Краплені карти польського прем’єра

Прем’єр Матеуш Моравецький включив гетьмана Богдана Хмельницького у числі тих, хто чинив найбільші злочини проти єврейського народу і проти Польщі. Це він заявив у своїй лекції в місті Холм, присвяченій польсько-єврейським стосункам упродовж століть. «У нас майже тисяча років співпраці на одній землі з євреями, цього не можна порівняти з іншими країнами у Європі та світі», - заявив Моравецький і додав, що незалежна Польща ніколи не виганяла євреїв, у часи нацизму у Польщі були найбільші репресії за допомогу євреям, і саме в Польщі їм допомагали найбільше. Натомість Україна й українці чинили інакше. «Першим великим злочинним актом проти євреїв, який у єврейській історіографії часом прирівнюється до Голокосту, було повстання Хмельницького. Очевидно, що тоді доходило до страшних злочинів, історики кажуть про 100 тисяч убитих євреїв» - заявив Моравецький, по тому розповівши, що під час облоги Львова у 1648 році Хмельницький в обмін на видачу євреїв начебто обіцяв відступити від міста: «Львів відмовив, сказав, що не віддасть єврейських братів і не віддав». І процитував одного з рабинів міста Торуня: «Один з тамтешніх рабинів представив свій погляд на історію. Він говорив про трьох злочинців на «х» - Гітлер, Гіммлер і Хмельницький (польською Hitler, Himmler і Chmielnicki). Це герой для наших сусідів, а для нас той, хто фактично призвів до першого занепаду Речі Посполитої».

М’яко кажучи, це або повна неправда, або викривлення і пересмикування фактів. Скажімо, у Києві єврейська громада з’явилася щонайменше 1100 років тому, а у XI-XII століттях їхня присутність зафіксована низці міст Волині та Поділля. У другій половині XIII століття за рахунок утікачів зі сплюндрованого Батиєм Подніпров’я зросло єврейське населення Галицько-Волинського королівства. Мігрували туди і євреї з німецьких земель, Болгарії й Угорщини. Великі єврейські громади виникли у Галичі, Володимирі-Волинському, Львові, де вони мали привілеї та релігійну автономію. Згодом, особливо після виникнення інквізиції (яка мала чи не основним своїм завданням виявлення та знищення «прихованих юдеїв»), почалася масова міграція єврейського населення з Західної Європи до Великого Князівства Литовського, куди тоді ввійшли й русько-українські землі. Тоді великих проблем у міжетнічних і міжрелігійних відносинах не було. Ситуація різко змінилася на гірше після Люблінської унії 1569 року, коли всі українські землі перейшли до володінь польської корони. Королі Речі Посполитої щедро роздавали магнатам і шляхті маєтки на території Наддніпрянщини, внаслідок чого виникло чимало «магнатських», а не самоврядних, як раніше, міст, містечок та сіл, куди нові господарі переселяли юдеїв з Польщі, Галичини та Волині, використовуючи їх як знаряддя колонізації українських земель. Нині історики здебільшого «політкоректно» воліють мовчати про те, про що писали всі козацькі літописи: що магнати масово використовували євреїв-орендарів не тільки для управління своїми маєтностями та шинками, не тільки передали їм до рук всю торгівлю, а й надали їм ключі від церков: заплатив панові, відпрацював на нього – то можеш хрестити дитину чи справляти весілля… І не тільки козацькі літописи відзначали це, а й багато які польські автори. Михайло Грушевський в «Історії України-Руси», поміж інших, цитує одного з таких авторів: «Львівський канонїк Юзефович в своїй пізнїйшій лїтописи міста Львова розвиває ширше сю дражливу подробицю жидівської експльоатації, не жалуючи Польщі, щоб дати волю свому ворожому настроєви до Жидів: „Чув я навіть від наших же Поляків, старших, таких, що знали сю справу, що панованнє Поляків в тих сторонах дійшло до такої нездержливости, що навіть над церквами давали вони власть сьому родови (жидівському). Священик козацький, попросту званий ,піп' не міг у своїй церкві удїлити своїм парохіанам таїнства хрещення, шлюбу й иньших, коли наперед не заплатив Жидови за ключі установленої паном плати, бо мусїв кождого разу від дверей церковних відносити їx і віддавати до рук Жидови. З якими се надужитями дїяло ся і зневагою таїнств і віри християнської, нехай судить потомство. По заслугах потерпіла ти біди свої, Польщо». Годі й казати, які наслідки мало це за доби релігійних воєн, які тоді буяли по всій Європі. Добре розуміючи це, Юзефович провину за лихоліття, яке впало на юдеїв під час Хмельниччини, покладає не на українців, а на польську магнатерію, на правлячий клас Речі Посполитої.

