За яких умов в Україні переважатиме екологічний транспорт?

У той час, коли Європейський Союз та низка держав планує через пару десятиліть відмовитися від продажу й використання авто з двигунами внутрішнього згорання (ДВЗ) й пересісти на електромобілі, Україна традиційно плететься в хвості загальносвітового тренду. І хоч деякі законодавчі й економічні зміни сяк-так впроваджуються державою, а кількість електромобілів на вітчизняних дорогах щорічно зростає, однак цілісну картину псує відсутність необхідної інфраструктури для розвитку приватного та муніципального електротранспорту. 

Загазованість повітря – проблема № 1 для здоров’я українців та екології.  За даними спеціалізованого екологічного порталу «УкрХімАналіз», саме автотранспорт є основним джерелом забруднення повітря в Києві та в усій Україні. На його «совісті» від 80 до 90% шкідливих речовин, що потрапляють в атмосферу. 

Двигуни внутрішнього згорання викидають у повітря значну кількість оксидів карбону, вуглеводних сполук, оксидів нітрогену, сполук свинцю та інших токсичних і канцерогенних речовин. Такий «букет» може призвести до астми, алергії захворювань серця, раку та інших небезпечних діагнозів для українців. Так, за даними Всесвітньої асоціації охорони здоров’я, щорічно близько 3 млн смертей у світі пов’язано з забрудненням повітря, здебільшого, через вихлопні гази автомобілів з ДВЗ. 

Для зниження цих негативних показників, в цивілізованому світі вже давно винайшли вагому альтернативу таким авто – електрокари, акумулятори яких заряджаються на спеціальних станціях. Аби підвищити частку електромобілів у загальній кількості машин, в ЄС та інших країнах, передовсім, почали розвивати інфраструктуру для цього типу транспорту – і не лише у великих містах, а й на міжміських трасах і, навіть, на сільських дорогах. 

Наприклад, у Швеції пішли ще далі: в рамках проекту “eRoadArlanda” відкрито першу в світі електрифіковану дорогу, на якій під час руху можна заряджати як легкові, так і високогабаритні електромобілі. Назагал, успішне просування електрокарів стало можливим винятково за активної участі держави та всіх інших «стейкхолдерів». 

Україна: електрокари є. А де інфраструктура?

Не можна сказати, що наша держава нічого не робить у сенсі впровадження електромобілів. Втім, це – лише перші кроки. За темпами ж ми суттєво відстаємо від країн Європейського Союзу. 

На папері все виглядає нібито блискуче. Так, у Національній транспортній стратегії України “Drive Ukraine” декларується, що до 2030 року частка електрокарів у продажу автомобілів перевищить 50 %. Існує навіть окрема стратегія розвитку ринку електрокарів, якою передбачено введення у майбутньому механізму податкової знижки та скасування виплати в пенсійний фонд при реєстрації електромобілів. А з початку 2018-го було відмінено ПДВ, мито й акцизний податок на ввезення електромобілів на митну територію України – рішення чинне до 2022 року. Звісно, ці послаблення принесли певний позитивний ефект: минулого року в середньому 20 українців на день пересідали за кермо автомобіля з електродвигуном. Для порівняння: 2017 року в країні щодня реєстрували 7 машин на електротязі. 

Назагал, цю картину можна було би вважати ідилічною, якби не низка негативних факторів, які практично зводять успіхи у сфері впровадження електромобілів нанівець:

у держави наразі відсутнє цілісне бачення, яким чином задіяти та скоординувати всю «екосистему» електротранспорту -- місцеві органи влади, приватний бізнес (автовиробники, дилери, виробники й установники зарядних станцій, енергетичні підприємства, компанії з утилізації батарей), міжнародних донорів, експертне середовище, профільні громадські організації, які просувають тренд електрокарів в Україні.  Водночас, навряд чи хтось із транспортних топ-чиновників знає, яким чином, за допомогою котрих інструментів (окрім пільг вельми тимчасового характеру) і за які кошти покроково досягти до 2030 питомої частки електрокарів у розмірі 50 і більше відсотків від загального продажу обсягів авто. А надто – повністю відмовитися від машин з ДВЗ. Адже, сьогодні сегмент електромобілів займає менше 1% на авторинку; 

більшість ввезених в Україну електрокарів – це старі й раніше використовувані авто. Всього в Україні налічується близько 14 тис. електромобілів та понад 12 тис. гібридів (дані IRS Group). При цьому, 91% з усіх зареєстрованих електромобілів — вже були в експлуатації. Найбільш популярними стали машини віком до 5 років — таких було придбано 52% від вказаного обсягу, частка автомобілів старше за 5 років становила 39%. На жаль, слід констатувати: сформована податкова й митна система сьогодні стимулює не продаж і придбання нових електрокарів, а саме – постачання й купівлю використовуваних раніше автомобілів. Здебільшого, це – машини, які виводяться з експлуатації в ЄС, чи США і перебувають на межі свого ресурсу. Тобто, Україна, по суті, перетворюється на цвинтар для вживаних електричних авто – адже, у нас практично відсутні виробничі потужності й технології для утилізації, чи переробки корпусів та акумуляторних батарей від таких електрокарів. Чому ж тоді урядовці геть не звертають уваги саме на цей надважливий аспект?!;

