Китай анулює напівавтономію Гонконгу

Прийняття Постійним комітетом Всекитайських зборів народних представників закону про національну безпеку Гонконгу вказує на те, що Пекін не збирається зважати на права людини на цій напівавтономній території, і готовий в пришвидшеному темпі інтегрувати місто в материковий Китай. Гонконгці вбачають в цих політичних нововведеннях відкриття шляху до політичних репресій, оскільки цей закон забороняє «сепаратизм» і «бунт», і під цю категорію пекінське керівництво, за бажання, може легко підвести будь-які акції громадянської непокори, мітинги або демонстрації.

Втім, якщо враховувати історію Китаю протягом останніх 70 років, з моменту захоплення там влади комуністами, очолюваними Мао Цзедуном, кожен, хто думав, що Пекін буде дотримуватися домовленостей з Великою Британією щодо передачі Гонконгу, виглядає дуже наївним.

Комуністичний режим і його лідер Сі Цзіньпін, проводячи гегемоністську політику, котра побудована на гіперболізованих національних та глобальних амбіціях та стратегії, вирішив відмовитися від попередніх гарантій наданих Великій Британії і Заходу та міцно закріпити «корабель Гонконг» в «гавані» КНР. Перекресливши попередньо обумовлений з британцями принцип «одна країна, дві системи», одноосібно замінивши його на «одна країна, одна система».

Оскільки, згідно до домовленостей Лондона з китайцями, Спеціальний адміністративний район Гонконг повинен був користуватися напівавтономним статусом аж до 2047 року, як це було прописано в китайсько-британській угоді. А система однієї країни могла б почати працювати тільки після закінчення цього терміну. Та Китай вирішив в односторонньому порядку пересунути цей графік до 2020 року.

Таким чином, протестуючі автоматично зараховуються до числа «сепаратистів» і «бунівників», після чого їх насильницьки перевезуть до материкового Китаю, й вони після цього зникнуть назавжди.

Комуністична партія Китаю вже давно негласно працювала над утвердженням «нового порядку» в Гонконзі, надаючи преференції лояльним політичним діячам, головним чиновникам, законотворцям і магнатам міста. Цей закулісний підхід був ключовою особливістю збереження значної автономії території.

Тепер же, коли КПК намірилися повністю взяти під свій контроль Гонконг, після бурхливих протестів минулого року, вона починає відсувати в бік навіть своїх традиційних союзників на цій бунтівній території. Стратегія комуністів полягає в тому, щоб надіслати чітке послання гонконгцям: Пекін, усуваючи виклики своєму авторитету, без вагання відмовиться від дотримання делікатного політичного балансу, який до того лежав  в основі ідентичності міста.

Лідер Китаю Сі Цзіньпін вирішив продемонструвати вибраним політичним союзникам в Гонконзі, що, після місяців протестів,  його адміністрація втратила до них довіру. Та готова переглянути політичні норми, котрі до того діяли останні два десятиліття, й буде це робити швидко і секретно. Таке швидке схвалення закону про безпеку свідчить про те, яку увагу керівник КПК Сі Цзіньпін приділяє розширенню контролю над Гонконгом після того, як минулого року дана територія «вибухнула протестами» проти демонтажу демократії.

Те, що китайські органи влади прийняли цей закон без обговорення і повідомлення про його підготовку населенню міста, говорить про наміри Пекіну, метою якого з цього часу стає керування Гонконгом використовуючи «методи страху».

А сам закон вимагає від уряду Гонконгу створити агентство для нагляду за виконанням нових правил. Пекін створить у Гонконзі власну окрему групу безпеки, уповноважену розслідувати особливі справи та збирати розвідувальні дані про те, що там відбувається. І особливе занепокоєння правозахисників викликає те, що закон вводить величезні тюремні вироки за нечітко визначені політичні злочини.

Китай дуже хоче, щоб світі визнали його статус наддержави, одночасно закриваючи очі на запроторення уйгурів до концентраційних таборів, погрози гонконгцям і тайванцям, незаконне займання територій  на кордонах з Індією, Японією чи Філіппінами. Загроза, яка сьогодні надходить від КНР є куди більшою, аніж це може здаватися на перший погляд. Тому чи не настав час для Заходу визнати розмір цієї загрози?

Як і те, що політична конструкція «одна країна, дві системи» є мертвою. Навіть незважаючи на те, що керівництво Комуністичної партії в Пекіні буде наполягати на протилежному, і поширювати це неправдиве твердження, використовуючи ідеологічну армію зі штатних пропагандистів  КПК.

Ерозія напівавтономії міста говорить про кінець Гонконгу такого, якого його знали раніше. І хоча минуле під юрисдикцією Великої Британії, можливо, не було ідеальним, але воно, безумовно, було кращим, ніж сльозогінний газ, палки, гумові кулі та безчинства поліції. Коли гонконгські  фірми і банки  переїжджають до Сінгапуру та Токіо, що ж залишить на цій колись процвітаючій і безпечній території?

Гонконгців хочуть витіснити з їхньої землі. Адже після прийняття закону про національну безпеку будь-яка форма інакомислення буде вважатись «загрозою національній безпеці», а нелояльні до Китаю викрадатимуться силами континентальної безпеки, і їх ув’язнюватимуть без суду та слідства.

Ідея Комуністичної партії щодо «однієї країни, двох систем» полягала в тому, що населення Гонконгу просто буде займатися бізнесом і залишиться аполітичним. Але сумновідома неприязнь людей Гонконгу до політики послужила їм погану службу. І хоча вони зараз прокинулися, але чи не занадто пізно? Бо хоча гонконгці виявляють готовність боротися й далі, їхні сили і сили Китаю занадто різні.

Втім, Пекін демонструє велику невдячність до Гонконгу.  З початку економічних реформ в Китаї у 1978 році, Гонконг відіграв унікальну роль – це було місце, де західний бізнес міг «занурити ноги» в нову економіку Китаю, і де комуністична система Китаю могла б співпрацювати із сучасною глобалізованою економікою.

Але Сі Цзіньпін, після того, як отримав владу, і плануючи своє довічне правління, повернув Китай до темних часів жорстокого режиму Мао Цзедуна. Понад мільйон людей були насильницькі ізольовані в уйгурському Сіньцзяні, і зараз комуністичний режим експлуатує їхню рабську працю.

Рифи в Південно-Китайському морі були розроблені та мілітаризовані. Ідеологічний, пропагандистський і безпековий апарат Китаю був «заточений» на підготовку до військових конфліктів. Пекін розгортає «другу культурну революцію», і Гонконг виявився в ролі «жертовного ягняти», яке попри свою волю, принесене в жертву геополітичним амбіціям Китаю.

Якщо Комуністична партія Китаю продовжуватиме правити країною, то всі наступні правителі будуть гіршими, ніж Сі Цзіньпін, і, врешті-решт, деградаційні процеси в Китаї можуть привести до його розпаду.

Не дивлячись на те, що КПК виправдовує свою тоталітарну систему, заявляючи, що вона приносить економічне зростання та стабільність, Гонконг є наочним прикладом того, що на територіях, де колись превалювала відносна демократія, подібні підходи не спрацьовують.