Якою буде поразка Путіна

«Ну, нарешті!» – приблизно такі емоції викликав у мене особисто і, мабуть, у значної частини українського загалу візит в Україну лідерів Франції та Німеччини (не раз довелося почути про його «історичне» значення). За всієї поваги до очільників Італії та Румунії, увагу було зосереджено саме на франко-німецькому тандемі з огляду на його вагу в Євросоюзі та «мінське» минуле обох країн. При цьому очікування суспільства можна оцінити як тривожно-скептичні, враховуючи інформацію президента України про намагання Емманюеля Макрона спонукати його до територіальних поступок Путіну або про зволікання Німеччини і донедавна Франції (поставки якої поступалися Естонії) з наданням Україні допомоги зброєю.

Наразі виглядає так, що побоювання скептиків виявилися марними. Для того аби спробувати об’єктивно оцінити результати перемовин у Києві, варто подивитися на них у контексті міжнародної політичної дискусії щодо оцінок стану та перспектив російсько-української війни.

Головною підвалиною підтримки України з боку Євросоюзу та колективного Заходу загалом є солідарність із нашою країною, зумовлена насамперед шоком від брутальності дій Росії та численних жертв серед цивільного населення, а також усвідомленням тієї загрози, яку становить російський експансіонізм для миру та стабільності в Європі. Треба зазначити, що інтенсивність цього усвідомлення громадянами європейських держав зворотно пропорційна віддаленості їхніх країн від російського кордону (за винятком, мабуть, Великої Британії). Для нас критично важливо зберегти підтримку України західними суспільствами.

Останні опитування суспільної думки в Європі, оприлюднені Європейською радою з міжнародних відносин (ЄРМВ) і французьким Інститутом Жана Жореса, начебто дають нам підстави для упевненості: 73% опитуваних у першому дослідженні вважають Росію винною у війні і 63% – бачать у ній головну перешкоду для встановлення миру. 72% французів підтримують санкції проти Росії, а 63% – поставки зброї.

Разом з тим понад третина респондентів опитування ЄРМВ бажають якнайшвидшого припинення війни навіть ціною територіальних поступок із боку України (порівняно з 22%, які наполягають на продовженні бойових дій до поразки Росії та відновлення територіальної цілісності України).

Автори дослідження роблять доволі невтішний висновок про негативні зсуви в настроях європейців під впливом зростання інфляції, особливо цін на їжу та паливо, зумовлених війною, вкупі з побоюванням щодо ескалації бойових дій, загрози застосування ядерної зброї та нездатності санкцій зламати російську військову машину. Ці настрої можуть вплинути на політику ЄС і окремих його членів. Найменш сприятливою для нас є еволюція ситуації в Німеччині, де за останні місяці суттєво знизилася підтримка надання Україні військової допомоги.
Чи справдяться розрахунки Путіна на «слабкодухість» Заходу в разі затяжної війни (подібний сценарій виглядає дедалі ймовірнішим), великою мірою залежатиме від наявності чи відсутності стратегічного мислення та політичної витривалості у керівників країн ЄС і Заходу в цілому, їхньої готовності пояснити своїм громадянам, що неухильне застосування жорстких санкцій проти Росії та особливо їхнє подальше поширення на енергетичну сферу не буде безболісним для економік цих країн.

Саме тому виправдане занепокоєння українців викликали вже згадані «пропозиції» французького президента на додаток до незрозумілої – під кутом ефективності – кількості його телефонних перемовин з Путіним і публічних закликів «не принижувати Росії». Складно сказати, що вплинуло на Еммануеля Макрона (можливо, негативна реакція багатьох партнерів або роздратування непоступливістю кремлівського володаря), але в Києві ми чітко почули, що Франція та Німеччина не вимагатимуть поступок від України. Французький президент і Маріо Драгі також наголосили, що мир має бути встановлено на умовах України. Втім, не зовсім зрозуміло, що мав на увазі Макрон, коли говорив, що Франція та Німеччина будуть «вимогливими посередниками». Після майже шести років, проведених у Франції, коли я чую про «вимогливість», то згадую про «вимогливий діалог» президента Франції з Путіним, а «посередники» асоціюються з «мінським процесом». Сподіваймося, що все це в минулому, хоча президент Макрон і заявив про намір Франції зберігати канал діалогу з Росією, незважаючи на власне визнання (під час зустрічі з групою українських журналістів) безрезультатності його попередніх контактів із «цією особою» та, відповідно, свого більш ніж «глибокого розчарування».

Важливими були заяви «четвірки» про «непохитну підтримку» України і, особливо, про нові поставки важких типів озброєння Францією та Німеччиною, а саме – самохідних гаубиць Caesar, систем протиракетної оборони IRIS і ракетних установок залпового вогню. Хочеться сподіватися, що цього разу шлях між оголошенням і фактичним надходженням озброєння буде набагато коротшим, ніж зараз. Як кажуть англійці, щоби переконатися, чи смакує пудинг, треба його з’їсти.

