«Та нині ворог особливий…»
В умовах нинішньої війни новим бойовищем стала свідомість українців
«Породжена агресією та просякнута її духом російська культура набула властивості та якості бур’яну. Як останній у вільній конкуренції вмить витісняє будь-яку культурну рослину, так само російська культура, всього тільки поставлена в умови однакових можливостей – неминуче витисне або знищить інші культури… Нам і раніше не було чому вчитись у цієї культури, й поготів нема чому у неї вчитися сьогодні, з– нічого доброго та здорового набути не можна… Російська культура є продуктом одвічного тоталітарного устрою. Тому вона є постійним природним середовищем для ідей тоталітаризму й расизму. Вона є небезпечною для будь-якого демократичного суспільства… Але розуми наших людей, нашого народу були за минулий час ґрунтовно запаскуджені «досягненнями» цієї культури. Слід би сказати, радше, – антикультури. Тому без очищення від цього не мислиться можливим жодне національне відродження – це природна річ» (Олександр Боргардт).
Міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко, схоже, так не думає. Два роки тому, ще на початку свого перебування у цій іпостасі, він заявив, що планує переглянути питання мови, релігії та історії в Україні: «Я думаю, що ми повернемось до дискусії, яку започаткували до коронавірусу стосовно запрошення вчених для розмови щодо сенситивних питань, які стоять перед суспільством – мови, релігії, історії, тощо. І тільки після такої фахової дискусії можна виходити на якісь конкретні кроки».
І повернулися. У розпал війни. Так, Комітет Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики за участі свого колишнього голови, а нині міністра культури Олександра Ткаченка «протягнув» рішення про підтримку в першому читанні оновленого тексту законопроєкту «про медіа», в якому заховано норми про послаблення захисту українського культурно-інформаційного простору. Про це за підсумками засідання комітету 23 серпня повідомив народний депутат Володимир В’ятрович.
Він стверджує, що Законопроєкт істотно послаблює захист української мови. Наприклад, дозволяє практично безкарно порушувати в розмірі до 10% квоту на українські пісні на радіо.
Вносяться руйнівні зміни в інші закони, наприклад, прибирається з закону про кінематографію заборона популяризації органів влади держави-агресора. Скасовується заборона на пісні російських співаків у теле– й радіоефірі, за яку парламент у червні проголосував конституційною більшістю. По суті, знищується Перелік осіб, які загрожують національній безпеці, що діє 7 років.
В’ятрович пояснив задум ініціаторів законопроєкту: «Фільми, серіали, концерти, гастролі з учасниками цього Переліку заборонені в Україні. Але за новою версією закону про медіа цей перелік в ручному режимі формуватиме голосуванням Нацрада з телебачення і радіомовлення (та сама, де засідають вихідці з олігархічних медіагруп). Причому для включення в Перелік законопроєкт передбачає лише кілька підстав. Для решти рашистів – двері відкриті».
Чомусь пригадався черговий скандал з Олександром Ткаченком, який став об’єктом цілком справедливої суспільної критики. Йшлося про підтримку міністром ініціативи відтворення тризуба у вигляді вельми сумнівного жесту для привітання одне одного з Днем Незалежності України. Користувачів соцмереж обурило неоднозначне спотворення українського тризубу. Залунали вимоги про відставку Ткаченка. Врешті-решт Мінкульт вибачився: «Погоджуємося, що тризуб Чорновола – єдиний вірний жест цього символа»…
Два роки тому на пресконференції 20 травня Володимир Зеленський несподівано заявив: «Нам треба навести лад із мовними квотами, давайте сядемо й проговоримо. Не ми їх вводили, квоти були ще до нас. Деякі деталі втрачені, а через них ми бачимо, що існує якась несправедливість до людей, які неукраїномовні в Україні».
Яку несправедливість мав на увазі президент? Проблему української ідентичності дуже добре розуміє ведучий російської редакції Радио Свобода Анатолій Стріляний: «У России, короче, есть только один враг, при мысли о котором она тоскует поистине смертельно. Это не США, не Запад в целом, не Китай. Это – украинский язык». Це чудово усвідомлює і журналіст Віталій Портников, який застерігає: «Там де буде російська мова та культура, рано чи пізно буде російська влада».
