В прошлом марте весною не пахло. В этом – запахло войной

В прошлом марте весною не пахло,

в этом марте – запахло войной.

Ці рядки Олексія Івантера, розміщені у березневому номері «Литературной газеты», яка тепер доходить до Києва з великим запізненням, підтверджуючи у такий своєрідний спосіб подальшу їх злободенність на прикладі відносин між Україною і Росією. Судячи з останніх подій на українському сході, Крим – це не остання непомірна ціна за те, щоб ми були державою.

Цілком очевидно, що нових територіальних захоплень не буде. Зараз у практичну площину переводяться плани щодо зриву президентських виборів в Україні. Для цього потрібно поставити її перед необхідністю введення надзвичайного стану, що автоматично призведе до призупинення виборчої кампанії. Фактично реалізується сценарій до примушування введення НС. Він, до речі, співпадає з позицією частини політиків та окремих кандидатів на президентство. Один з доказів тому – дбайливе зберігання барикад на вулицях Києва, окупація значної кількості адміністративних та інших будівель у Києві, наявність незаконних збройних формувань (не лише у Києві), не кажучи вже про їх поведінку. У цьому ж ряду декларативність зусиль з їх розброєння.

На такому фоні по дитячому звучать застереження МВС з приводу того, що захоплення державних установ в Луганську, Донецьку та Харкові каратиметься ув’язненням до 8 років.

Взагалі українські силові структури деморалізовані і дискредитовані, їх керівники не те що не діють на упередження, а, схоже, взагалі не в змозі оволодіти ситуацією і адекватно реагувати на те, що відбувається. Надалі вже не можна не звертати уваги на провали у кадровій політиці, а відповідно на відштовхуючих людей і регіони кадрових призначеннях. До того ж, якщо раніше в Києві було надмір вихідців з Донбасу в центральних органах влади, зараз – жодного.

Отже, в державно-політичному плані сьогодні належить вирішувати два ключових завдання: утримати ситуацію під контролем, навести конституційний порядок без надзвичайного стану та забезпечити проведення справді демократичних виборів. Відповідальність за вирішення першого з них повністю лежить на владі, яка для початку повинна від розмов перейти до належних дій з наведення порядку в країні.

Не повинно надалі бути так, що держава, країна і люди без належного захисту. Треба негайно змінити підходи до політики безпеки України, наростити до належного рівня її оборонний потенціал.

Друге – лежить у площині відповідальності людей. Сьогодні якраз той момент, коли потрібно дати відповідь на вже одвічно українське: суспільство висуває поганих кандидатів на високі й найвищі державні посади чи вони змінюються у гірший бік після отримання влади з рук людей. Вважаю, що первісним у цьому є суспільство. Правда, воно раніше бачило вождів переважно на портретах під час свят та демонстрацій, нині – здебільшого на сторінках «Форбс».

Як створити в країні прийнятну якість управління і зробити владу справді підзвітною народу? На перший погляд, відповідь на це проста: в державі, яка прагне розірвати зі складним минулим, треба в усьому і усім, починаючи з президента, діяти виключно в межах конституції і законів. Вони у свою чергу мають базуватися на демократичних загально цивілізаційних цінностях.

Зіставимо цю відправну вимогу з реаліями. Наявність 23 кандидатів – саме по собі наочне свідчення президентських виборів як української ярмарки марнославства.

Частина з них невідомо звідки випливла, шестеро взагалі безробітних. А відтак вирішили одразу працевлаштуватися на найвищу посаду. Судячи з декларацій, ряд претендентів бідні, мов церковні миші. Одразу питання: де взяли 2,5 млн. гривень, щоб внести заставу до ЦВК. Адже назад цю суму отримують лише два фіналісти цієї кампанії.

У цьому зв’язку абсолютно логічним є висновок Комітету виборців України: 2/3 кандидатів виступають у ролі технічних. Зокрема, для того, щоб потенційно реальні кандидати мали можливість за їх рахунок формувати лояльні для себе виборчі комісії (кожен кандидат має право на своє представництво в комісіях).

Як за таких обставин оцінювати слова й вчинки одних та інших? Що очікувати країні, коли власне від початків виборчої кампанії закладаються такий цинізм і фактичне ошукування виборців? На такому тлі по-своєму навіть логічно і закономірно виглядають заяви та твердження кандидатів на президентство. Їх зміст зводиться поки що до того, що проклинаючи попередню «злочинну владу», вони фактично здебільшого просто прагнуть стати Януковичем. Не більше й не менше. Ті ж популізм і авторитаризм ад до диктаторства. Вражають їх ставка на силу влади, а не владу закону, декларації на зразок: я прийду і зроблю, я вирішу, я розжену, і т.п. Можливо, людям це й подобається, але несе потужний руйнівний потенціал для країни. Та й що, наприклад, може дати шельмування кандидатами-депутатами своїх же колег і Верховної Ради загалом як спосіб самовозвеличення. А про свою персональну відповідальність – ні пари з вуст. Зате зривають шалені оплески. Так і доплескалися до краю…

З урахуванням стислих термінів, зруйнованої довіри всередині країни, між Україною і Росією, млявих дій ЄС та США, втоми і заляканості людей, ця виборча кампанія нагадуватиме коротку і жорстку внутрішню війну. У тому числі за участю інших держав.

Позитивом в усьому цьому може і повинно бути те, що українські виборці будуть вже обирати, а не просто голосувати, і як це часто бувало – від протилежного. Що вони будуть орієнтуватися на людину, яка б мала підтримку в усіх регіонах і об’єднувала Україну. Інакше наступних виборів вже може не бути.