Війна в Україні може закінчитися лише поразкою Путіна

Мене байдуже, як часто мені доводиться це повторювати: війна в Україні може закінчитися лише поразкою Путіна. Російські війська мають бути відкинуті до фактичного кордону станом на 24 лютого. Володимир Зеленський або український народ жодним чином не зможуть прийняти іншого результату, особливо після тієї жорстокості, яку вони пережили. Жодної угоди «земля в обмін за мир» не буде, навіть якби її запропонував Путін і навіть якби йому можна було довіряти – а цього нема.

Оскільки війна може закінчитися лише в один спосіб, питання в тому, як швидко ми дійдемо до її неминучого завершення. В інтересах усіх, в тім числі Росії, щоб куртина по авантюрі Путіна впала якомога швидше. Не в 2025-му, не в 2024-му, а 2023-го.

Світ не може продовжувати спостерігати, як українців тероризують ракетами і безпілотниками. Це моральна мерзота, що мільйони людей вночі залишаються без опалення, світла чи води, не кажучи вже про постійні та невибіркові вбивства цивільних осіб. І що довше Путін продовжуватиме свої безглузді напади, то довше триватиме глобальна економічна кровотеча.

Існує серйозна небезпека самозаспокоєння щодо наслідків зволікання. Для всіх, хто залежить від постачання російського газу, ця зима буде дуже важкою, але завдяки величезній організаційній роботі зі створення запасів газу ми її переживемо. Більша проблема полягає в наступній зимі 2023–24 років – коли ці запаси будуть вичерпані й поповнити їх буде важче. Нещодавно введені в експлуатацію термінали зрідженого природного газу ще не будуть підключені до мережі. Деякі європейські країни поспішають наростити потужності морської вітроенергетики, але і це теж не буде готове; і ми точно не матимемо більше цивільних ядерних реакторів. Невже ми дійсно збираємося чекати і пустити все на самоплив, щоб Путін повернув частину своїх важелів впливу?

Настав час терміново розглянути, що ще може зробити Захід, щоб допомогти українцям досягти своїх військових цілей – або принаймні вигнати росіян з усіх територій, захоплених цього року. Це єдина надійна основа, на якій можна почати розмову про майбутнє. Українці мають доблесть, необхідну для успіху. Вони це показали. Їм просто необхідне озброєння.

Внесок Америки вже величезний – щонайменше 17 мільярдів доларів військової допомоги. Велика Британія виділила близько 2,3 мільярда фунтів стерлінгів. Активізувалися й інші країни. Я знаю, що ці витрати є болючими в часи бюджетних обмежень, але час – це гроші, і що довше це триватиме, то більше ми всі будемо платити за військову підтримку.

Тож давайте розділимо тягар і прискоримо розв’язку. Спочатку надаймо українцям необхідну допомогу проти повітряних атак. Києву потрібні безпілотні літальні апарати для виявлення місць запуску безпілотників і ракет, а також зенітні ракети для їх знищення. Безпілотники мають такі ж двигуни, як і скутери Vespa, тому літаки, які їх збиватимуть, не мусять бути швидкісними. Як сказав мені один українець, «підійшли би і Spitfire». Ми більше не виробляємо Spitfire у Великій Британії, але в багатьох країнах є літаки, які могли би виконати цю роботу.

Є повідомлення, що Путін почав встановлювати звичайні боєголовки на ядерні крилаті ракети – це може свідчити про те, що йому не вистачає безпілотників і ракет. Це лише припущення, але ми не можемо дозволити собі чекати, щоб його перевірити. Як нещодавно сказав мені колишній радник з національної безпеки США Герберт Реймонд Мак-Мастер, українці повинні мати можливість знешкоджувати стріли, але також вони повинні мати можливість знешкоджувати лучника. Їм потрібні системи більшого радіусу дії, такі як ATACMS, які би дозволили їм націлюватися на пускові майданчики, а також їм потрібні бронемашини та танки, щоб швидко відвоювати свою землю.

Мені відомий набридливий контраргумент, що нарощення постачання в Україну загрожує ескалацією. Ми не наважуємося ризикувати, «дратуючи російського ведмедя». На щастя, після майже року цього жахливого конфлікту ми бачимо, що це цілковита бздура.

Путін знає, що він не може використовувати ядерну чи іншу зброю масового знищення. Він знає про наслідки. Правда в тому, що саме він боїться ескалації. На вторгнення його «спровокувала» зовсім не загроза з боку Організації Північноатлантичного договору. Це десятиліття апатії та нерішучості Заходу щодо статусу України спонукали бандита зробити свою помилку. Захід, починаючи від лютого, спокутував цей провал приголомшливою демонстрацією злютованості та єдності. Ми повинні бути сильнішими і сміливішими.

Ця справа йде лише в один бік. Заради всього світу поможімо цим відважним українцям завершити справу, і що швидше, то краще.