Неподілений Бабин Яр

Його корені тягнуться від скандалу, який вибухнув ще кілька років тому і був пов'язаний з грандіозним планом заходів, розроблених ідеологом єдіной і нєдєлімой Дмитром Табачніком.

Тоді до організаційного комітету з підготовки і проведення заходів до 70-тиріччя трагедії у Бабиному Яру не запросили жодної циганської організації. Представники ромів обурилися: «Це дає нам підстави розглядати План заходів... як бізнесовий проект з відмивання бюджетних коштів через єврейські фонди. Робиться це на кістках предків народу Рома, ігноруючи пам'ять жертв Голокосту – розстріляних ромів у Бабиному Яру. Роми України і наша організація вважають, що План заходів дискримінаційний і знищує історію народу Рома».

А незабаром зник і символічний камінь, встановлений циганами у 2009 в пам’ять жертв їхнього народу. А відтак і пам’ятник циганській балагулі (кибитка) теж зник з Бабиного Яру і опинився аж у Кам’янці-Подільському.

«Толик, не надо превращать Бабий Яр в общежитие!», – заявили автору пам’ятника Анатолію Ігнащенкові дуже впливові таваріщі. Звичайно на одній жилплощаді із професійними євреями циганам не місце. Як і оунівцям, яких там теж розстріляли.

Та це ще квіточки. Невтомний Рабінович вирішив узагалі збудувати меморіал Бабиного Яру не на місці розстрілів, а окремо. «Если все задуманное будет осуществлено, то посетители Национального историко-мемориального заповедника «Бабий Яр», увидев невдалеке мемориал «Бабий Яр» В. Рабіновича могут задать резонный вопрос: если это тоже Бабий Яр, то почему он за пределами заповедника? Скорее всего, ответ – у каждого свой Бабий Яр – не будет воспринят с пониманием», – зреагував на це Лев Дроб'язко.

Крім цього на чотирьох гектарах Рабінович вирішив висадити «32 тысячи деревьев («это значит, что дерево от дерева будет находиться на расстоянии 1,1(!) метра», – уточнив Л. Дроб’язко), на каждом будет табличка с именем человека, расстрелянного в Бабьем Яре». Тобто планувалася така собі потьомкінська дєрєвня.

Ну, що не буде там імен поетів Олени Теліги й Івана Ірлявського – це зрозуміло. Бабин Яр – нє общєжитіє.

Досить було Українському інституту національної пам’яті встановити інформаційний стенд, присвячений жертвам Бабиного Яру, як відразу вигулькнув зі своїм обуренням директор Українського єврейського комітету Едуард Долинський (ніби наш хлоп, з Долини).

Обурення викликала фото і інформація про головного редактора київської газети «Українське слово» Івана Рогача, якого розстріляли разом з Оленою Телігою та Іваном Ірлявським.

Що ж саме обурило товариша Долинського, а відтак і нардепа А. Фельдмана, який уже роками професійно вишукує удень зі свічкою антисемітів в Україні. А обурило їх те, що ця газета публікувала антисемітські матеріали.

Фельдман, щоправда вирішив додати ще й брехливого жару, написавши, що «среди фотографий евреев-жертв Холокоста портрет главного редактора газеты ОУН, призывавшей к уничтожению евреев в дни Бабьего Яра – нацистского подонка и антисеміта».

Брехня тут очевидна: про яку газету ОУН могла йти мова за німецької окупації, коли всіх оунівців, які прийшли з похідними групами на Велику Україну, було арештовано і знищено? «Українське Слово» було офіційною окупаційною газетою, яка видавалася українською мовою. Та чи була вона українська?

Довго ця газета не проіснувала, бо вже у лютому 1942 всю редакцію, як і редакцію «Літаврів» було розстріляно. Саме в Бабиному Яру. Вулиця, що веде до Яру – імені Олени Теліги. І це свого часу теж викликало скандал.

Логіка цих таваріщєй дивує. Якщо Рогач антисеміт на тій підставі, що в його газеті друкувалися антисемітські статті, то таким самим антисемітом треба визнати й Константіна Сімонова, який редагував «Литературную газету» у розпал сталінського антисемітизму і дєла врачєй, коли була розстріляна єврейська еліта. Такими ж антисемітами треба визнати геть усіх редакторів совєтських газет у період з 1948 по 1953 рік. Адже всі вони просто таки кишіли антисемітськими матеріалами.

Таваріщ Фєльдман не розуміє чи вдає, що то не була приватна газета Рогача, що в кожній такій газеті сидів німець, який контролював усе і вимагав «антижидівської» пропаганди. А редактори за відсутністю матеріалів відбувалися тим, що передруковували старі народні анекдоти про євреїв та співомовки С. Руданського. Хоча називати цей матеріал антисемітським було і геть смішно.

Звісно, що газета змушена була публікувати антисемітські статті і навіть інформацію про те, куди доносити на євреїв. Але такі повідомлення публікувала преса всієї окупованої частини Європи.

Несправедливість з якою накидаються на оунівців, до речі не бандерівців, а мельниківців, пояснюється звичайною дрімучістю. Ось приклад.