І ще одна цитата з Грушевського, який наводить думку про те, що викликало Хмельниччину, аж ніяк не прихильного до українців рабина Натана Ганновера: «Спімнувши насамперед заходи Жиґимонта, якими він приводив до польщення і католичення українську аристократію, і орґанїзацію козацького війська, „вільного від податків і обдарованого такою вільністю, як шляхта", він так характеризує становище українських мас: „Решта бідного руського народу робила панщину у маґнатів і шляхти, а сї обтяжали його тяжкою працею, глиною і цеглою і всякою роботою в дому і на полї (біблїйні фарби жидівської неволї в Єгиптї). Шляхта накладала на нього великі тягарі, а де-котрі шляхтичі страшними способами змушували до переходу на пануючу віру. І був він до тої міри понижений, що всї народи, а навіть і той нарід з усїх найбіднїйший (жидівський) – теж панував над ним». Причому, ще раз зауважу, заможних юдеїв у цій ролі використовувала польська еліта, ну, а бідні єврейські верстви, як завжди, «потрапили під роздачу»…

Що ж стосується 100 тисяч євреїв України, які нібито загинули внаслідок дій Хмельницького, то це просто маячня: адже в усій Речі Посполитій їх жило 150-170 тисяч, а на території українських земель – ледь понад 50 тисяч. Так, за сучасними оцінками кількість юдеїв на цих землях тоді скоротилася на 2/3, але ж загинули не всі – частина втекла, а дехто охрестився (нагадаю, що серед козаків і навіть серед козацької старшини були Абрамовичі, Лейбенки, Лейби, Жидецькі, Жидкевичи, Жидченки, Марковичі тощо. До речі, другою дружиною гетьмана Івана Скоропадського була Анастасія Маркович, дочка орендаря-вихреста Марка Марковича, який став титарем Прилуцької церкви і за свої заслуги перед нею похований у Густинському монастирі.

Ну, а щодо Львова… Хмельницькому були потрібні від нього гроші, а не євреї, тому він узяв величезну контрибуцію та видав охоронний універсал, яким суворо заборонив повстанським загонам навіть наближатися до міста.

Утім, звісно, різке зменшення чисельності юдейського населення українських земель, страхітлива різанина, вчинена передусім доведеною до граничного відчаю плебейською частиною козацького війська, є фактом. Так само фактом є й те, про що писав тоді сенатор Речі Посполитої Алам Кисіль: «Простолюд створив друге і третє військо, і вже тоді не плебс виявився у підпорядкуванні Хмельницького, а Хмельницький став залежним від його величезного розростання». Проте варто згадати й те, скільки загинуло у ті часи українців, як різко скоротилося (подекуди на 40-50%) населення низки українських земель. А як оцінити каральний марш ревного слуги Речі Посполитої князя Яреми Вишневецького, який у червні 1648 року з військом рушив на «замирення» Київщини і Брацлавщини, саджаючи на палі, вішаючи на шибеницях, рубаючи голови та руки й виколюючи очі всім, включно зі священиками, кого підозрювали (лише підозрювали, без жодних доказів!) у співчутті до козацтва? Марш, який проходив під гаслом «вистинати винного і невинного», бо, мовляв, тільки так можна приборкати «чернь»?

Отож усі сторони своєрідно «відзначилися» на тій війні, яка була не більш і не менш гуманна, ніж тодішні релігійні війни по всій Європі, лише поляки воювали на українських землях, щоб відновити поневолення та проводити далі колонізацію цих земель, натомість українці прагнули звільнитися від іноземного соціально-економічного та релігійно-політичного гноблення та жити у власній державі, «як за давніх князів Руських».

І насамкінець. Виявляється, Хмельницький для нинішньої офіційної Варшави – «той, хто фактично призвів до першого занепаду Речі Посполитої». Що ж, процитую – знов-таки, за Грушевським, – одну зі скарг реєстрових козаків (тобто тих, хто служив польському королеві) сейму 1648 року: «Хутори, сїножати, луки, ниви, рілї, стави, млини – щоб тільки панови урядови сподобалось у нас козаків – силоміць відбирають, нас самих без усякої вини обдирають, бють, мордують, до вязниць сажають, на смерть за наші маєтки забивають, і так силу товаришів наших поранили і покалічили… Панове полковники теж поводять ся з нами не так як обіцяють і присягають: не то щоб мали нас боронити в наших кривдах від пп. урядників, а ще їм помогають проти нас з пп. жовнїрами і драґонами, которих при собі мають. Щоб тільки у нас котрому сподобало ся – чи кінь якийсь добрий, чи зброя, чи щось иньше – відступай йому, нїби то продажею, але пів-дурно; а не відступив – тодї журись, неборако-козаче, собою!.. Аби вирвати від козака, що у нього побачать, зараз до тюрми, до вязницї, давши аби яку причину: викупай тодї, козаче-небораче, душу свою до наготи – давай своє в нагороду. Иньших незносних кривд – як до своєї роботи і на підводи виганяють, і виписати трудно: як з нами немилосердно поступають, знущаючи ся над нами останнїм способом, маючи нас за останнїх – нарід од віків вільний і Полякам прихильний і помічний». Отак – «нарід од віків вільний і Полякам прихильний і помічний». Але ця скарга, як і десятки інших, залишилася без відповіді, точніше, відповіддю стали подальші наїзди магнатських загонів на володіння реєстровців, убивства та грабунки козаків. Отож хто насправді призвів до першого занепаду першу Річ Посполиту? І чи гоже прем’єру держави, яка вихваляє себе як цивілізовану та демократичну, грати у брудну політичну гру крапленими картами, як провінційний шулер?