Яке майбутнє чекає Віктора Федоровича?

Судячи з відсутності будь-якої інформації про підсумки зустрічі трьох міністрів закордонних справ переговори пройшли безрезультатно. Та й вожді опозиції свою зустріч не коментують. Після приїзду, перед міністрами постали реальні проблеми: А з ким говорити? Хто приймає рішення? Хто візьме зобов’язання й виконає під їх гарантії? Одна сторона зрозуміла - Янукович. А от з другою, як кажуть реальні пацани «нєпонятка». Начебто є офіційна опозиція, яка веде перемови, наче й мандат є від Майдану. Правда, вони вже й самі визнали, що мандат вичерпується. А тут ще й заява Яроша про умови перемовин від Майдану. І не просто заява, а підкріплена успішними наступальними операціями проти силовиків, якраз до приїзду трійки міністрів. Звичайно, може, це збіг обставин, то якось воно так виглядає системно та продумано. Хвиля паніки в Києві, евакуація Кабміну, Верховної Ради, Адміністрації, черги за бензином, до банкоматів, продуктова паніка - такого не будо в гірші часи 2004 року. Плюс наростаюча хвиля протесту в регіонах. Фон для перемовин підходящий. І заява як публічна пропозиція для участі у перемовах. Очевидно, що на пропозиції міністрів Янукович відповів цілком прогнозовано - з ким вести перемови? З опозицією? Вона не впливає на Майдан. Радикалами - так вони, для нього злочинці та терористи! Та й в очах європейських демократів вони радикали, які повинні бути поза законом. Ось така переговорна дилема - ті хто є де-юре, нічого не вирішують де факто, а ті хто керує процесами де-факто, не можуть, по демократичним поняттям бути де-юре.

Між тим ситуація погіршується не тільки протистоянням на Майдані. Значно страшніше для діючого режиму хитання всередині команди. Хитрий парламентський лис Литвин прогнозовано проявив ініціативу по скликанню сесії, ми ще побачимо його в спікерському кріслі, бо хто, як не Литвин, з його досвідом 2004 року зможе «розрулити» ситуацію. Страшніше, що більш надійні кадри почали перебігати, і Партія регіонів починає повторювати долю своїх попередниць-провладних партій, звідки втікали натовпом при виникненні проблем.

Непроста ситуація в Києві. Макеєнко занадто досвідчений, щоб не зробити заяву зараз та пошвидше відмежуватися. Неприємний сюрприз для Андрія Петровича, та Макеєнко, мабуть, краще відчув пульс та настрій в місті. Бо, якщо раніше, революція обмежувалася Хрещатиком та Майданом, а решта Києва жила своїм традиційним життям, то останні дні, особливо історія з метро, радикально змінили настрої серед киян на ненависть проти влади. Тому знову й знову спрацювала стара та недобра формула української політики - своєчасно зрадити, значить передбачити.

Не все благополучно й на воєнному фронті. Втрати несуть не тільки мітингувальники, про які широко повідомляють, а й бійці МВС, про що говорять значно менше. Так з 90 чоловік роти київського міського «Беркуту», зараз боєздатних лишилося 14 чоловік. Решта контужені, поранені, вбиті. Ситуація з внутрішніми військами при бойових діях стала критичною, в реальний бій 18-літні хлопчики строковики не йдуть. Надії на армію мабуть дає Гаранту міністр оборони, хоча це ще велике питання. Поки що десантники вже добу не можуть доїхати до столиці, а на місцеві частини сподівання невелике.

Де ж вихід? Як не хочеться, але доведеться прощатися з Кличком та Яценюком і сідати за стіл з Ярошем. По іншому не виходить. Чим далі, тим буде гірше і складніше.

А взагалі то наша історія так нагадує події Лютневої революції 1917 року, що інколи виникає почуття дежавю. Починаючи з переговорів, коли опозиція вимагала від Миколи ІІ «ответственного министерства» і знаменитої відповіді Родзянко на готовність царя дати сформувати уряд, якщо перевести на наші реалії, до запису в щоденнику Миколи ІІ «вокруг ложь, предательство и обман».

Чи не таке майбутнє чекає Віктора Федоровича?