Розділяти аби знищити. Як гібридну війну вела Орда

Ото б здивувався Сунь-Цзи у VI столітті до нашої ери! Чи не найбільше прикладів «гібридної» війни дала безпосередній предок російської держави – Орда.

Монголи агітацією й обіцянками деморалізували мегаполіси, а після здачі винищували населення до ноги. В Україні так здалося місто чорних клобуків – Торчеськ, то вчені досі сперечаються, де воно було.

Монголи надсилали шпигунів, серед яких були жінки, а також «пророки» і «пророчиці» (типу Кисельова), які агітацією деморалізували ворога.

Орда розділяла, аби знищити. Зокрема, монголи розказали самаркандським тюркам, а пізніше половцям, про загальне рідство кочовиків – такий собі «монгольскій міръ», аби ті не підтримали сусідів-землеробів. А потім винищили і одних, і інших.

Орда намагалася натравити князів Русі на половців, мовляв, це їхні раби-втікачі, але Русь не піддалася. Натомість, цей фінт вдався в Угорщині, де угорці під впливом монгольської агітації забили хана половців Котяна, після чого все половецьке військо рушило в Болгарію і залишило армію угорців у вирішальний момент.

Монголи кілька разів одурили угорців, користуючись тим, що багато слабкодухих хотіли бути одуреним. Угорські фортеці здалися після зачитування фальшивих «королівських грамот» з королівською печаткою, яку вдалося захопити і почати штампувати підробки. Приміром, так здався височенний Вишеград, який монголи при всій їхній техніці штурмів фортець, навряд чи змогли б узяти й за рік, навіть якби для насипання валів використовували бульдозери.

В іншому випадку монголи розповсюдили в Угорщині фальшиві нібито королівські грамоти із закликом стояти на місці й нікуди не рушати, мовляв, король ось-ось іде з військом, а потім просто похапали у полон у домах.

Окремий випадок, який слід вважати першим застосуванням блогерів-зрадофілів. Предки російської державності – монголо-татари – використали зрадофілію для руйнування Європи: «Ряди татарські спочатку відступили, а незабаром, коли поляки натиснули сильніше, – почали тікати. В цей час якийсь татарський загін... дуже швидко переміщаючись тут і там між одним і іншим військом, жахливо кричав, звертаючи до обох військ протилежні слова. Кричав по-польськи: «Biegajcie, biegajcie», що означає: «Біжіть, біжіть», приводячи поляків в острах, по-татарськи же закликав татар до битви і стійкості. На те Опольський князь Мечислав, впевнений, що це крик не ворога, але свого, який подає правдивий, а не обманний знак, кинув битву і втік, захоплюючи за собою велике число воїнів, особливо тих, хто був підпорядкований йому в третьому загоні. Коли польський князь Генріх побачив то на власні очі і коли йому донесли про те інші, почав зітхати і плакати, кажучи: «Gorze nam sie stalo», що означало: «Впало на нас велике нещастя» («Хроніка Длугоша» про події доленосної битви при Легніці 1241 р.).

Щоправда, не всі європейці виявилися простими.

Під час чергової навали на Русь хитрістю вдалося зберегти українську фортецю Холм. Монголо-татари відправили на переговори про здачу міста з князем Васильком, братом Данила Галицького, кількох монголо-татар, які розуміли українську. Однак князь дав знати, що за столицю варто битися. Князь набрав у руки каміння й почав кидати його об землю, що означало знак війни. Кмітливі холмські воєводи зрозуміли знак і не здали столицю:

«Але коли вони прийшли до Холма, то город був запертий. І стали вони, прийшовши до нього, одаль його, і не добились вої його нічого, бо були в ньому, [Холмі], бояри і люди доблесні, а город сильно укріплений, [з] пороками і самострілами. Бурондай тоді, роздивившись укріплення города, [побачив], що не можна взяти його, і тому став він мовити Василькові-князю: «Васильку! Се город брата твойого, їдь скажи городянам, щоб вони здалися». І послав він із Васильком трьох татаринів, на ім’я Куйчія, Ашика, Болюя, і Хому, тлумача, який розумів руську мову, [аби знати], що мовитиме Василько, приїхавши під город. Василько ж, ідучи під город, узяв собі в руку каміння [і], прийшовши під город, став мовити городянам, а татари, послані з ним,– слухати: «Костянтине-холопе, і ти, другий холопе, Луко Іванковичу! Се город брата мойого і мій,– здайтеся!». Сказавши, та й кине камінь додолу, даючи їм знак хитрістю, щоб вони билися, а не здавалися. Так ці слова мовивши і тричі кидаючи каменем додолу, сей же великий князь Василько ніби богом посланий був на поміч городянам: він подав їм хитрістю знак. І [посадник] Костянтин [Положишило], стоячи на заборолах городських стін, збагнув умом знак, поданий йому Васильком, і сказав князю Василькові: «Поїдь звідси, а то буде тобі каменем в лоб. Ти вже не брат є братові своєму, а ворог йому» (Галицько-Волинський літопис, ХІІІ ст.)

На малюнках: