Трагіфарс на сцені парламенту

Те, що сталося у Верховній Раді 4 березня, можна назвати новим етапом у сценічній діяльності «Кварталу 95». Якщо раніше його шоу призначалися для масової публіки, то нинішня вистава мала, так би мовити, дві сторони: скетч для плебсу, трагіфарс для еліти.

Скетч був побудований традиційно: президент виступив у ролі деміурга всіх політичних, соціальних й економічних процесів, ? la Лукашенко пожурив уряд за недостатню увагу до проблем шахтарів і пенсіонерів, до комунікації щодо платіжок за газ і ще до чогось (це не є президентською справою за Конституцією), а потім запропонував нового прем’єра й новий уряд.

При цьому члени фракції «Слуги народу» дружно підтримали відставку прем’єра, отже, і всього Кабміну, – попри те, що так само дружно рівно п’ять місяців тому вони ж підтримали програму діяльності уряду, тобто цілком добровільно вирішили, що впродовж наступного року не матимуть права розглядати питання про відставку й заміну уряду Гончарука. Абсурд? Так, але ж, розумієте, «прем’єр добровільно написав заяву про відставку»…

Хоча хіба це погано, що прем’єр Гончарук, який вдавав із себе такого собі справжнього мачо, виявився полохливим політичним шмаркачем, здатним лише у своєму колі давати об’єктивні оцінки економічному невігластву глави держави та нездатним публічно оголосити їх перед українцями? Чим раніше лусне надувна бульбашка «нового обличчя», тим краще для країни.

Чим же мотивував президент України необхідність змінити уряд? А ось чим: «Будьмо об’єктивними – цей уряд має здобутки. Це зниження інфляції, облікової ставки НБУ, боротьба з тіньовими ринками, зокрема гральним бізнесом та нелегальними АЗС. Це початок приватизації державних підприємств, які розкрадалися всі ці роки. Це кредити малому та середньому бізнесу. Зменшення ролі держави в економіці. Але правда в тому, що сьогодні українцям цього замало. Так, це перший уряд, де немає топ-корупції, але не красти – замало. Це уряд нових облич, але облич – замало. Потрібні нові мізки та нові серця. Цей уряд знає, що робити, але знати – замало, потрібно дуже багато працювати, потрібно робити».

Ну як вам ця осанна? Та це ще не все: «Скажу чесно. Мені не соромно за наш уряд. Але ми хотіли б ним пишатись. Цей уряд зробив більше, ніж усі минулі уряди разом узяті». Тобто відновлення незалежності України та збереження її територіальної цілісності – згадайте проблему проросійського сепаратизму у Криму у середині 1990-х, - зупинення падіння економіки, нарешті, збройна відсіч російським агресорам, починаючи з 2014 року – це ніщо? Ну-ну. Це вже не трагіфарс, це, перефразувавши улюбленого путінського історичного персонажа, штука, сильніша за «Фауста» Гете…

Згадаймо: при формуванні уряду Зеленський дав Кабміну рік для того, щоб показати позитивні результати. Певні позитивні результати стали фактом за півроку. Як зазначають незалежні економічні аналітики, скоригована на інфляцію реальна середня зарплата в країні в січні зросла до січня минулого року на 12,5%; зарплата в доларах вийшла на рівень 2013 і 2008 років; вдалося майже побороти зростання цін і нескінченну девальвацію гривні, а це відкрило дорогу до зниження кредитних ставок до рівня, доступного для бізнесу, щоб бізнес нарешті зміг почати інвестувати за рахунок банківських кредитів. Але цього виявилося недостатньо, бо, виявляється, «треба багато працювати» (а що, всі ці зміни впали з неба чи як?). За півроку Україна, бачте, не перегнала Японію, і в цьому винен уряд Гончарука, чи не так?

Автор цих рядків ніколи не був апологетом чинного до 4 березня Кабміну. Але водночас автор розуміє, що зміна уряду в умовах глобальної кризи, яка набирає обертів, нічого хорошого не віщує. Передусім тому, що новим міністрам потрібно буде кілька місяців, щоб увійти в курс справи (тим більше, що стосовно деяких із них є сумніви в наявності такої здатності). І головна проблема навіть не в тому, що серед міністрів – ті, хто побував уже в Кабміні за влади Януковича чи ті, хто немалий час просидів у кабінетах топ-менеджерів олігархічних структур. Адже, як зауважив народний депутат від партії «Європейська солідарність» Олексій Гончаренко, проблема не в персоналіях міністрів: «А чи змінить щось зміна прізвищ на табличках дверей Кабінетів міністрів. Абсолютно нічого не змінить. Бо проблема держави сьогодні – це Зеленський… Проблема – Зеленський, який в ручному режимі керує всією країною, в тому числі урядом. Проблема – Зеленський, який прийшов на посаду глави держави без жодного плану і жодної стратегії». Якщо, звісно, не вважати стратегією формулу для «миру»: «Просто перестати стріляти». Бо ж від часу приходу до влади команди Зеленського втрати на фронті майже щомісяця більші, а то й значно більші, ніж за президентства Порошенка (скажімо, у січні 2019 року загинуло три українських воїна, у січні 2020 – тринадцять)…

А ще у своїй промові президент жодного разу не вжив слів «олігарх», «олігархія» чи «олігархічний лад». Невже їх для Зеленського не існує? А якщо вони й існують, то не становлять для України проблем; народжений за доби Кучми олігархічний лад, виходить, не панує в політиці й економіці… Що ж це означає? Мимоволі складається враження, що «слуги народу» включно з «головним слугою» насправді є прислужниками олігархів. І ще одне. Зеленський ані слова не сказав про російську агресію та не вжив термін «окупація» щодо Криму та «ЛДНР». Ну, не бачить цих фактів чинний глава Української держави та Верховний головнокомандувач! Чи бачить, але не хоче дратувати Путіна й уникає називати речі своїми іменами? Трагіфарс…