’яної криївки ще перед настанням темряви.