Тому коли стверджують, що «какая разніца» на якій мові розмовляти, мені пригадуються іронічні рядки Ігоря Губермана:
«Мой горизонт кристально ясен
И полон радужных картин.
Не потому, что мир прекрасен,
А потому, что я кретин»…».
2020 року я вже коментував призначення Олександра Ткаченка на посаду міністра культури, згадуючи проникливі рядки Павла Тичини, написані далекого 1919 року:
Один в любов, а другий в містику,
а третій в небо, де орли...
І от якомусь гімназистику
вкраїнську музу віддали...
Дивовижні асоціації виникають: «якомусь гімназистику вкраїнську музу віддали...»
Поет продовжує:
А справжня муза неомузена там
десь на фронті в ніч суху
лежитьзапльована, залузана
на українському шляху...
Варто лише замінити «музу» на «мову», на «культуру» і маємо сучасну Україну, в якій перманентно перебувають в загроженому стані українська мова і українська культура. Тепер вже не тільки в запіллі, але й на фронті.
Століття тому Павло Тичина порушив болючі питання, які донині актуальні:
Чи вже втомилась наша нація,
чи недалеко до кінця, – що в нас чудова профанація
і майже жодного співця?
Перший рядок цієї строфи нині сприймається як сумна констатація факту втоми української нації унаслідок політичної, економічної, соціальної та воєнної невизначеності; «профанація» – це, вочевидь, про ефект Даннінга-Крюгера («ефект профана»), який постійно демонструють «слуги народу», бо неспроможні усвідомити свої помилки через низьку кваліфікацію і некомпетентність; «майже жодного співця» – безумовно, йдеться про відсутність харизматичного лідера, брак державного політичного проводу. Павло Тичина скрушно констатує:
І майже жодної поезії, яка б нас вдарила! – Нема.
Самі предтечі анестезії та лиш розгубленість сама...
Наче про сучасну України мовлено.
«Коли йду Хрещатиком, прочуваюся на окупованій території. Не чую рідної мови. Не чую її на головній вулиці української столиці. Україна має бути українською. Як італійська Італія, французька Франція, німецька Німечина. Тільки тоді буде добре всім. Насамперед українцям, а відтак іншим – росіянам, євреям, молдаванам, полякам, кримським татарам».
Умри, краще не скажеш! А сказав це прекрасний український поет Мойсей Фішбейн...
«Культурі легко дихати треба», – наголошував наприкінці ХХ століття 90-річний Василь Барка. На його думку, пробудження нації може прийти значною мірою (як це було в 20-ті роки) від літератури. «Тоді за десять років змінили Хохландію в Україну. Була Україна зрусифікована згори донизу, і маса безграмотного люду. І ті комуністи – Скрипник та інші перетворили Хохландію в європейську Україну. Від Академії наук до дитячого садка все було зукраїнізовано. І література знайшла в державі мецената».
2020 рік. Міністр культури та інформаційної політики вважає, що виробництво великої кількості серіалів – це «питання економіки для каналів». І далі: «До російської мови долучається економіка, пов’язана з можливостями продажу цих серіалів Росії. Тому і відбувається такий дискурс про те, що російської мови занадто багато в українському телеефірі».
Помовчимо?
Чотири десятиліття тому науковці з Великої Британії та Бельгії Ярослав Крейчі (Jaroslav Krejci) і Вітезслав Велімський (Vitezslav Velimsky) у своїй книзі «Етнічні та політичні нації в Європі» («Ethnic and Political Nations in Europe») написали: «Існують передусім п’ять об’єктивних причин, які можуть відіграти роль в ідентифікації групи як нації: територія, держава, мова, культура та історія. Коли позитивні відповіді по кожному з цих показників збігаються, майже не залишається сумніву, що відповідна спільнота чи населення є нацією; у такому разі, як правило, присутній також шостий суб’єктивний показник – національна свідомість... Суб’єктивний чинник свідомості в крайньому випадку є остаточним та вирішальним чинником у питання національної свідомості».
