рус

    Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Росія не може конфліктувати з Україною і Заходом десятиліттями

    • Віктор Каспрук

      політолог

    • Розсилка
    Росія не може конфліктувати з Україною і Заходом десятиліттями

    Російська Федерація намагається продемонструвати світовому співтовариству, що вона повернула собі статус наддержави. Для цього влізла в конфлікти в Україні, Сирії і Лівії. Однак ресурсів на їхнє довготривале продовження у Москви немає

    Це не єдина причина агресивної політики Кремля на міжнародній арені. Цим Путін прагне прикрити катастрофічну економічну і соціальну ситуацію для більшості російського населення, особливо в глибинці. Там люди змушенні голодувати, оскільки в державному бюджеті пріоритетними є військові витрати, а не підтримка незаможних та малозабезпечених.

    Москва затіяла з Україною «гру на виснаження», сподіваючись на те, що український народ не витримає пресингу гібридної війни і рано чи пізно сам почне шукати шляхи капітуляції перед Росією.

    Війна, яку Кремль веде вже 7-й рік, має 2 основні стратегічні цілі: повернути собі повний контроль над колишнім радянським простором і різко підвищити значення Росії у світовій політиці. І якщо на «українському полі бою» Москві не вдається досягти бажаних для неї результатів, то на міжнародній арені їй таки вдалося підштовхнути своїх західних опонентів до безкінечних переговорів щодо долі окупованої частини Донбасу. При цьому вона намагається видавати себе за відстороненого спостерігача, а не за сторону, яка безпосередньо бере участь у війні.

    Сьогоднішня Росія – це потяг без гальмівної системи. Це проблема не тільки українців, а, насамперед, Європи та західної цивілізації. Вона стала загрозою глобальній безпеці. Ставить перед собою цілі не лише провокувати все нові конфлікти, а й підірвати перспективи демократичного майбутнього у світі.

    Конфлікти, які створює Російська Федерація, видаються хаотичними, розрізненими і непередбачуваними. Проте насправді такими вони не є. Зовнішня політика Кремля в Євразії за останні 2 десятиліття націлена на імперське домінування над слабшими країнами і націями.

    Не всі зусилля Москви є відверто військовими кроками. В Центральній Азії і на Південному Кавказі вона використовує більш тонкі та єзуїтські методи. Так примусила чи заманила частину пострадянських держав приєднатися до 2 своїх регіональних організацій – Євразійського економічного союзу (ЄАЕС) та Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ).

    Російсько-українська війна стала важелем заганяння і України в ЄАЕС та ОДКБ. Але тільки авантюра незаконної окупації Росією Криму обійшлася російській економіці приблизно у $25 млрд. І це не говорячи про витрати на утримання терористичних військових угрупувань на території Донбасу.

    Якби не продаж газу та нафти в надвисоких об’ємах до Європи, то Росії давно вже б не було чим фінансувати свою затяжну геополітичну аферу. Проте боротьба канцлера Німеччини Ангели Меркель за абсолютно непотрібний Європейському Союзу газопровід «Північний потік-2» ускладнює можливість поставити Кремль на місце.

    «Магія підкупу», яку використовує Путін стосовно частини європейських політиків різних рівнів, змістила систему політичних переконань тих, хто й до цього не мав твердих принципів. А коли з’явилася реальна перспектива «заробити», явно чи опосередковано лобіюючи інтереси Москви, то для таких осіб політичні принципи почали дуже швидко відходити на задній план.

    Як і за часів СРСР, у Кремлі покладаються на дезінформацію. Тепер для цього застосовують потужні інформаційні можливості інтернету та соціальних мереж. Не забувають при цьому і про старовинне «викривлення мізків» у радянському стилі. Вони створюють антиправдиву та антиоб’єктивну картину навколишнього світу, котра заполонила не тільки російські ЗМІ, а й створені Москвою численні засоби інформації багатьма іноземними мовами, призначені для закордонної аудиторії.

    Комплекс політичної неповноцінності Путін та його оточення намагаються компенсувати гіпертрофованою агресивністю щодо зовнішнього світу.

    Після століть самодержавного управління і понад 70 років кривавого комуністичного експерименту, в нинішні «постєльцинські часи» росіяни наочно продемонстрували, що не здатні на самоврядування. Але не всі європейці хочуть зрозуміти, що Путін настільки ж небезпечний для своєї країни та міжнародної спільноти, як свого часу Сталін.

