Що українці мають розуміти про ЗСУ

Пам'ятаєте, як два тижні тому Пyтiн мав звертатися до своєї недонації? Якраз тоді я їхала в таксі й поцікавилася у водія, як він до цього ставиться. Таксист відповів: «Та хай звертається. Нам то що? Нас усе одно ЗСУ захистять».

Звісно, ми віримо в ЗСУ. Дослівно завдяки ЗСУ – ми всі живі. Ті, хто лишився в українських містах, сплять у піжамі, планують ремонт і планують дітей.

Та насправді, ця відповідь – велика проблема, і демонструє тенденцію до об'єктивізації ЗСУ.

Розумієте, немає спеціальних людей, народжених вмиpaти за нас в окопах.

Це не «хтось десь там, хто нас захистить». ЗСУ – це і є частина нас – частина українського суспільства. Дуже невеликий відсоток ЗСУ – професійні військові, що воювали протягом усіх дорослих років. Більшість ще 23 лютого жили спокійне цивільне життя. Були вчителями, лікарями, художниками, співаками... таксистами. Вони жертвують собою щодня, затуляючи нас від pociян. Тож ми не маємо сприймати військових відокремлено: вони десь так далеко, що нам не осягнути, і краще навіть не намагатися.

ЗСУ теж потребують захисту. Нашого захисту. І найкращим захистом буде, якщо ми щодня будемо пам'ятати про їхню роботу. Найкращу в світі, але й найважчу в світі роботу. І ми так само маємо боронити країну кожною своєю дією, кожним кроком, кожним рішенням. І готуватися рано чи пізно стати на їхнє місце.

Сила, міць Української держави – у єдності армії та народу. Бо українська армія – це і є народ. Для наближення нашого омріяного майбутнього – українське суспільство має відчувати той самий рівень відповідальності та готовності до самопожертви, як і ті, хто служить на фронті.