З іншого боку, варто звернути увагу на роз’яснення Емманюеля Макрона – вже після завершення перемовин – про те, чому в Україну не направляють бойових літаків і сучасних танків. За його словами, ця відмова відповідає практично офіційній позиції НАТО та зумовлена бажанням Альянсу уникнути ескалації бойових дій і вступу країн – членів блоку у війну з Росією. Нічого принципово нового ми не почули, але слова французького президента знову засвідчили відсутність у Заходу чіткого розуміння щодо прийнятного для них і для нас завершення війни.
На мою думку, занепокоєння щодо можливих наслідків нищівної військової поразки Росії та некерованого колапсу путінського режиму безпосередньо впливає на номенклатуру та обсяги постачання зброї до України. Не можна заплющувати очі й на те, що на Заході дедалі гучніше заявляє про себе «партія миру», яка обстоює необхідність припинення вогню в Україні за будь-яку ціну. Завдання тотальної зміни парадигми протистояння – не боятися Путіна та шукати відповіді на його виклики, а навпаки, нав’язувати йому свої правила «бою» та примусити кривавого диктатора боятися сукупної потуги демократичного світу, – на жаль, усе ще залишається актуальним. Без цього політичний і військовий перелам у ході російсько-української війни видається неможливим.

Показовим у цьому плані є обговорення варіантів деблокади українських портів для експорту українського зерна та інших сільськогосподарських продуктів. Попри загрозу світової продовольчої кризи та дестабілізації країн і цілих регіонів, ми знову чуємо заклики до Росії та апеляції до резолюцій ООН, які не мають жодних шансів вплинути на ситуацію з огляду на абсолютну неприйнятність контрвимог Росії та безпекових ризиків для України. Поодинокими залишаються голоси тих, хто обстоює плани супроводу суден з українським зерном конвоями ВМС країн НАТО, попри абсолютну воєнно-морську перевагу Альянсу. На зустрічі в Києві тільки Маріо Драгі закликав боротися з цією проблемою «хоробрістю та сміливістю».

Ще одним питанням у фокусі вчорашніх дискусій було надання Україні статусу країни-кандидата на червневому саміті ЄС. Тут Київ отримав від «четвірки» (неочікувано) позитивний сигнал. Ще два-три тижні тому з дискусій із дипломатами деяких країн ЄС я зробив висновок, що замість кандидатства ми отримаємо гарно запаковану (у ЄС це вміють), практично ні до чого не зобов’язуючу обіцянку, щось на кшталт «Україна колись буде членом ЄС». Замість цього від керівників країн, які перебували серед найзатятіших опонентів членства України в Євросоюзі, ми почули підтримку ідеї надання Україні кандидатського статусу. Президент Франції навіть пояснив, як Україну просуватимуть до членства в ЄС. Очевидно, в Парижі та Берліні нарешті зрозуміли політичну ціну цієї проблеми.
Разом із тим ще зарано святкувати перемогу, оскільки потрібне консенсусне рішення країн – членів ЄС, а канцлер Німеччини зазначив, що він «однозначно виступатиме за єдину позицію» в Європейській Раді. Чи буде вона ідентична тій, яку було озвучено в Києві? Президент Франції наголосив на необхідності докласти зусиль для отримання одностайності в ЄС і підготувати затвердження статусу кандидата для України в період, що залишився до 23 червня. У цьому зв’язку чи є консенсус щодо Молдови, Албанії та Північної Македонії, які мають у ЄС активних промоутерів, котрі налаштовані жорстко захищати своїх протеже?

Як з наданням Україні статусу кандидата корелюється концепція французького очільника щодо створення європейської політичної спільноти, до якої пропонується долучити Україну (разом із Великою Британією та Туреччиною)?

Будемо сподіватися, що всі ці питання отримають прийнятну для України відповідь. Треба також усвідомлювати, що в разі позитивного рішення Європейської Ради довжина нашого шляху до повного членства вирішальною мірою залежатиме від повоєнної України, від виконання нею умов для відкриття кожного наступного розділу переговорів. Судячи з усього, ми навряд чи зможемо розраховувати на поблажливе ставлення, навіть з урахуванням наших воєнних заслуг перед європейською цивілізацією.

Загалом баланс візиту «квартету» був позитивним для України та її президента. Заяви про солідарність і підтримку України підкріплено оголошеннями про постачання сучасної зброї, а також підтримкою надання Україні статусу країни-кандидата на вступ до ЄС. Утім, треба бути свідомим того, що для максимальної реалізації всіх необхідних для нашої країни планів і рішень партнерів буде недостатньо постійних контактів із ними українських посадовців та українського громадянського суспільства. Зараз саме той момент, коли колективний Захід повинен визначитися, що він вкладає у поняття «поразка путінського режиму» і яких додаткових зусиль готовий докласти для нашої спільної перемоги.