в Україні відсутня достатня кількість заправних станцій для електромобілів – продажі зростають, а дефіцит зарядних потужностей нікуди не зникає. Адже, покриття території України зарядними станціями не перевищує 20 %! Так, за даними міжнародного сервісу PlugShare, в Україні діють лише 2054 зарядні станції, які обладнані 4069 точками підключення (переважна більшість з них – в Києві, Одесі та Львові). Тобто, на одну зарядку в нашій країні припадає більше 6 автомобілів. Водночас, за європейськими стандартами, інфраструктура є комфортною, якщо на одне електричне авто припадає одна зарядна станція. Відтак, в Україні необхідно ще встановити у чотири рази більше стаціонарних зарядок, ніж нинішня їх кількість! До того ж, «швидких» зарядних станцій у десять разів менше, ніж звичайних, що сильно обмежує зручність користування електромобілями (плюс – відсутня можливість зарядити електрокар у спальних районах обласних центрів). Адже, 95% з існуючої інфраструктури -- це «повільні» станції змінного струму (АС), зарядка на них обчислюється годинами. Водночас, навіть у Києві, більшість АЗС, супермаркетів, ресторанів тощо не мають навіть ординарних зарядок для електрокарів. Ще б пак: хоч на словах профільні чиновники в центрі та на місцях і декларують найповніше сприяння власникам електромобілів, проте, для розвитку зарядної інфраструктури робиться обмаль від необхідного. А головне – немає сприяння профільному бізнесу, який за власні кошти та на свій страх і ризик відкриває станції зарядки електрокарів. До речі, цю проблему не вирішує і прийнятий ВР у липні ц. р. закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення доступу до інфраструктури зарядних станцій для електромобілів» -- він є, значною мірою, декларативним (саме у контексті досягнення необхідної кількості зарядних станцій). До того ж, документ не встановлює жодних перспектив для технологічних ноу-хау – на кшталт шведських електрифікованих доріг. Та хіба є сенс про них навіть думати, якщо на українських трасах загальнодержавного значення та на залізничних маршрутах «Інтерсіті» відсутній навіть 3G-інтернет?

Як електрокарам перемогти в Україні?

Наша держава не може собі дозволити нинішні низькі темпи впровадження електромобілів. Тож, для економічного прориву в цій царині, як мінімум, необхідно:

не лише встановити строки щодо досягнення певної частки електромобілів у загальних продажах авто в Україні, а й законодавчо визначити конкретний термін повного переходу країни на електрокари. Для цього має бути розроблена й затверджена урядом та парламентом державна програма із впровадження електротранспорту в Україні (як приватного, так і муніципального) – з чітко розписаними стадіями та кроками й конкретно визначеним фінансуванням (бюджетним, донорським, інвестиційним тощо). В цьому контексті варто взяти приклад з Європейського Союзу, який своєю директивою поставив завдання для своїх членів – скоротити наполовину використання авто на традиційних видах пального у містах до 2030 року. А вже до 2050 р. – повністю від них відмовитися, створивши безвуглецеву систему транспорту. Навіть попри значне економічне відставання України від ЄС, все ж таки подібне завдання для нас виглядає реалістичним – за умови грамотної реалізації транспортної реформи;

у форматі державно-приватного партнерства до 2025 року створити достатню мережу зарядних станцій в містах із населенням більше 50 тисяч осіб – у пропорції «один електрокар – одна зарядна станція». Так само, – встановивши податкові та кредитні пільги для профільного бізнесу, – слід розбудувати широку мережу зарядок для електромобілів на трасах державного значення та на найважливіших місцевих автошляхах. Для цієї мети урядам та муніципалітетам варто залучати кошти міжнародної допомоги та іноземних інвесторів;

створити відповідні митні, податкові та інфраструктурні умови для того, щоб українцям було більш вигідно в матеріальному сенсі купувати нові електромобілі. Натомість, для вживаних електрокарів (віком більше 5 років) встановити певний утилізаційний збір, який би значною мірою демотивував ввозити старі авто. Також українські муніципалітети мають поступово обмежувати в’їзд до центру міста машин на двигунах внутрішнього згоряння (як це, скажімо, вже впроваджено в Парижі, чи Лондоні);

місцевій владі великих міст - найближчим часом представити громадам локальні програми щодо повного переходу муніципального транспорту на електричний. Розбиті українські маршрутки необхідно замінити якісними та комфортними електробусами. Наприклад, у Києві, на жаль, існує всього лише один маршрут, на якому курсує електричний автобус Skywell (Китай). Водночас, в багатьох китайських мегаполісах електробуси переважають. А, наприклад, місто Шеньчжень вже повністю перейшло на електричний громадський транспорт.