Путін хоче, щоб світ став таким, яким він бачить його із свого бункера

У Кремля є величезний досвід таємних військових операцій в минулі і сучасні часи. І багаторічна політика умиротворення, яку Захід так наполегливо застосовував щодо Російської Федерації, ні до чого не привела. Від цього вона лише стала ще більше агресивною і нахабною. Путін застосовує у війні з Україною тактику обману і непередбачуваності. Насильство перетворилося на політичну візитівку Кремля, а брутальна та хамська поведінка під час зустрічей з високими представниками європейських держав, стала заміщати в російської дипломатії аргументи на користь правоти своєї позиції, вкотре, розкриваючи міжнародній спільноті справжню суть путінського режиму.

Путін розраховує лише на насильство, тому на варварство ХХІ століття потрібно відповідати тільки силою. Такі людці, як він бачать співпрацю, роззброєння і спроби з ним порозумітися, як слабкі місця своїх опонентів, в результаті чого у нього виникає бажання їх дотиснути, принизити і знищити.

І якби Україну прийняли в НАТО в 2008 році, то ніякої російсько-української війни не було б взагалі. Але Німеччина і Франція категорично висловилися проти вступу нашої країни, а президент Сполучених Штатів Джордж Буш-молодший не зміг довести своїм партнерам по Північноатлантичному альянсу важливість членства України в НАТО.

Тепер намагаючись знищити українську державність і керуючись виключно своєю параноєю, Путін поставив Європу на межу війни. Він маленька людина з величезними владними повноваженнями, керівник країни, економіка якої базується не на знаннях, освіті чи творчості, а на енергоресурсах і сировині. Росія не є світовою державою. Вона чіпляється за релікти своєї колишньої військової могутності і нападає на ті сусідні країни, які є слабшими за неї.

Еволюція, а точніше дееволюція Путіна до того, що він намагається робити на світовій арені і в Україні, має три основні мотиви. Це його комплекс неповноцінності, який він і досі не зміг остаточно викорінити, теперішнє занепокоєння тим, що його не сприймають таким, яким він себе бачить в міжнародній політиці, і нездійсненні амбіції про світове панування Росії, які він ще сподівається реалізувати у будь-які способи.

Коротше кажучи, минуле не дає йому заспокоїтися. А будучи нарцистичною особою, він ототожнює себе з Росією так, як Гітлер ототожнював себе з Німеччиною, вважаючи, що Російська Федерація є продовженням його самого.

Розпад Радянського Союзу, занепад Росії та піднесення Заходу сприймається ним, як особисте приниження. Звідси і його намагання в один ривок переграти рішення історії. А емоційне сприйняття ізоляції Москви, котре стало наслідком його авантюрних дій, лише ще більше посилює агресивність і непрогнозованість російського деспота.

Власне, він по іншому й не може себе вести, адже належить до клану КГБ, терористичної організації, яка свого часу тероризувала весь СРСР, тепер же Путін тероризує весь світ.

Існує дивний парадокс, диктатор дуже боїться ковіду, тому він якомога більше ізолюється від всіх оточуючих, що вже переходить в нав’язливу маніакальну стадію. Але те, що своєю агресією проти України і Заходу він ізолює Російську Федерацію від всього світу, його абсолютно не хвилює.

Путін входить в останню фазу свого правління, він це відчуває, і це його розриває з середини. Диктатура, щоб вижити мусить приділяти особливу увагу захисту від внутрішніх ворогів, і може пропустити той момент, коли вони об’єднаються. Зрештою, це відома «біда», яка спіткала чимало «успішних» диктаторів, яким вдавалося силою утримувати свою владу впродовж довгих десятиліть.

Ним керує очевидне бажання захистити та закріпити «фірмове досягнення», створене за останні 20 років, котре полягає в побудові клептократичного режиму, у центрі якого знаходиться він сам.

Демократизація держав навколо Росії загрожує внутрішній стабільності цієї конструкції, а зовсім не НАТО. Путін не боїться НАТО, він боїться того, що російський середній клас стане неспокійним і бунтівним, яким він себе показав у 2012 році на Болотній площі .

Дві успішні революції в Україні дуже налякали Путіна. А коли деспот відчуває, що ґрунт під його ногами вже починає хитатися, і він близький до того, що буде стрімко втрачати внутрішню підтримку в зв’язку з критичною економічною ситуацією в Росії, то чому ж не вдатися до випробуваних і дієвих методів, які раніше вже спрацювали.

Найкращий спосіб зробити це – перемикнути увагу населення країни, відволікаючи його від внутрішньої ситуації. Для цього й потрібна вигадана загроза, що нібито надходить з боку «зовнішніх ворогів». Досвід окупації Криму і частини Донбасу в 2014 році йому це підтверджує.