Слушність цього висновку підтвердила вже сучасна історія – в умовах російсько-української війни новим бойовищем стала свідомість українців, їхній духовний світ, мова, культура, історія, територія.
Знищення бодай одного з названих чинників руйнує національну свідомість – визначальну рушійну силу творення держави. Про це у поемі «Трубить Трубіж» попереджав відомий український поет Борис Олійник:
Нас не взяли ні паля, ні таран,
Одвазі нашій навіть чорт – не пан,
Та нині ворог особливий, друже,
цей не по землю, цей прийшов про душі...
Про «завоеваніе душ во враждующем ґасударствє» у своїй праці «Мятежевойна – имя третьей всемирной» (1961) писав на еміграції і Євгеній Месснер, полковник Генерального штабу Російської імператорської армії: «В прежних войнах важным почиталось завоевание территории. Впредь важнейшим будет почитаться завоевание душ во враждующем государстве».
Мова – це душа нації. Недарма член Французької академії Дютур наголосив: «Якщо існує загроза для мови народу, це означає, що є загроза і для існування держави».
1994 року Ольга Керзюк на сторінках «Визвольного шляху» навела сумні паралелі зі станом української мови, ірландської та валлійської: «Стаття 8 Конституції Ірландської Республіки каже: Ірландська мова як національна мова є першою офіційною мовою. Англійська мова визнається як друга офіційна мова». Однак, побувайте в столиці держави – Дубліні, і ви почуєте скрізь лише англійську мову. А де ж мова корінної нації?
Перша офіційна мова, як записано в статті 8 Конституції? Ірландську мову, пояснять вам ввічливо, вивчають у школах як обов’язковий предмет. На книжкових полицях ви знайдете вірші і романи ірландською мовою, час від часу почуєте її по телебаченню (чи в книгарні, якщо пощастить. Дехто навіть носить спеціальний значок, який сигналізує про те, що він/вона вміє розмовляти по-ірляндськи!) Однак, мова парламенту – англійська. Отож, як виявляється, запису в Конституції незалежної держави зовсім не досить, якщо владна верхівка не має волі до впровадження постулатів Конституції в життя, а звичайні громадяни – після століть колоніяльного панування – не поспішають повертатися до джерел і воліють користуватися другою офіційною мовою. <..> Упродовж чотирьох століть валлійцям вбивали в голову, що їхня мова і культура – нижча, ніж англійська. А дітям, що розмовляли в школі рідною мовою, вішали на шию табличку «Welsh Not».
Є питання?
Не дивно, що українська мова, українська історія та культура потрапили під приціл не лише путінського Кремля, але й спецслужб, дислокованих на Луб’янці, в Ясенєво і на Хорошевскому шосе, 76. Слід відзначити, що в спецопераціях проти Української державності беруть участь і колаборанти, представники п’ятої колони.
1989 року кіногерой Армена Джигарханяна у фільмі «Князь Удача Андреевич» заявив, що російської мови немає. Актор завдав потужного удару з екрану по фанатиках «русского мира», наголосивши, що росіяни – штучна нація з украденою мовою та історією: «Я буду говорити про російську мову. Російської мови немає. Власне, в російській мові дуже мало російських слів. Солдат, революція, радіо, телевізор. Адже це не російські слова. Ось матюки, хамство всяке... До речі, хам – це теж не російське слово. Але хамство – явище типово російське. Каво-чаво ... Ось це типово російське. Далі. Хто такі росіяни і звідки вони взялися? Не зрозуміло. Адже були татари, були варяги, мордва, черемиси і вийшов компот, коктейль. До речі, компот і коктейль – теж не російські слова. Що ви хочете. Якщо російський народ придумує героєм своїх казок Івана-Дурня. Ні, ви уявіть: цілий народ придумує в герої Дурня!... А ви кажете: російська мова...».
Коментарі — 0