Серед бойовиків на Донбасі вистачає «щурів», але Україна цим не користується

У нас немає ні стратегічної мети, ні моделей країни та майбутнього. Досі немає визначення того, що відбувається на Донбасі, немає розуміння місця відвойованого Донбасу в країні, яку ми будуємо. Якщо брати питання нації: ми формуємо політичну чи космополітичну націю, куди приймаємо всіх, як спочатку робила, наприклад, Запорізька Січ, або якими є США або Сингапур? За відсутності моделі, ми не можемо вирішувати питання стратегічного масштабу.

Тому все пояснюється ситуативним реагуванням на те, що відбувається. Є блокада — на ній заробляємо, громадськість проти — припинили блокаду на певний час. Ми не можемо назвати винних, друзів або тих, хто заздрить. Якщо взяти тих, хто розчарувався в ДНР, то потрібно якось кваліфікувати цих людей, позначити політичну позицію щодо них, а потім створити програму по роботі з ними. Наприклад, вивезення на нашу територію.

Ми навіть не можемо забезпечити якісний вплив українського телерадіоефіру на той бік. Коли вмикаєш телевізор, а там 15 російських і «ДНРівських» каналів, і один український, який погано показує. Це все відбувається через слабкість політичного керівництва, а звідси і відсутність генеральної мети, яка б могла відповісти на ключові питання про те, що робити з Донбасом і з людьми, які живуть там.

Часто такі війни завершуються завдяки переманюванню на свій бік колишніх ворогів. Типовий приклад — Рамзан Кадиров, син відомого бойовика, який сам був бойовиком, а потім став генералом МВС Росії, а зараз — лідер Чеченської республіки. Так само робили британці в Малайзії, американці — в Іраку. Завжди серед ворогів треба знайти того, з ким можна співпрацювати, надати йому допомогу, а потім під контролем перетворити його на «щуролова», який буде ловити інших «щурів». Такі люди на Донбасі є, в тому числі і серед польових командирів, але з ними треба працювати.

Відсутність конкретної політики і центрової ідеї — ненавмисні дії, все відбувається від безладдя. Проблема України - в тому, що її стратегічне керівництво, вище військово-політичне керівництво, здатне мислити і реагувати на рівні тактичних підрозділів. Генерали мислять як комбати, а міністр МВС мислить як начальник РУВС, а президент мислить як директор корпорації. Це просто неякісна політична еліта. І звідси всі проблеми.