Спектакль за участю Порошенка і Гризлова

Гірші підозри, на жаль, справджуються. Гризлов прилетів на особисте запрошення українського президента. Була розіграна невеличка театральна мізансцена з Кучмою і Даркою Оліфер, а з 22.00 до 1.00 ночі, за інсайдами «Дзеркала тижня» та деяких журналістів, Петро Порошенко тривало і ґрунтовно розмовляв з віп-порученцем Путіна. Той одразу ж вилетів до Москви. Президент тут же змінив свою позицію. 12 січня, одразу після таємної нічної вечері з Гризловим на зустрічі з іноземними послами він оголосив про нове спільне рішення. Воно близько до вимоги Путіна в інтерв’ю Bild: «Наша формула мирного врегулювання проста: вивід російських військ із території України, проведення місцевих виборів у відповідності із законодавством України і стандартами ОБСЄ і відновлення повного контролю над українським кордоном з Росією». Путін, заперечуючи наявність своїх військ в Україні, також вважає, що він допустить Україну до власного кордону тільки після внесення відповідних змін до Конституції щодо Особливого статусу Донбасу і проведення місцевих виборів. Очевидно з попередньою повною амністією всім бойовикам. Найперше лідерам. Це план Мореля. Зрозуміло також, що провести вибори по законодавству, прийнятим українським парламентом «за модальним погодженням» з бойовиками, можливо, виключно, тільки після закріплення за сепаратистами, які вже мають 50-ти тисячну озброєну до зубів армію, тільки після відповідної зміни Основного закону. Варто розуміти, що подібне в політико-юридичному розумінні є зміною територіального статусу української держави і форми зміни її суверенітету – з унітарного на федеративний. А це вже компетенція всього українського народу, але не парламенту! При цьому президент, особливо не оцінюючи тип озброєного конфлікту на Донбасі, вимагає ввести туди(?) «обмежений миротворчий контингент миротворчих військ». На лінію сучасного розмежування, в «сіру зону», на територію контрольовану сепаратистами, на колишній українсько-російський кордон? Для цього потрібна як мінімум резолюція РБ ООН і згода Путіна і сепаратистів. А їм це навіщо?

Президент Порошенко, з неймовірно низьким рейтингом довіри і в світоглядній політичній меншості, наполягає тільки на особливому мирному врегулюванні питання виходу із війни з Росією. Він немає аналогів в історії людства як відновлення державності. Якщо це не бажання швидкої капітуляції. Попри те, що мирний процес не призвів до, навіть, мінімальних перспектив відновлення територіальної цілісності України. Навпаки, Мінськ дав час сепаратистам створити не тільки адекватні по силі українським ЗС потужні і сучасні збройні формування, які постійно перемагають, але й забезпечив створення політ-економічної і соціальної квазі-державної інфраструктури Д/ЛНР. Саме вона, а не Київ, забезпечить процес проведення «демократичних» виборів і абсолютно передбачувану перемогу на всіх рівнях промосковських «ополченців». Це Кримський сценарій. Тільки модернізований і за принизливої участі Києва. Зовсім не виключено, попри ображену риторику «лідерів» Донбасу, що їх консолідує і очолить той же Янукович, з якого, завдяки київським «друзям», зняті санкції і відведені основні підозри. Він цього дуже хоче і його таємні консельєрі та активи в Донбасі роблять свою справу. Ясно одне, що буде відбуватись послідовне обєднання Д/ЛНР з єдиним московським лідером.

Учора, на президентському «5 каналі» один із спікерів партії Порошенка, і до того ж голова нашої депутації в ПА ОБСЄ і ще й очільник одного з підкомітетів нацбезпеки і оборони парламенту, твердо наполягав, що саме українська ефективна дипломатія, діяльність її корпусу забезпечила великий успіх в 2015 році в протистоянні з Росією. Це попри те, що наше МЗС навіть не спробувало внести резолюцію в РБ ООН щодо визнання Росії агресором і унеможливлення її голосування з питань України в цьому безпековому органі, де вона могла би приєднатися хоча би до ініціативи Франції, не билась за створення міжнародного трибуналу разом з іншими країнами-жертвами російського тероризму щодо Малайзійського Боїнгу, не заявляла жодних демаршів щодо вивезення з української території в Росію більше 100 високотехнологічних і дороговартісних заводів. І т.д. і т.п.. Перелік надто довгий і сумний.

Але найбільшою слабкістю треба вважати мовчання української дипломатії щодо розірвання Будапештського меморандуму і його замовчування підписантами США та Британією, втечею із-під «парасольки» США в Женеві під проросійський «Нормандський формат» в Мінську. Саме Мінськ, Мінський процес і є найбільшою проблемою для української дипломатії.

Бо вона, натомість новій міжнародній конференції, яка могла би відновити, або встановити новий європейський порядок та забезпечити надійні інструменти виходу із воєнного конфлікту з Росією, надати Україні тверді гарантії її наступного суверенного розвитку, віддала всю ініціативу сепаратистам, перетворивши їх в суб’єктів міжнародного права. Ми самі себе загнали в кут сумнівних процесів, якими повністю керує Росія, використовуючи силу і свою агресивну дипломатію. І… дипломатичну слабкість української влади яка розраховує на послаблення Путіна західними санкціями, здешевленням нафти, прозрінням лідера РФ про «обтяжливість» для бюджету захопленого Донбасу і ще багато яких непрацюючих і випадкових обставин. Україна буде чекати падіння Росії. Це серйозна помилка, яка дорого може нам коштувати.

