Перехід України на латинку. Чи можна так остаточно порвати з російською мовною традицією

Хочу на цьому прикладі показати достойній публіці, що навіть найгостріші проблеми можна обговорювати спокійно.

Проблема має два боки: культурний та лінгвістичний.

Почнемо з культурного. По-перше, переходи з однієї абетки на іншу в історії бували часто. Перевага полягає у приєднанні до бажаної культурної традиції. Все ж таки важливо, яку абетку діти вчать першою. Хорватський приклад відокремлення від сербської мови доводить слушність такого підходу. Бували навіть зміни не абетки, а цілої системи письма: так Корея перейшла від китайських ієрогліфів до хангилю, щоб відокремитися від китайської традиції та протистояти імперському культурному впливу.

Водночас недоліки та загрози також зрозумілі: втрата доступу до культурного надбання. Багатьом народам Кавказу та Середньої Азії міняли абетку тричі протягом ХХ сторіччя, і врешті письменних майже не залишилося. Доведеться весь корпус літератури, включаючи художню, технічну, юридичну тощо, перевидавати новою абеткою, а це шалені кошти. Доведеться перевчати мільйони людей, у тому числі сотні тисяч вчителів. Економічно це не під силу слабкій країні, а психологічно викличе страшенний спротив.

Тепер подивимося з лінгвістичного боку. Споріднена нашій білоруська мова записувалася і кирилицею, і латинкою, і навіть арабським письмом (пошукайте, це цікава історія). У часи Данила Галицького латинка використовувалася активно, але зростання української свідомості викликало спротив латинці як інструменту полонізації («азбучні війни»). З лінгвістичної точки зору, власне, проблема одна — це м’які приголосні, для передачі яких латинка не пристосована (велика кількість диграфів та діакритичних знаків не становить проблеми, бо так влаштована більшість європейських мов). Найближча фонетично мова — це польська, де так само є багато м’яких приголосних (у словацькій їх значно менше, а в сербсько-хорватській фактично два). Поляки пом’якшують попередній приголосний за допомогою «і», але чи є це найкращим варіантом?

Навіщо я це все написав, адже тема неактуальна та ще й психологічно важка? Для того, щоб показати, що можна спокійно, без «священних війн» обговорювати навіть найскладніші проблеми. Що публічні політики (тут маємо тяжку ваду української мови, бо вона не передає різниці між policy та politics) можна і треба обговорювати публічно. Що вони є предметом інтелектуальної, а не емоційної дискусії. Приватизація, ринок землі, мовне питання, право на самозахист та десятки інших публічних політик стали заручниками емоційних війн, де перехід на особистості спалює аргументи і підриває поле для дискусії. Нам всім треба вчитися мистецтву дискусій.