Золоте теля

В центрі Києва комуністи відновили своє «золоте теля». Тепер вони знову мають до кого приходити, кому жалітися на свої біди і кому плакатись в жилетку.

«Золоте теля» вислухає і надихне, а як не вислухає, то принаймні дозволить посублімувати над безслідно зниклим світлим майбутнім.

Загалом історія з пам\'ятником Леніна в Києві аж дуже комічна. За легендою його поставили в 1946 році з наказу Микити Хрущова, начебто щоб застовпити місце і не дати поставити іншого бовдура ще живому Йосьці Сталіну. Нібито так знаменитий кукурузник висловив своє ставлення до вождя всіх народів. Якби ж він лише знав, які перипетії викличе ця його ініціатива згодом. Сталіна би спокійно зняли ще за часів розвінчання «культу особи», а Ленін виявився «живіший всіх живих» і стовбичить у центрі України по сей день.

Але цікаво навіть не те. Наскільки сильним мусить все-таки бути зв\'язок між людиною, якій поставили пам\'ятник, і самим монументом. Те дежавю, свідком якого ми маємо нагоду сьогодні бути, не може не заставити замислитись. Померлий від сифілісу вождь пролетаріату в наші дні знову хворий на ту саму хворобу. Можливо це випадковість, але коли в червні цього року йому намагались відбити голову, вождь позбувся лише тої частини обличчя, яка зазвичай відпадає у запущених сифілітиків.

Якби комуністи мали розум, вони би навіть не намагалися займатися лікуванням свого «телятка». Бо те хворобливе «ізваяніє», яке нині стоїть на Бессарабці, аж ніяк не може надихати на великі звершення. Що там з їхнім вождем твориться в пеклі, важко сказати, але ті знаки, які пекло подає своїм потенційним мешканцям, дуже красномовні. І справа навіть не в тому, що комунізм як божевільна антилюдська утопія вмер. Сильнішим від смерті завжди буває лише фарс, і те, що ми нині бачимо, інакше як фарсом назвати не можна. Ленін знову хворий на сифіліс. На те, щоб йому зробити імплантат, витрачено аж півмільйона гривень. Його «світлу» ідею підтримує аж кілька тисяч засліплених маргіналів на чолі з таким же маргінальним вождем. В яке ж світле майбутнє може прийти така колоритна братія? Загадка.

Чи можуть ці двоє становити реальну небезпеку для моєї країни, знову як фенікс відродитися з попелу і повести в своє світле майбутнє. Дивлячись на їхні «світлі» постаті думаю, що ні. Чи багато сьогодні знайдеться в Україні морально здорових людей, які після всього цього вирішать вступити в сороміцьку партійку? Хтозна.

Але в такому випадку постає інше питання. Якими такими заслугами якась групка маргіналів-клоунів заслужила собі на те, щоб їхній фетиш бовванів в центрі української столиці. Можливо, мільйонами вбитих українців? Можливо, перемеленою на фарш історією, зруйнуванням системи нормальних людських цінностей, перетворенням цілих народів у безликий фермент для будівництва своєї утопії. Можливо, є сенс таки сісти і нарешті порахувати, який багаж тягнуть за собою ці фанатичні любителі антикваріату. Порахувати не у сопливих спогадах про ковбасу за 2,20 і дешеву горілку, а в трупокілограмах. В душах, які зжерла їхня м\'ясорубка, в душах, які не народились, у душах, які по сьогодні кидаються як неприкаяні і не можуть зрозуміти, як жити далі. Врешті можна рахунок підбити і в грошах та економічних показниках.

Ми звикли все пускати на самоплив. Нам так легше долати проблеми. Але якраз у цьому питанні принцип «якось воно буде» дуже сумнівний. Нині як ніколи настав час аналізу, підведення підсумків і, як любили казати совкові адепти, застосування оргвисновків.

Бо виникає дурнувата ситуація. З таким самим успіхом на Бессарабці можна було б встановити не лише пам\'ятник Леніну. «Заслужили» на довгу пам\'ять «вдячних» українців і хан Батий, і Петро І, і Гітлер. Вони теж дуже успішно знищували українців. Чим вони гірші? Може тим, що місце вже застовпили для Ульянова, який зруйнував українську мрію стати незалежною державою, посилав сюди голодних головорізів, відбирав хліб, знищив в душах людей віру в Бога, винайшов концтабори і заснував дивовижну за масштабами канібальську систему, чим на ціле століття вибив нас з нормального історичного процесу? Чому така честь цьому злому сифілітику? Батий спалив Київ та цілу Україну, Петро перший остаточно знищив українську козацьку державу, а Гітлер не тільки потопив нас в крові, а й успішно вивозив родючі чорноземи в свій Рейх. Якщо вже жити за такою збоченою логікою, то вперед ставити пам\'ятники. Чим, я питаюся, вони гірші від Леніна? Просто інші.

Власне справа не в Леніні та комунізмі як такому. Не поставивши крапку та не перегорнувши сторінку історії, ми ще дуже довго будемо бовтатись у болоті, яке всім нам вже давно остогиділо. Все, що нині відригується, – це прямі наслідки нашого принципу «якось воно буде». Незважаючи ні на що українці мусять не лише засудити комунізм як найбільш людиноненависницьку ідеологію, а й раз та назавжди вичистити свій мозок від совка. І першим кроком, як би це критично не сприймалось, мусить бути люстрація. Дуже багато думок є з цього приводу. Багато хто спекулює на цій проблемі, але без такого хірургічного втручання наше суспільство просто не є здатне вибратися з гнійної ями. Двадцять років української незалежності цьому прямий доказ.

Чомусь, коли в людини знаходять в організмі ракову пухлину, її відразу кладуть на операційний стіл. Чому ж суспільство ніяк не видалить свою просто гігантську пухлину, яка заважає йому жити і веде якщо не до смерті, то до каліцтва. Чому Нація, яка доволі наковталась власної крові, мусить і далі годувати та шанувати своїх убивць, платити їм підвищені пенсії та рахуватися з їхніми забаганками. А їх до речі не так вже й мало. І є ще їхні діти та внуки, яким світить у нас завжди зелене світло.

Моя старенька сусідка відбула більше двадцяти років каторги в радянських концтаборах за те, що боролася за незалежність своєї землі. Нині вже в Вільній Україні вона має найнижчу з можливих пенсій та хвора доживає віку в холодній халупі, в той час як ті, хто має руки по плечі в крові, побрязкуючи своїми медальками розказують, як нам сердешним треба жити.

Ми намагаємось бути цивілізованою державою і є безліч способів цивілізованого виправлення ситуації. Єдина проблема, що цього варто захотіти. Historia est magistra vitae казали древні римляни. Iсторiя – вчителька життя, і щасливі ті народи, які цю просту істину ніколи не забувають. Знаєте чому? Бо в них є майбутнє...