    Путін знає, що немає жодних шансів перемогти в новій холодній війні. Використовуючи помилки Заходу і довіру та прихильність певних політиків до Москви, він влаштовує випробування демократичних країн на міцність і розвиває інфраструктуру для підтримки перевірених десятиліттями маніпуляцій в стилі КДБ в колишній Німецькій Демократичній Республіці, розширивши їх до міжнародного масштабу.

    Стан повної невизначеності, неможливість альтернативного вибору і внутрішня недовіра один до одного, які насаджувалися в організаціях, на підприємствах і східнонімецьких сім’ях, тепер, в переробленому вигляді, перенесені Росією на глобальний рівень.

    Населення держав, які Москва вважає недружніми до себе, інформаційно заманюється в «дзеркальний лабіринт дезінформації». Це потрібно, щоб громадяни цих країн почали зневірюватися в правильності дій своєї влади, а потім цю недовіру перенесли на майбутні вибори.

    Хоча Путін вже втрачає колишню довіру, Росію й далі спроможна об’єднувати не ядерна загроза ззовні, а створення образу зовнішнього ворога – України і Заходу. Його методично і цілеспрямовано насаджують кремлівське телебачення та ЗМІ.

    Проте найбільшою мішенню російської імперської пропаганди і армії тролів стала Україна, яку вони вже не перший рік прирікають на неминучий дефолт та швидкий розпад. У часи невизначеності Путін грає свою підривну гру так старанно, що, одержимий власними геополітичними амбіціями, починає забувати про колосальні економічні внутрішні проблеми.

    Для нього головне – посіяти розбрат і непорозуміння серед країн-членів Євросоюзу і НАТО, підтримувати Угорщину і Туреччину в їхніх намаганнях зіграти самостійну гру з Росією, будучи членами Північноатлантичного альянсу. Цілком очевидно, що за ситуації нагнітання конфронтації ділові, економічні, наукові і культурні зв’язки з Російською Федерацією мають бути обмеженими до мінімуму. Москва не мусить мати доступу до модерної західної технічної інформації, бо може використати її для забезпечення своїх військових цілей.

    Необхідно створити комплексну програму стримування, за якої б відслідковувались всі можливі напрямки незаконного отримання і привласнення Москвою найновіших західних технологій та інженерних розробок.

    Керована 2 десятиліття диктатором Путіним Російська Федерація має бути ізольована, доки вона не навчиться співіснувати з іншими державами та визнавати їхні національні інтереси. І головне – потрібно не лише ізолювати Росію, а й навчитися жити без неї.

    Це стосується не тільки України, але і Заходу. Як показав увесь попередній історичний досвід, Росія ніколи не буде дотримуватись західних цінностей і демократичних норм. Це необхідно усвідомити та діяти відповідно.

    Російська Федерація – це імперія. Вся її історія тримається тільки на брехні, пролитій крові, пригніченні населення беззаконням і злиднями, обмані, роздутому патріотизмі.

    Це «імперія брехні», яка невпинно обманює своїх громадян, бо інакше не зможе вижити. Вона неконкурентоспроможна, нежиттєздатна, і живиться «життями людей» на спровокованих нею війнах, загальним беззаконням влади та жахливими умовами глибинки.

    Прагнучи «політичного безсмертя», Путін втягнув Росію в коловорот економічної кризи, соціальної катастрофи та політичної непрогнозованості. Але стабільність у тому застійному вигляді, в якому вона є зараз, залежить від людей, котрі перебувають навколо президента і розраховують на його довге правління в майбутньому.

    Путінська система ще продовжує позірно вправно функціонувати, а сам Путін стоїть на вершині владної «піраміди». Однак олігархи, які змагаються між собою за надприбутки від доходів за енергоносії, не можуть ставити тільки на нього. За кадром залишається їхня пов’язаність з іншими «політичними меценатами» та особисті зв’язки з керівництвом державних установ, спецслужб, поліції, армії, політичних партій та неурядових організацій.

    Референдум легітимізації правління «нового царя», що відбувся нещодавно, визначив продовження путінського правління до 2036 року. Питання в тому, чи існуватиме сам Путін і Російська Федерація цього самого 2036 року?..

    Джерело: Gazeta.ua

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів.

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Оксана Забужко
    Оксана Забужко

    Українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист

    Юрій Бутусов
    Юрій Бутусов

    Журналіст, громадський діяч

    Олександр Деркач
    Олександр Деркач

    Банкір, бізнесмен

    Андрій Магера
    Андрій Магера

    Заступник голови Центральної виборчої комісії

    Дмитро Снєгірьов
    Дмитро Снєгірьов

    Співголова громадської ініціативи «Права справа»

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