Леніну причепили «червону ногу»

На постаменті Леніна румуни поставили пам’ятник «червоній нозі». Навіть нещасна Румунія безнадійно відірвалася від України в усіх сферах: політичній, економічній і ментальній. Коли українські політики говорять про ЄС і перспективи нашого членства, люблять згадувати саме Румунію, мовляв, їм – злидням, членство дали незаслужено. Цю тезу доводилось часто чути як від нинішніх опозиціонерів, так і від шишок Партії регіонів. Та що ті румуни, не набагато багатші за нас - бідність, корупція, за що їх було брати до Європейського Союзу? Там же купа обдертих циганів, чим ми були гірші?

Щоб тішити своє сумління так думати дуже зручно, це не ми винні, це клятий ЄС винен, що бере до себе всіх підряд, аби тільки не Україну. Проте коли проведеш в тому ж самому Бухаресті хоча б кілька днів, одразу отримуєш відповідь на питання, чому у румунів все вийшло, а Україна приречена ще довгі десятиліття плентатись у хвості й намагатися достукатися до європейських дверей.

Не треба аналізувати динаміку росту ВВП, структуру населення чи економічний потенціал обох країн. Варто просто прогулятися вулицями Бухареста, щоб отримати чітку відповідь. Якщо їхати з аеропорту до центру міста, обов’язкового проїдете повз помпезну будівлю часів комунізму – офіс колишньої газети компартії Румунії «Скинтеї». Здавалося, що в ній дивного, таких монстрів по всій Україні хоч греблю гати? Найважливіша там одна деталь – колись навпроти цієї «Скинтеї» стояв величезний пам’ятник Володимиру Леніну. Так само, як і в кожному українському райцентрі.

Ленін простояв там 30 років і в 1990 році був скинутий. Головна відмінність румунів як від західних, так і від східних українців полягає в тому, що на постаменті Леніна не поставили пам’ятника жодному румунському герою нового часу. В Україні пам’ятники Леніну або лишили, як на сході і в центрі, або скинули, а на їх постаменті за старою радянською звичкою поставили чи то Шевченка, чи то ще когось із нових героїв. Обидва варіанти означають, що у людей лишився старий радянський спосіб мислення – потреба в ідолі.

Натомість румуни вчинили розумніше, і саме це показало, що в них відбулось найголовніше – зміна свідомості, за якою прийде й усе інше. На постаменті Леніна вони поставили простий, але дуже промовистий пам’ятник – «червоній нозі», у вигляді цієї самої червоної ноги. Геніально і просто водночас. Пройдіться київською Бессарабкою і подивіться, там Ленін до сих пір на місці і його охороняє загін комсомольців Симоненка. Не кажучи вже про пам’ятник Сталіну в Запоріжжі.

Перефразовуючи класика, проблеми не в економіці, стосунках з ЄС чи навіть справі Тимошенко, проблема в українських головах, більшість з яких ще досі живе у совку. І коли глава комуністів розповідає, як правильно вчинив Сталін, депортувавши цілий кримськотатарський народ, то значна частина населення країни підтримує ці фашистські висловлювання. Справа тут навіть не в самому Петру Миколайовичу, а в людях, які створюють суспільний запит на існування таких політиків.

Саме через цей суспільний запит на ідіотів ми бачили те, що відбувалося у Верховній Раді під час бійки за мову. Кадри кровавого побоїща довелося побачити саме в Румунії, де всі європейські і румунські канали показали це як топ-новину. Подиву наших румунських друзів не було меж: невже ви вже подолали кризу, корупцію, бідність, зуміли помиритись з ЄС, що вашим депутатам немає чого робити, як розбивати один одному голови через мову? Очевидно, ми приречені ходити по цьому зачарованому колі, озираючись на «червону ногу» минулого. Румуни цю ногу виставили на посміховисько і пішли далі, а ми скільки завгодно будемо себе втішати, що їх взяли до ЄС авансом. Дурень думкою багатіє.