Зараз Путін знову намагається стабілізувати свою внутрішню позицію, оскільки його відносна популярність здатна легко і швидко зникнути. Особливо серед молоді, яка ніколи не знала життя без Путіна, не вважає його щасливим і хоче позитивних змін.

З телевізійних показів видно, що стан його здоров’я постійно погіршується. Путін відчуває, що годинник цокає все голосніше й голосніше. Це усвідомлення його особистої смертності та те, що він може не встигнути реалізувати всі свої імперські амбіції, і керована його нарцисизмом гординя, робить сьогодні його небезпечним як ніколи раніше.

Також не варто забувати, що в 2022 році Путіну має виповнитися 70 років. І ніяка кількість ботоксу та досягнення сучасної пластичної хірургії не можуть заглушити тривожне відчуття того, що його земна присутність швидкоплинна. А особисте вікно можливостей, щоб забезпечити собі тривале життя та чільне місце в підручниках з історії Росії, як сильного і шанованого лідера, швидко закривається.

В свою чергу, довготривала ізоляція під час пандемії дозволила Путіну більше подумати про свою політичну спадщину, і він, можливо, прийшов до висновку, що не може бути задоволений тим, чого він досяг у своєму історичному прагненні знову зробити Росію великою.

Звідси й його претензії на територію України, і бажання того, щоб Росія стала провідною силою в міжнародній політиці, та диктувала всьому світові свою волю.

Як і інші нарцисисти, він переконав себе в тому, що тільки він спроможний «виправити» політичні «помилки», котрі допустили його попередники, і що саме тому провидіння вибрало його.

І хоча він, ймовірно, виношував ці свої гіпертрофовані амбіційні плани протягом досить тривалого часу, вплив пандемічної ізоляції на його психіку, певною мірою, радикалізував його сприйняття навколишньої дійсності.

Путін втратив почуття обережності і явно не прораховує потенційні ризики. Схоже на те, що він став неадекватом, який думає, що може переробляти реальність під себе. У цьому й головна його небезпека, очільник Кремля хоче, щоб світ став таким, яким він бачить його із свого бункера.

Для цього він застосовує апробовані методи КГБ, з кожним роком збільшуючи чисельність складу і масштаби впливу ФСБ, кількість вбивств і операцій з розпалювання вогнищ нестабільності по всьому світу. Крім того, він фальсифікує президентські вибори, вбиваючи або ув’язнюючи будь-якого кандидата, який може стати йому конкурентом.

Очевидно, що ні на яку пенсію Путін не збирався і не збирається. Але набираючи роки, він ставатиме дедалі більше параноїком, боячись, що всі його «здобутки», починаючи з 2000 року, наступники можуть просто перекреслити, і вивести терористичну державу, якою нині стала Росія, з «терористичного інтернаціоналу», котрий створила і яким керує Москва.

Виходець з пітерських підворіть, який хотів, щоб світові демократії розпалися в атмосфері взаємної підозри, побачить, що його власне правління розпадається, і він втрачає контроль навіть за ситуацією в Російській Федерації.

Зазвичай всі тирани, диктатори, деспоти і тоталітарні правителі мають одні й ті ж самі проблеми.

Кому вони можуть передати свою владу у спадок в разі відходу від неї? За ситуації, коли в Росії немає спадкової монархії, передати своїм дочкам президентський «трон» Путін не може. А з офіційним правонаступником він так і не визначився. Справедливо вважаючи, що за умов диктатури однієї особи, це здатне призвести лише до того, що політичні противники з конкуруючих башт Кремля, можуть наважитися пришвидшити процес природнього завершення його президенства.

Тирани не проводять жодного дня, не турбуючись, що з ними буде далі. Тому кожен їхній новий день є нагадуванням, що їхнє правління є незаконним, і вони не заслуговують на нього. Не говорячи вже про те, що завжди буде чимало тих, хто захоче усунути їх від влади.

Після стількох років перебування в Кремлі, Путін став вкрай параноїчний щодо своєї особистої безпеки. Це неминуче призводить, знову ж таки, до візантійських інтриг і ударів в спину. Узурпатор може відвернутися від тих, кому він дійсно міг довіряти, і довіряти тим, кому насправді не можна довіряти.

У цьому й головна небезпека для довічного президента Росії, що саме з причини довіри не до тих, цього 2022 року його «довічність» має усі шанси закінчитися.

Російський істеблішмент добре бачить, що корабель путінського режиму все більше нагадує «Титанік». І можна напевно сказати, що ніхто з політичних і економічних еліт не бажає разом з Путіним піти на дно, якщо він наважиться на відкрите вторгнення в Україну. Після чого Росія опиниться в повній ізоляції від всього цивілізованого світу.