Росія силою домагається любові

Є кращі за мене знавці історії, в тому числі – російської. Залишаю за собою право на помилку.

Але, здається, за весь час існування Московського царства, Російської імперії, СССР і РФ на русских нападали монголи, Наполеон і Гітлер.

Інші війни на тій території були відповіддю на агресію (Польща, Швеція в 17-18 століттях). Держави Європи воювали між собою, здається, від самого створення кожної з них. Всі з усіма, вчорашні вороги ставали союзниками проти когось ще, а потім із кимось – проти союзника.

Тим не менше, з другої половини 20 століття якось устаканилося. Сваряться, миряться, хтось із кимось незгоден, але німецька армія не вторгається до Франції, польська – до Чехії, іспанська – до Португалії і так далі.

Америка взагалі років сто не воює з Мексикою. Україна так узагалі в силу ряду причин ні на кого не нападала ніколи. Якщо не брати українців, котрі воювали за когось, за московського царя, наприклад. Але то таке. Словом, у всіх збройних конфліктах у всі часи на Росію, як би вона не називалася, не звертали уваги. Практично не зазіхали.

Натомість сама Росія, як би вона не називалася, нападала на всіх постійно. Її напевне ображало, що русское нікого не приваблює й не цікавить у інтеграційному плані. Хіба русские деньги – отут вони досі працюють більш руйнівно, ніж ядерна зброя, яку мало, хто бачив, але вірять – є.

Ось моя версія російської агресивності: Росія справді не цікава. І так, нападами на всіх, привертає увагу. Бо більше нічим не може.

Тарковський – нудно. Толстой – претензійно. Пушкін ніколи не був у Європі. Михалкову дали Оскара за не найкращий фільм, а тому, що в середині 90-х була надія на заспокоєння Росії, стимул такий. І так далі.

Коротше, Росія силою домагається любові. Якось так.