Ворог боїться українських танкістів, як останнього вироку в житті

У 1991 році перед початком «Бурі в пустелі» командувач Міжнародних коаліційних сил генерал Норман Шварцкопф вибирав засоби та послідовність розгрому угруповання противника (іракської армії в Кувейті).

Багато хто з офіцерів штабу та вищого командування схиляв його до війни «...спецназом та авіацією».

Пізніше генерал згадував, якою гострою була полеміка і як непросто далося йому рішення, яке він прийняв: зробити ставку на класичні загальновійськові з'єднання в основі яких – піхота та танки.

Він виграв кампанію, що, зокрема, стало додатковим аргументом у плануванні другої іракської кампанії – 2003 року, коли коаліційні сили перейшли у наступ, без попередньої авіаційної підготовки – раптово.

Часи йдуть, технології розвиваються, але незважаючи на розумні комп'ютери та БПЛА, основну (чорну) роботу ближнього бою на війні роблять піхота та танкісти.

Скільки разів пророкували «... відхід танків з поля бою».

Мовляв, за керованої зброї цим величезним машинам не місце на війні.

Але щоразу всі теоретики знову і знову переконуються, що поки що піхота і танки не винесуть ворога власними тілами і не займуть територію – про виграш у війні говорити не варто.

Життя танкіста важке. Смерть танкіста страшна.

Але, ці, чорні від навантаження хлопці – найголовніший козир у брудній, кривавій бійці віч-на-віч на полі бою.

Українські танкісти здійснили численні військові подвиги у цій війні.

Вони втратили багато своїх, але змусили ворога боятися українських танків, як останнього вироку в житті.

Сьогодні наші танкісти мають професійне свято.

– Удачі вам, танкісти.

Без вас – ніяк.

З вами – перемога!