Механізми збагачення, або чому ми такі бідні

Базовий економічний лікбез, перепрошую. Чому в нас бідна країна?

В популярних пабліках збирають купу лайків максимально дебільні тексти про те, що насправді вона багата. Далі йде перелік великої кількості корисних копалин, надоїв страусів та виплавки чугунію. В тому переліку багато фігні, висмоктаної з пальця та інших частин тіла, але нехай. Висновок все одно робиться: бо ж крадуть! Уууу!!! – кричить люд із усією пролетарською ненавистю та лайкає до посиніння тих самих частин, з яких автор висмоктував статистику.

Ну то звісно, що крадуть. Власне, те, що люд лайкає до посиніння отаку маячню (а потім голосує за різних політиків, які, власне, і крадуть) – і є однією з відповідей на питання, чому бідні. Бо дурні. Бо уявлення про те, що складає багатство держави, в кращому випадку з початку 20-го сторіччя. В гіршому (і більш розповсюдженому) з початку 18-го.

Для пояснення, як воно зараз, я беру приклад мобільного телефона.

Ось ви маєте в руках мобільний телефон. Він коштує грошей. В ці гроші входять ресурси, з яких він виготовлений (пластик, кольорові метали, і т.д.), його збірка, а також програмне забезпечення, маркетинг – загалом ціна бренду, бо ж майже однакові телефони з брендом та без нього вартують дуже різні суми. На кожному з цих етапів є певна маржа. Накрутка.

Так ось, метали, скоріш за все, закуплені в якійсь Африці. В якійсь країні, дуже багатій копалинами. А може й в нас.

Збірка, скоріш за все, зроблена в Китаї чи в іншій Азії.

А ось програмне забезпечення та маркетинг зроблені в Америках та Європах.

Так от, людоньки. Маржа на металах – копійки, себто, центи. Бо це сировина необроблена. Викопувати її з землі може кожен Мбванга, це не біном Ньютона. Тому країни, які багаті копалинами (окрім хіба нафти та газу) – це рідко багаті країни. В Гвінеї десь 40% світового запасу бокситів, в Ботсвані багато алмазів та платини. Сильно їм допомогло, еге ж?

Збірка – це вже дорожче. Маржа більше. Але й рукі потрібні не Мбангви, а вуйка Ляо. Тому Азія – світовий конвеєр, і грошей там побільше.

А от конструювання, бренди, програмне забезпечення, юридичне супроводження і все те, на що адепти надоїв чугунія дивляться з презирством як на метушню клерків на противагу чесній праці, вимагають найбільше кваліфікації та мають найвищу додану вартість. Тому Європа і Америка в дамках.

Тому дуже багата ресурсами Ангола трішки в сраці, а дуже бідна ресурсами Японія трішки в топових економіках світу. Бо ресурси можна і купити, це недорого. А от виробляти якісну продукцію – це важко та дорого. А придумувати, рекламувати та продавати – ще дорожче.

І це не сьогодні, бляха, стало відомо! Пам'ятаєте «Євгенія Онєгіна»?

«...зато читал Адама Смита,
И был глубокий эконом.
То есть умел судить о том,
Как государство богатеет,
И чем живет, и почему.
Не нужно золота ему,
Когда простой продукт имеет».

Онєгін – це 19 сторіччя. Адам Сміт – це 18-те. Ідея, що продукти глибокої переробки можуть бути важливішими за ресурси прийшла в розумні англійські голови тоді, коли вони обскакали Іспанію з її колоніальною мегаімперією та золотими галеонами спершу за рахунок вовни, а потім за рахунок текстилю. Зараз вже обскакують за рахунок банків та брендів. А ми досі живемо уявленнями чи індустріальної, чи доіндустріальної епох.

Тому всі ці ваші «Україна має величні запаси уранових руд» – як до сраки карі очі. Досі пишатися тим, що в нас у недрах. Йдіть краще вчіться програмувати або рекламувати. Це ніколи не пізно.