Саміт, який краде в нас надію?

У різному темпі, але з 1991 року українське суспільство (влада – не завжди) змінювало своє ставлення до Заходу на позитивне. Ці зміни в світогляді йшли в парі: зазвичай чим молодшою була людина, тим більше вона підтримувала незалежність України, демократизацію та європейську інтеграцію.

І принципово важливо розуміти, що війна з Росією не стала приводом для кардинальних змін. Соціологічні дослідження демонструють, що війна суттєво змінила ставлення українців до Росії і – меншою мірою – до росіян. Відповідно зросли цифри прихильності українців до Євросоюзу і НАТО. Тобто війна не народила зміни в світогляді й цінностях українців, а лише стала тригером, пришвидшила деякі з них.

Можна зробити і сміливіший висновок: агресія Росії є наслідком тих змін, що відбувалися в українському суспільстві протягом останніх майже тридцяти років незалежності. Саме війна в планах Кремля мала бути стримуючим фактором, який би зупинив Україну на шляху на Захід, але вона досягла протилежного результату – лише пришвидшила євроінтеграцію.

За три роки з початку війни в українській ментальності відбулися зміни, але їх аж ніяк не можна назвати глибокими й незворотними. Якщо анексія Криму й збройний конфлікт спровокували зміну ставлення до росіян на негативне, і до Заходу – на більш позитивне, то так само наступні витки геополітичної гри можуть вплинути на погляди українців. У нас є мрія – рухатися на Захід і стати Європою, що в тому числі означає членство в Європейському Союзі. І якщо на цій нашій мрії поставити хрест, то може настати різка зміна суспільних настроїв.

На саміті Україна-ЄС, що відбувся цього тижня в Києві, так і не було прийнято кінцевої декларації. Кілька країн на чолі з Нідерландами заблокували її, бо не хотіли, щоб у документі були закріплені слова навіть не про членство, а про європейські прагнення України. Заспокійливі й оптимістичні слова Туска Юнкера – це, звісно, приємний бонус, але ж ми знаємо, що Європейська Унія дуже бюрократична й розвивається відповідно до документів, а не заяв на прес-конференціях.

Якщо раніше на шляху до своєї мрії українці бачили кроки у вигляді підписання Асоціації з ЄС (за що й відбулася революція), потім у скасуванні візового режиму, то відсутність наступного етапу, реальної цілі – може спричинити хвилю розчарування й невдоволення. Яким з радістю скористаються наші вороги у Кремлі.

Адже як показує приклад Туреччини, довге і безрезультатне очікування реального зближення з ЄС (а турки підписали свою угоду про Асоціацію ще в 1963 році!) може кардинально змінити суспільні настрої і прокласти дорогу авторитаризму. Ердоган – живий цьому доказ.

Стукати в зачинені перед твоїм носом двері – це вже приниження гідності. А українська революція, нагадаю, якраз називалася Революцією Гідності. Наразі ми не просимо від Заходу нічого конкретного, прохання лише одне – не вбивайте нашу надію. Надію, яка важлива не лише для України, а й для майбутнього самого Європейського Союзу. Бо якщо забрати в нього перспективу розвитку й розширення, залишаться лише брекзіти й стагнація.