Скільки ще разів будуть зруйновані українські міста?

Переглядаю фотографії. Реставрація і потім відкриття театру в Сєвєвродонецьку, як же ми тішилися з трупою і планували гастролі по Україні та закордоном.

Дитячий будинок, евакуйований влітку 14 з Луганська, для якого разом з іноземними партнерами ремонтували дитячий садочок.

Звільнена Катеринівка, куди ми з Марією Іоновою привезли послів Португалії та Іспанії, а місцеві жіночки вмовляють нас зайти в гості на чай.

Золоте, де ми побудували КПВВ, а орки так і не дали його відкрити і я сварюся з СММ ОБСЄ, що моніторити безпекову ситуацію треба 24/7, а не лише коли світовий день.

Станиця Луганська, де українські активісти розповідають, як проводили день вишиванки.

Європейський сквер, який ми з комітетом євроінтеграції з любов’ю висаджували біля будинку культури в Сєвєродонецьку. Евакуйовані з Луганська вузи, куди ми привозили бібліотеки.

І знову Золоте, де найсмачніші в світі абрикоси і зараз починається їх золотий смачнющий сезон.

Я не можу дивитися ці фото без сліз, бо скільки сил та любові люди і держава вкладали у відродження цих міст після їх звільнення в 2014 році.

Просто боляче думати, яку ціну платила наша Армія, утримуючи ці украінські міста, демонструючи мужність, звитягу, коли ворог мав десятикратну перевагу в силі і техніці, на цьому найгарячішому зараз напрямку.

Русские, які ж ви потвори, ви прийшли і зруйнували ще раз життя мирних міст.

Міста повернемо і відбудуємо. Вас, рашисти, – ненавидимо на покоління вперед.