Декомунізація по-харківськи

Вчора в Харкові проходили громадські обговорення, присвячені перейменуванню топонімічних об’єктів міста в рамках імплементації положень закону про декомунізацію. Під час слухань заступник голови міської комісії з топоніміки та охорони історико-культурного середовища Олексій Хорошковатий запропонував позбутися символів тоталітарного минулого у наступний спосіб. Фрунзенський район Харкова, за пропозицією чиновника, можна перейменувати на Фрунзенський, Жовтневий – у Жовтневий, а Дзержинський район міста взагалі переінакшити кардинально, назвавши, увага, Дзержинським районом!

Логіка харківської мерії полягає в тому, щоб «нові» топоніми позначали не події та діячів комуністичного минулого, а їх однойменців, пов’язаних з Україною і Харковом.

Таку хитрість відтепер можуть перейняти всі, хто з різних причин саботує боротьбу з пропагандою символів нацистського та комуністичного режимів. Адже в кожному селі при бажанні завжди знайдеться свій земляк-герой Ленін, кілька Щорсів і з десяток Чкалових, а носити свастику зможуть всі, хто назвуть себе, наприклад, шанувальниками давньослов’янської міфології.

В цьому абсурді, однак, приховано чимало реальних проблем і суперечностей декомунізації в Україні. По-перше, остання руйнує цілий пласт культури. По-друге, люди часто не бажають міняти звичні назви своїх міст і вулиць, оскільки це частина їх пам’яті, маркер ідентифікації. По-третє, ніхто не в захваті від ідеї перероблювати паспорти і стоси інших документів, відстоювати черги в кабінетах і потерпати від бюрократичної тяганини. І нарешті, чимало українців досі підтримують радянську історичну спадщину, вороже ставлячись до намірів її демонтажу. Крім того, апологети збереження статус-кво здебільшого спекулюють на прагматичній риториці, мовляв, треба проводити реформи, а не займатися другорядностями, необхідно підвищувати зарплати і пенсії, а вже потім змінювати вождя пролетаріату на великого Кобзаря.

Та, попри всю свою привабливість, такі аргументи не просто хибні, вони – згубні. Якби не прикриття спільною історико-культурною та мовною інфраструктурою з Україною, Росія б ніколи не змогла анексувати Крим, окупувати частину Донбасу і сміливо претендувати на весь Південний Схід української держави. На жаль, трагізм історії останніх років нічому нас не навчив. Ми вперто продовжуємо робити вигляд, що ніяких перепон для консолідації Заходу і Сходу, Півночі та Півдня України не існує. Але це далеко не так. Відповідні перешкоди є настільки вагомими, що будь-яка українська влада намагається просто уникнути вирішення проблеми, яка повсякчас слугує потужним стимулятором апетитів зовнішніх ворогів України.

Нам слід невідкладно визначитися зі стратегією національної історичної, культурної та мовної політики, щоб зберегти соборність держави. Єдино силою зброї і високим бойовим духом цього досягти неможливо, так само, як і реформами в економіці. В цьому контексті закон про декомунізацію – лише болісний стусан у відкриту рану, особливо для південно-східних регіонів, історично орієнтованих на Росію. Щоб зруйнувати символічний продукт майже столітньої роботи радянської пропаганди, варто натомість створити не менш потужний історико-культурний фон національної консолідації, а не пускати все це на самоплин.