Деградація світосприйняття у громадян путінської Росії

Іноді починаєш забувати про величину дрейфу, який відбувся упродовж останніх восьми років. А потім хтось із росіян, які претендують на нейтральність і відстороненість, починає коментувати реальність ‒ і ти знову починаєш цю дистанцію відчувати.

Заборона прямих перельотів ‒ це історія не про «вигоду». Не про лобізм залізниць і транзитних авіарейсів. Усе, що сталося ‒ це лише відлуння війни, розв'язаної батьківщиною Василя Гончарова проти України. Ймовірно, він забув, що авіакомпанії його країни літають в окупований Крим. Що для порушників Київ закрив українські аеропорти. А крапку в питанні поставила Росія, яка вирішила у відповідь заборонити польоти українських рейсів на свою територію.

Конкретному Васі Обломову все, що відбувається, може спричиняти незручності. Але цією незручністю він зобов'язаний своїй країні. Тій самій, яка окупувала українські території, вбиває українських громадян і тримає у своїх в'язницях політв'язнів. І все, що обурює російського обивателя ‒ це лише наслідок тієї політики, яку проводить його держава.

Звісно, російський гість може сказати, що він за Путіна не голосував. Що курс Кремля він не підтримує. Що він не збирається нести відповідальність за політику Москви ‒ точно так само, як, наприклад, не несе відповідальність за ураган, який прийшов із території Росії. Що й те, й інше для нього ‒ це лише стихія, яку він не контролює, яка від нього не залежить.

І коли на паспортному контролі в нього починає уважно вдивлятися український прикордонник, російський громадянин починає нервувати. Чому за дії країни має розплачуватися саме він? Хіба він має владу над керівництвом своєї країни? Хіба воно хоч якось від нього залежить? Так чому він має відповідати за його вчинки?

І ми навіть можемо йому співчутливо покивати. Адже в Росії влада й справді не змінювалася з 1991 року. Тому що Єльцин призначив Путіна наступником. Путін призначав наступником Медведєва. А Медведєв потім знову віддав владу Путіну. Ніяких несподіванок. Але тільки все це зовсім нічого не змінює.

Тому що сам собою інститут громадянства передбачає не тільки права, але й обов'язки. Дипломатичні успіхи держави можуть полегшувати подорожі для громадян. Точно так само, як агресія та війни можуть цю ж свободу пересування ускладнювати. Вася Обломов може відокремлювати себе від політики офіційної Москви, але це не скасовує ні політику Москви, ні неминучі наслідки.

Серед цих неминучих наслідків ‒ презумпція недовіри, яка народжується в державі, яка стала жертвою російського вторгнення. Заклики скасовувати концерти громадян країни-агресора. Незручні запитання під час інтерв'ю та емоційні коментарі в соцмережах.

Обурюватися всім цим безглуздо. Навіть більше ‒ якщо відновити хронологію останніх восьми років, то обурюватися всім цим аморально. Української армії немає на території Росії. Російських громадян не садять до в'язниць за те, що вони вивішують над будинком прапор своєї країни. Ймовірно, саме з цієї причини Васі Обломову складно зрозуміти емоції українських громадян. Утім, відсутність емпатії навряд чи можна вважати гідністю.

Відповідальність за дії держави завжди лягає на громадян цієї держави. Причому, це універсальне правило. Якщо в якийсь момент у якогось українського політика з'явиться спокуса порушити правила гри ‒ наслідки зможуть відчути на собі всі. Незалежно від того, чи голосували вони за нього, чи ні. І рівно з цієї причини змінюваність влади в нашій країні залишається незаперечною перевагою. Хоча б тому, що вона дозволяє Україні робити роботу над помилками.

А в Росії така опція недоступна. Що, втім, ніяк ситуацію не змінює. Якщо Вася Обломов хоче обурюватися колами на воді, то йому явно треба адресувати претензії тому, хто першим кинув камінь.

Тільки й усього.