Чому так понижується представництво Заходу в роботі із українською владою?

18 гіпертанкерів із 53 млн. барелів нафти застигли на низькому старті в Ормузькій протоці ще з осені минулого року в очікувані «відмашки» США на розморозку санкцій проти Ірану. В суботу МАГАТЕ заявила, що Іран залив ядерні центрифуги бетоном. І хоча Вашингтон, для торгу, зберіг частину санкцій за порушення Іраном внутрішніх прав і свобод і ввів навіть нові, з неділі на понеділок на 18 січня за пуски балістичних ракет, країна древніх персів повертається в Європу. Маловідчутний для її спільноти «плюс» на тлі масових гвалтувань європейок озвірілими без «демократичних втіх» арабськими мігрантами. Збадьорений свободою, режим аятолл готовий обвалити ринок нафти за 2-3 дні, оскільки буде продавати її «за будь-якою ціною». Вона може скотитися до драматичних 20 доларів з яких Путін починав історичну кар’єру лідера Росії. Але справа не в цьому. Бюджет РФ, обрахований на нафті по 39 доларів за барель і накриється «мідним тазом». Росія вже в цьому році може стати безнадійним банкрутом. Без шансів перекредитуватися будь-де чи взяти достатні запозичення. Іран своєю нафтою викине Росію із важким «Urals» з європейських ринків, що ліквідує її монополію на вуглеводневу сировину. За нафтою «впаде» і газова монополія, оскільки Іран володіє третіми світовими запасами блакитного палива.

Здавалося би, що Вашингтону треба тільки спостерігати за стрімким падінням агресивної Росії, яка силою зброї, війною на кордонах із розгубленою і слабкою Євроунією в Україні і роздмухуванням ісламського протистояння в Сирії, намагається переписати усталений світовий порядок. З часів Ялти-Потсдама і Хельсінкі. Тим більше, що не Росія визначає порядок денний у війні ісламської цивілізації між сунітами і шиїтами. Обамі, що бачиться на поверхні, варто би зайнятися «човниковою дипломатією» між Ер-Ріядом і Тегераном, які балансують на межі непередбачуваної війни. В ній напряму можуть бути зачеплені інтереси США і може розсипатись Євросоюз (Австрія призупинила Шенген). Якщо в найближчий час вони не знайдуть між собою точки дотику, а американці не оцінять перспектив глибини цієї кризи, тоді їм прийдеться ще раз перечитати сера Самуіла Хантингтона про «Зіткнення цивілізацій».

Дивно, дуже дивно, що адміністрація Обами зайнялась таким безпрецедентним тиском на президента Порошенка по здачі України Путіну. Це зовсім не схоже на Америку. Виглядає так, що з єдиною метою – задовольнити філософську миротворчу доктрину президента супердержави і не псувати йому останній рік управління імперією. Бо американці ні разу в своїй історії не йшли на поступки жодному агресору. Більше, навіть не пробували мирними ініціативами і за рахунок Америки вдовольнити інтереси ворога (згадайте Карибську кризу) і негайно посилали своїх «морських котиків» туди, де позбавляли свобод і місця обітування інших народів – Латинської Америки, Африки, Азії, колишньої Югославії, тощо.

Зрозуміло, що це проблема незрозумілої слабкості національного МЗС, що стає загрозою для національних інтересів. Власне, воно існує тільки формально, оскільки всі зовнішньополітичні функції, без виключення, знаходяться в руках президента і його англомовної адміністрації. Тому, на сепаратну, і принизливу для українців зустріч в Піонерську під Калінінградом помічниці Держсекретаря США Нуланд і архітектора анексії України та силової розправи з революційним Майданом помічника Путіна Суркова, МЗС взагалі не відреагувало. Не помітило, боялось дратувати Москву і Вашингтон, йому заборонили владні політики? Як і на формально грубу і демонстративно жорстку позицію Кірбі, який, очевидно, переплутав американські з українськими національні інтереси. У МЗС не тільки зв’язані руки, його ще й помістили у бурштин. Він є, і ми його бачимо, але не чуємо і воно нікуди не рухається. Артефакт. Бо інакше би таємна нічна зустріч Порошенка із консельєрі Путіна, (як із Кернесом та іншими), змусили МЗС зробити хоча би формальні пояснення: з якою метою вона проводилась і які питання на ній вирішувались. Це пряма відповідальність за національну безпеку і суверенність країни. І його юристи мали би роз’яснити адміністрації, що президент, апріорі, не може займатись таємною дипломатією, якщо він поважає Конституцію, демократію і свою специфічну функцію обраного публічного лідера. Це упередило би розвиток наступних подій, які поза волею і рішеннями президента та політикою МЗС формують поточний порядок денний для України. Гризлов, одразу після зустрічі із Петром Порошенком, в інтерв’ю «Комерсанту» заявив неприпустимі для його місії речі: Росія не є стороною Мінських домовленостей (?) («сторін всього дві: це Донбас і Київ»); «Україна зобов’язана погодити з бойовиками поправки до Конституції в частині децентралізації і закон про вибори» і ще якісь «поправки в закон про Особливий статус, без яких неможливо буде повною мірою реалізовувати повний пакет Мінських угод». Як розуміти зі слів Гризлова, пропозицію Порошенка про нову «дорожну карту» у відносинах з Росією (?), про що він ні разу не заявляв своїм виборцям? Це Мінськ-3 чи план на «після-Мінськ»?

Що погодив вночі з Гризловим український президент і чому ми дізнаємося про результати цієї зустрічі із уст українського ворога, який безапеляційно вважає себе вже вільним від будь-яких зобов’язань перед українським народом? Виявляється, що ніякої агресії Росія не здійснює, а тільки виступає гарантом завершення громадянської війни між Києвом і Донбасом. Що думає з цього приводу МЗС з тисячами добре забезпечених дипломатів? Зверніть увагу, що ні про який контроль над вчорашнім спільним українсько-російським кордоном взагалі не йдеться. Як про ще десяток принципово важливих для відновлення української державності гострих питань. Хто їх має поставити і дати відповіді виборцям?

МЗС мовчить і про те, з якою метою, сьогодні, в понеділок, в Київ мають прибути спеціальні представники Меркель і Оланд, завдання яких, найшвидше, буде забезпечити реалізацію «плану Мореля» і натиснути на українське політичне керівництво щодо прискорення десуверенізації України на вимогу, як каже Нуланд, «чортового царя». Чому так понижується представництво Заходу в роботі із українською владою?

Із заяви російського МЗС, розповсюдженого ще 14 січня, відомо, що 20 січня в Цюриху відбудеться зустріч Лаврова-Керрі по Україні. Чому без Клімкіна, чи іншого спецпредставника України? У нас що, всі раптом забули англійську і російську, чи ми вже не потрібні як євродержава? Тим більше, що після емоційного виступу 8 січня минулого року у ВРУ Байдена із звинуваченням країн агресорів і «неприпустимості перекройки кордонів силою в 21 столітті» та прямим залякуванням Росії тиском США, якщо та не виконає Мінські угоди, 15 грудня Керрі разом із Нуланд довго «обтанцьовували» Лаврова в Москві (не у Вашингтоні!) аби «збалансувати позицію США». Керрі минулого року 20 разів зустрічався із цим російським «дипломатичним танком». А з Клімкіним? Це якщо ми говоримо про реальність миротворчого плану Петра Порошенка і його «унікальній стратегії» здолати Росію ідеями миролюбства і чужими руками, які мають керуватися любов’ю до України набагато більшою, аніж київські очільники. МЗС зобов’язане роз’яснити українським виборцям, на податки яких воно непогано існує, всі політико-юридичні наслідки Мінських угод та гарантії по міжнародному праву, які Україна утримає при їхній односторонній реалізації і не підписуючи «жодного документу» (??) ані з Росією, ані з США чи іншими країнами-гарантами. Невже ніхто в МЗС не читав, бодай би в перекладі, Бісмарка, Талейрана, Меттерніха, того ж Олександра Горчакова, Кіссинджера?

Вашингтон – єдиний надійний український союзник. Він готовий діяти в наших інтересах тільки в одному випадку – якщо українці будуть рішучі і послідовні у боротьбі за свою державу, а влада буде відкрито її захищати, відмовившись від подвійних стандартів.

Президент в кутку боксерського рингу і вже не знає, хто його противник. Але більше бентежить доля України.

Источник: Facebook