Володимир Путін не створював запит на велич у Росії. Він у нього влучив

Росіяни вважають головним успіхом Путіна «повернення РФ статусу великої шанованої держави». А головною претензією ‒ соціально-економічне становище.

Олексій Балабанов зняв свою дилогію «Брат» і «Брат-2» у неправильному порядку. Черговість була порушена ‒ події другого фільму мали випереджати перший. Спершу ти обіцяєш, що «вашій Америці скоро кирдик», а вже потім бомжуєш у підворіттях і бігаєш від бандитів. У такій послідовності все виглядає логічним.

Напевно, російське суспільство було приречене на реванш. Зрештою, в Росії імперія з'явилася раніше, ніж встигла сформуватися національна держава. Цінності вертикалі завжди домінували. Радянська система спершу пустила під ніж всіх, хто претендував на «особливу думку», а потім приручила їхніх дітей. До того ж, головна відмінність росіян від сусідів у тому, що в їхньому самовідчутті вони в 1991 році не отримали незалежність від чужої імперії, а втратили свою власну.

Це все не могло не породити запит на велич. Узагальнене «ми» перемогло простір приватного «я». Російська опозиція запевняє, що Володимир Путін нав'язав країні свій порядок денний, що пересічний обиватель хоче достатку та спокою. Але зараз це виглядає як самозаспокоєння.

Володимир Путін не створював запит на велич. Він у нього влучив. До того ж, йому пощастило з цінами на нафту та політичною епохою. «Якщо карлики відкидають настільки довгі тіні ‒ значить, ми живемо на заході». Європа минулого десятиліття й справді виявилася континентом політичних карликів. І ось ми бачимо, як екс-канцлер Німеччини в ролі російського чиновника слухає інавгураційну промову Володимира Путіна.

Проблема імперських апетитів у тому, що вони здатні лише зростати. Це схоже на наркотик, доза якого кожного разу має збільшуватися. Мюнхенська промова, війна в Грузії, розгін Болотної, вторгнення в Україну, війна в Сирії, втручання у вибори в усьому світі ‒ Москва послідовно випробовує світ на міцність. І якщо не зустрічає відсічі ‒ розширює межі дозволеного.

Є тільки одне «але». Спроба реконструювати Радянський Союз небезпечна невивченими уроками. Москва ризикує виявити, що помилилася з пунктом призначення. Вона хотіла потрапити в сімдесяті ‒ період Ради з безпеки та співробітництва в Європі. А потрапила у вісімдесяті: Афганістан, наростання кризи в економіці, гонка озброєнь і санкції.

А російський обиватель постійно забуває формулу Мераба Мамардашвілі. Про те, що Росія існує не для росіян, а за рахунок росіян. Приємно вважати себе метою імперії. І вдвічі прикро виявити, що ти ‒ лише її паливо.

Спаринг телевізора і холодильника приречений тривати. Державна велич оперує категорією «ми». Розплачуватися за яку буде цілком конкретне обивательське «я».

Російські громадяни схожі на атлантів, які тримають державне небо. Але рано чи пізно воно однаково впаде їм на голови.