Про українську мову в окупованому Луганську

Моє дитинство і юність припали на період перебудови і розпад СРСР. Українська мова в УРСР була як щось «фірмове», що відрізняє одну республіку від іншої.

На морі під час відпустки батьків у мене запитували нові подружки з інших республік, чи знаю я українську мову і просили мене щось сказати нею.

Наприкінці вісімдесятих, чи то рішенням нового прогресивного директора, чи в дусі загальних тенденцій, але від вивчення української мови в школі стало можливим відмовитися. Заява від батьків - і все.

Ти - слухач, звільнений від домашніх завдань і оцінок, але з присутністю на уроці як «турист». Не могли ж відпустити дитину взагалі, якщо урок українського був не першим або останнім. І ми веселилися від душі. Нас було багато - майже весь клас.

Ми в'язали, малювали, сміялися, читали або вчили уроки з інших предметів в той час, коли вчитель намагався вести урок із тими, хто вивчає. І їх з кожним днем було все менше. Бідна вчителька!

Хлопчаки називали її «Жаба» за зовнішню, як їм здавалося, схожість. А я через 30 років добре розумію її погано прикриту гидливість до нас - тих, хто ігнорує її рідну мову.

Мені здається, все, що у неї було, все, що вона накопичила за своє довге життя - її любов до мови і багатство знань, яке ми всіляко ігнорували.

Реванш

90-ті роки стали її реваншем. Українська мова стала найважливішою. Нові паспорти, вступні іспити, офіційні папери.

Це був період реваншу для тієї вчительки, яка до останнього дня носила підбори і фарбувала губи в яскравий колір.

Ми стали гостро потребувати того, що так наполегливо ігнорували. І її поставили вести спеціалізовані класи - вона була найкращою у всій школі. А ми були схожі на тих, хто їсть на бігу, а залишки просить загорнути з собою.

Ми стали всі вчити мову, потребуючи її. А вона мстилася нам двійками, виступами на батьківських зборах - тільки українською мовою, завжди! - про те, що ми «ніколи більше двійки мати не будемо». І багато хто з нас відсіялися після першої чверті в її складному класі, тому що вона ставила свій предмет найвище.

А потім були вступні іспити до ВНЗ. Тим, хто пройшов, здалося, що після шкільної муштри навчання у виші - «насіння». Вчителька з яскравою помадою пишалася нами, не подаючи виду.

Вона розуміла, який міцний фундамент грамотності задала нам за ці два роки занять без дзвінків і часових обмежень - своєї сім'ї у неї не було, і ми стали її найкращим проектом.

Мода на мову

У виші українською мовою намагалися говорити всі. Нам читали лекції державною мовою. І погано приховували, як це складно самим російськомовним викладачам. Ми сміялися з їхнього суржику і спроб синхронного перекладу. Ми володіли мовою краще за багатьох тих, хто читав нам лекції.

Але всі навколо звикали до мови і думали, що так тепер - назавжди.

Потім з'явилася мода на мову. Дітей почали віддавати в класи, де всі предмети були тільки українською мовою.

У дитячих садках пишалися україномовними групами. Українські пісні, свята, традиції, страви... Я не пам'ятаю, щоб це когось дратувало.

За період незалежності України до цього звикли і сприймали все це цілком органічно. Так, когось трохи дратувало, що дубляж у кінотеатрах тільки український, але кого це так уже й дратувало, той не ходив в кіно.

Молодь звикла, звикли до мови всі, і все цілком мирно існували до літа 2014 року.

Принаймні ніхто в моєму колі спілкування не відчував жодних утисків. Потрібно - перекладали і здавали документи українською мовою, але все це було якось легко і вже давно без стресу.

«Утиски»

Влітку 2014 виявилося, що всі роки незалежності порушували наші права говорити російською мовою. Хоча ніхто нікого і не утискав.

Але коли питання підняли так гостро, знайшлися і ті, хто активно підтримав його і зміг заявити, що всі роки незалежності був жертвою мовних утисків. І почалося.

Всі папери - тільки російською. До смішного. Калька, дослівний переклад з української, але терміново російською. На звіти, здані українською (а в «республіці» - «офіційно» дві мови), дивляться косо і просять перекласти.

Почалася «ера» змагань на знання російської мови, якого нас, виявляється, позбавляли всі ці роки.

«Республіканські» тестування і зрізи знань, російські спільноти і збільшення годин російської мови всюди. За рахунок зменшення годин української. І ведуть російську мову зараз «відставні» вчителі української, яким конче потрібне навантаження і які, звичайно, впораються, на думку адміністрації школи.

Найгірше тим, хто закінчив україномовні групи в дитячих садках і класи з повним зануренням в українську мову... Це приблизно як сказати комусь, що те, що ти любив роками - помилка.

Пісні українською іноді звучать, і старі вивіски ніхто не зриває. Але водночас звідусіль йде пропаганда російської мови в контексті «Русского мира».

Для мене цей новий етап життя - найважчий, тому що всі ті навички, прищеплені старою вчителькою з морквяною помадою, виявилися непотрібні.

І добре, що те, що відбувається зараз, вона вже не побачить.