Політичній дефолт Росії

Грандіозні політичні рокіровки в післясвятковій Росії, які затіяв Путін, вказують на політичний дефолт Російської Федерації. Адже по-іншому навряд чи можна назвати зниження довіри російських виборців до «довічного президента» до 38%.

Цей дефолт намагаються замаскувати під планове переформатування у вищому ешелоні кремлівської влади. І хоча сам Путін залишається на посаді президента, урізання президентських повноважень підштовхує до думки, що це може бути ненадовго.

Відставка прем’єр-міністра Дмитра Медведєва, розпуск кабінету міністрів, разом із одночасним введенням посади заступника голови Ради Безпеки Росії, відкриває поле для подальших політичних маневрів.

Не виключено, що «відмитий» у такий спосіб Медведєв, балотуватиметься трохи пізніше на посаду президента, а весь негатив економічної ситуації в Росії візьме на себе новий прем’єр Михайло Мішустін, кандидатуру якого вніс до Держдуми Путін.

Прем’єр-міністр Мішустін виконуватиме виконуватиме певний час роль «весільного генерала», а після дострокових президентських виборів відразу ж подасть у відставку, для того, щоб звільнити місце Путіну.

Січневі політичні перетрубації в Кремлі здатні стати часом початку перетворення Російської Федерації на Північну Корею. І не можна виключати, що в такому разі прем’єрство для Путіна буде проміжним варіантом підготовки до нової ролі – «лідера нації».

Путін, залишивши за собою пост голови Ради Безпеки Росії, отримає повноваження, які будуть тотожними повноваженням верховного лідера Ірану аятоли Алі Хаменеї.

Якщо це припущення правильне, то «лідер нації» ухвалюватиме всі рішення сам, а президент і прем’єр-міністр де-факто отримають статус виконавчих директорів політичного утворення Росія, і саме на них буде покладений весь тягар відповідальності за те, що відбуватиметься у Російській Федерації.

У такому разі вибудовується нова й досить стійка конструкція реалізації влади, коли обраний президент Росії перестає бути керівником держави, а «аятола» Путін отримує повноваження та можливості, які набагато перевершують царські.

Водночас у російського «олігархічного політбюро» зникає необхідність що 6 років імітувати всенародні вибори президента.

Бо, враховуючи інертність і зомбованість російського населення, не можна виключати того, що наступним кроком влади стане ухвалення Державною думою закону, що президента Російської Федерації вибиратимуть саме її депутати.

А це здатне повністю убезпечити російський політичний істеблішмент від найменших ризиків обрання президента поза його колом.

Отже, голова Ради Безпеки Росії Путін може отримати майже абсолютну владу, контролюючи не тільки виконавчу, законодавчу та судові гілки влади, а й військових, ГРУ, ФСБ, Національну гвардію Росії та поліцію.

Консолідація влади в руках «національного лідера» свідчить про готовність путінського режиму не дати опозиційним силам жодного шансу організувати кампанію проти чинної влади.

Що є хорошим уроком для країн демократії, які повинні бути готовими до того, що лідери подібні до Путіна, які на початку своєї політичної кар’єри були обрані шляхом політичних махінацій, знайдуть можливість отримати для себе царські повноваження.

Небезпека для України таких політичних трансформацій полягає в тому, що якщо раніше Путін і його злочинна камарилья хоча б формально намагалися дотримуватися правил, які ж самі для себе придумали, то введення в Росії «політичної опричини» може означати, що в Москві більше не бажають імітувати будь-які правила гри.

Усе це збігається з переконаннями Путіна, що без нього настане хаос, і тільки забезпечивши повний контроль над Російською Федерацією, можна цього хаосу уникнути. Тому він повинен контролювати країну максимально наскільки це можливо.

Концентрація всієї влади в руках Путіна та призначення декоративного уряду означає, що він неформально може зосередити у своїх руках повноваження президента й прем’єра.

Якщо Путін вирішив остаточно позбутися від мікрозалишків лібералізму в уряді та взяти курс на жорсткий тоталітаризм, то, імовірно, це може означати наступний етап підготовки до великої глобальної війни за світове панування. Першим етапом якої цілком може стати розширення вторгнення Росії на території України, у спробі відрізати її від доступу до Чорного й Азовського морів.

Бо, як наголосив у своєму недавньому інтерв’ю інформаційно-аналітичному агентству «Главком» експрем’єр України Євген Марчук, коментуючи заяву Путіна, що все Причорномор’я та східна частина України – це споконвічні російські території, і тепер РФ з цим розбирається: «Ці слова – дуже серйозний сигнал <…> Якщо перекласти сказані слова Путіна на мову міжнародного права, то виходить, що Росія планує захопити ще частину території України та відрізати нас від Азовського і Чорного морів. Окрім всього іншого в такій версії Україна перестає існувати, як морська держава».

Якщо Путіну це вдалося би, то це б добило остаточно і без того слабку українську економіку.

Тому керівництво України мало б кинути всі військові, ресурсні та дипломатичні сили для того, щоб не дати Москві здійснити свої «причорноморські плани». Адже відрізана від морів Українська держава практично стане економічно паралізованою. У Кремлі це чудово розуміють, і тому не збираються відмовлятися від своїх експансіоністських затій.