Маразм сталінського покрою

Твердолобі офіційні ветеранські організації перетворюють на ворогів не тільки бійців УПА, а й солдатів Радянської Армії.

Якось для написання статті випала нагода поспілкуватися з дуже цікавою людиною - фронтовиком, нинішнє ставлення офіційних ветеранських організацій до якого вражає своєю безглуздістю.

На початку війни Петро Андрійович жив на Західній України, біля кордону з Румунією. З наближенням німецьких військ разом з братами зголосився до лав Червоної армії. Правда, в перші ж дні війни ця сама армія чимдуж чкурнула геть. А тому молодим і наївним хлопцям довелося її наздоганяти. Перший військкомат, який вдалося знати не евакуйованим, був аж за Черкасами.

Тоді йому не було ще й сімнадцяти років, а тому спочатку Петра Андрійовича відправили працювати на тилових оборонних підприємствах. Коли йому виповнилося 18 років, то патріотизм і романтика ще міцно сиділи в голові. Він міг залишитися на заводі, але таки пішов до армії.

Вперше на фронті він опинився напередодні битви за Дніпро. Тоді командування вирішило провести диверсійну операцію і закинути в тил величезну десантну групу. Але через непродуманість та поспіх тисячі солдат опинилися посеред позицій німців без озброєння – його або не встигли скинути, або банально «промахнулися».

Командири груп також або не були закинуті, або загинули в перший же день операції Кілька місяців окремі групки диверсантів намагалися якось шкодити німцям і не потрапити в полон. Благо, лісисті береги Правобережжя дозволяли це робити. Але до приходу Радянської Армії вони не протрималися. Петра Андрійовича і його загін виснаженими та напівживими взяли в полон. Їм пощастило. Добивати їх не стали, а відгодували та взяли на господарчі роботи. Чи була в цьому вина солдат? Звичайно, ні.

Через пару тижнів Петро Андрійович втік і дочекався приходу Радянської армії. За щасливим збігом обставин СМЕРШівці його відпустили – заступився якийсь високий чин, який помітив його навики ремонтника автомобілів. Відправили у військову частину, з якою дійшов до Берліну.

Ця історія, часом навіть з нецензурними подробицями, здавалася ідеальною ілюстрацією долі фронтовика. Проте наступного ранку після нашої розмови Петро Андрійович зателефонував з дуже специфічним проханням. Те, що я від нього почув, здалося мені якимось збоченням ще сталінських часів. Він попросив прибрати будь-які згадки про німецький полон. За його словами, якось він прохопився про це київським «високоповажним» ветеранам. Після цього його серйозно називали ворогом народу і гітлерівським запроданцем. Бойовий ветеран, який скільки віддав перемозі над фашистами, в незалежній Україні ще досі стає об’єктом цькування «канонічних радянських ветеранів». А вони продовжують жити сталінськими мірками і поняттями про зрадників народу.

І чого варті ініціативи помпезно святкувати День Перемоги, розвішувати повсюди Прапори Перемоги і організовувати паради, коли справжні фронтовики бояться чесно говорити про події Великої Вітчизняної війни? Можливо, таки треба деідеологізувати цю тему, аби люди, які дійсно здобували перемогу, не остерігалися сказати зайвого слова через 65 років після закінчення війни.

P.S.: Ця колонка написана в рамках проекту «1939-1945 «Неписана історія».