Давайте подивимось. Замість Держсекретаря Керрі і баронеси Ештон та панів Клімкіна з Лавровим на першому засіданні тристоронньої контактної групи з мирного врегулювання конфлікту на Донбасі 24 червня 2014 року взяли участь Кучма, Царьов (Рух «Юго-Восток»), Зурабов і «прем’єр-міністр» Бородай, яких, той же Кучма 23 липня назвав «папугами», бо вони ні на які компроміси не йдуть, але вимагають «державної російської мови і федералізації України». Не дивлячись на домовленості припинити вогонь 25 вересня сепаратисти під Слов'янським збили гелікоптер з 9 військовими. Потім були Савур Могла, Іловайськ, Дебальцеве. 5 вересня 2014 року Мінський Протокол по спільних кроках плану Порошенка та ініціатив Путіна чомусь підписали Кучма, Зурабов, Захарченко і Плотницький. Кого вони, врешті-решт, представляють? Як повідомила тоді Геращенко, Кучма представляє Україну «на прохання Порошенка» (???), бо Клімкін «поїхав у відрядження в Люксембург». В монархії це дійсно було можливо. Але в парламентсько-президентській республіці…?

На зустрічі в Брюсселі з президентом ЄК Юнкером 27 серпня 2015 року Петро Порошенко імперативно заявив, що «не може існувати ніякого Мінська-3». Але він почався. І позиція керівництва держави виглядає дуже і дуже слабкою. Воно вірить Путіну, що після легітимізації «Донбаської Новоросії» українською владою він дозволить нашим прикордонникам відновити делімітовані кордони і провести навіть її демаркацію. Ну, хоча би повернутись на лінію кордону разом із «народною міліцією» вже легітимної квазіавтономної Донбаської республіки. Це при тому, що в Мінських переговорах Крим навіть не згадується, завдяки чому він зник з політичної дискусії очільників держави, а Росія використовує анексовану територію для витіснення України із морської економічної зони, багатою не тільки рибою, але й газом, нафтою та іншими ресурсами.

Представники нинішньої влади ображено опонують будь-яким об’єктивним і справедливим оцінкам їх дій і вимагаючи також й конкретних пропозицій. Але коли ти їх виголошуєш, вони намагаються цього не чути, не коментувати і втікають у нервові емоції. В ситуації з Мінськом є єдиний можливий мирний вихід. Бо ситуація неминуча військовими операціями. Якщо ми реально хочемо повернути Донбас Україні. Але для цього треба терміново вводити воєнний стан на Донбасі і реально реформувати ЗСУ. Але президент категорично проти такого сценарію. Мінський процес вичерпав свої можливості, війна не припинена, сепаратизм все більше загрожує цілісності решти України, конституційна децентралізація є прихованим способом федералізації України, до чого закликав і містер Байден з парламентської трибуни, а виконання Мінських домовленостей Україною вигідна тільки Росії і є єдиною її можливістю скасувати Західні санкції та відновити себе наддержавою. Хоча Путін це скромно заперечує. Очевидно, що українська дипломатія, зараз як ніколи, має шанс перейти від Мінських переговорів до режиму міжнародної конференції під егідою ООН. У свій час схожий метод використали Хорватія, Боснія і Герщоговина (Дейтонські угоди, резолюція РБ ООН 1244) і швидко відновили свій територіальний суверенітет. Про це свідчить досвід міжнародних конференцій щодо Сирії, які відбулися в Монтре («Женева-2») за участю міністрів іноземних справ 30-ти країн разом з представниками Уряду та опозиції Сирії, у Відні та Нью-Йорку. Після останньої, одразу відбулося засідання РБ ООН на якому була прийнята Резолюція, яка закріпила рішення Віденських переговорних груп.

Україна спромоглася лише провести піар-міжнародну конференцію «в підтримку України». В самому Києві, 28 квітня 2015 року. За типом донорської. Вона не дала жодних результатів і не могла. Інвестори в Україну так і не приїхали, а репатріація капіталів зросла. Не випадково. У цей час Євробізнесасоціація оцінила бізнеспритягальність України в 2.51 бала з 5. Планувалось ще три конференції – у Вашингтоні, Німеччині та Україні на яких, за задумом креативного прем’єра, мали бути зібрані «значні суми грошей для розвитку України і проведення реформ».

Росія не є учасником Мінських переговорів, а дистанціює себе як спостерігач і зацікавлена сторона, гарант прав і свобод російського і російськомовного населення Донбасу. Захід це вже сприйняв. Хоча санкції і не відмінив. Мінськом їй вдалося перевести світову дискусію з агресії проти України на внутрішній конфлікт, громадянське протистояння, громадянську війну, де більшу частину відповідальності має взяти на себе за визначенням Київ. Логіка процесу має показати державним лідерам нову необхідність – посадити Росію за стіл прямих переговорів з Україною. Разом із країнами Заходу, Китаєм, Японією, Індією, Австралією, Аргентиною, Бразилією. Тощо. Для встановлення, найперше, світопорядку захищеного міжнародним правом, відновлення територіальної цілісності України і надання гарантій її суверенному розвитку, політичній, економічній, та культурній самостійності.

Небезпека Мінська полягає в тому, що він формує й непередбачуваний внутрішній конфлікт діапазон якого надзвичайно широкий: від масових протестів до «параду суверенітетів» регіонів. Тобто розколу державності. При цьому, найбільшою небезпекою є те, що в політику протистояння неминуче буде вмонтована зброя, кількість якої на руках населення невпинно зростає на тлі стрімкого поглиблення корупції, росту невдоволення парамілітарних озброєних груп, які все більше політизують свою позицію, відмови політичної влади від реформ і домінування в управлінні державою олігархічних кланів і бізнес-кримінальних груп.

Президент не звертає жодної уваги, що 70% українців, за даними соціологів з «Рейтингу» вважають його курс неприйнятним, бо країна «рухається в неправильному напрямку». Це надто багато, аби продовжувати Мінський процес.

Источник: Facebook