В журналі «Літаври», який редагувала Олена Теліга, зустрічаємо вірші такого собі Миколи Первача.

Справжнє його прізвище – Яків Гальперін. Народився у квітні 1921 р. в Києві в єврейській родині. У 1939 р. на Всеукраїнському літературному конкурсі до 125-річчя від дня народження Т. Шевченка поезії Якова визнали кращими і нагородили стипендією Народного комісаріату освіти.

Публікуватися він почав у 1938 р. українською та російською мовами. Коли почалась війна, Якова не подали у списки на евакуацію, а що був кульгавим, то не мобілізували до війська. При реєстрації населення німцями у листопаді 1941 р. Яків заявив, що паспорта втратив, щоб не виказати свого єврейського походження. Оскільки в такому випадку треба було представити двох поручителів, то, як засвідчив М. Бердичевський, саме українські націоналісти допомогли йому. Одним з них став Світозар Драгоманов, у якого Яків поселився. Поет і близький товариш Якова Наум Коржавін писав: «Именно украинские националисты долго спасали моего друга, талантливого поэта Якова Гальперина».

В з газеті «Українське Слово» було опубліковано дві статті під псевдонімом Микола Первач: «Крізь піт, сльози і кров» (14.10.1941) та «Слова й діла Йосифа Сталіна» (18.10.1941). Більше його статей бачимо в газеті «Голос Волині», зокрема – «Армія червона від власної крові» (21.03.1942).

У першій з них знаходимо такі слова: «Чи могла така армія, вщент розкладена і дезорганізована жидівсько-большевицькими комісарами, боротися з непереможним військом німецьким?» І далі: «Я бачив, як в перші дні війни партійні керівники, працівники НКВД, командири армій й жиди вивозили свої родини, своїх жінок, свої скрині й своїх знайомих на автомобілях, побудованих на робітничо-селянські гроші. Я свідчу – це вони наказали підкласти міни під житлові будинки». У другій статті читаємо: «Якою була політична свобода у жидо-більшовиків – річ загальновідома».

Практично у кожному матеріалі Якова Гальперіна є й антисовєтчина, прославляння героїзму німецької армії і антисемітизм.

Чи можна на підставі цього визнати його антисемітом? Ні. Бо такою була політика усіх нацистських газет, якими б мовами вони не виходили. Це те саме, як за совєтської епохи рідко яка збірка віршів могла вийти без віршів про Лєніна і партію.

Олена Теліга 15.01.1942 у листі до провідного діяча ОУН О. Лащенка писала: «Яків засипає мене тепер дуже добрими віршами з присвятами і без присвят мені, але віршами наскрізь «нашими».

Весною 1943 Якова видала німцям його дружина, з якою він уже не жив. Вона зійшлася з угорським офіцером і вирішила таким чином відібрати у колишнього чоловіка помешкання. Поета розстріляли у травні 1943. Саме у Бабиному Яру. Там таки німці розстріляли й інших українських письменників: Федора Бахтинського, Петра Радченка, Якова Цапира, Євгена Фомина та Миколу Шпака.

Поет Марк Бєрдічєвскій теж згадує про те, що Якова переховували у помешканні Світозара Драгоманова і присвятив йому вірші:

   Горькой памяти неверен, город явно был не тот,

   где хромающий Гальперин по Владимирской идет.

   Яшка, стихла канонада, и война пошла на слом.

   Доживи до листопада в этом городе пустом.

   Спит веселый виночерпий, трав надгробьем не поправ.

   Яшка, ты ли — пыльный череп? Ты ли — тело тонких трав?

   О тебе ли древний город песни жалостные пел?

   Над тобой ли вился ворон, провожая на расстрел?

Наостанок подаю один із віршів Якова Гальперіна:

   ***

   Ти, люта ненависть, володарка моя.

   Я тут – чужий, тут ворог – кожен стрічний.

   Лиш назову своє ім'я

   І буду проклятий аж тричі.

   Але змовчу, кривавлячи уста,

   І зуби зціплю – хай конає слово.

   Вогнем дихнула б річ –

   І не минула б злого,

   Та – знаю – час ректи бо не настав.

   Він прийде ще на вістрях злих мечів,

   І ви почуєте ще знов і знову

   Поетову пророчу мову,

   Де слово кожне корчить біль і гнів.

 ≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈

Від zbruč'а: після публікації від Е.Долінського прийшов лист з проханням опублікувати його відповідь на згадку про нього:

Пане Винничук, 

Я уважно прочитав Ваш допис і хочу пояснити, чому я вважаю його анти-єврейським. 

По-перше, ви намагаєтесь усіх євреїв узагальнити і прирівняти під образи певних персонажів, які ви негативно сприймаєте. Так само робили нацисти і активисти ОУН, поширюючи серед населення фальшивки на кшталт, що усі євреї – комуністи, і, більше того – організатори голодомору. 

По-друге, ви поширюєте плітки та брехню про вигаданий скандал з ромською громадою. Вам ніколи не спадало на думку, що символічний камінь ромів став жертвою тих самих затятих молодиків, що регулярно наругуються і над Мінорою, поставленою на сумну згадку про безвинно загиблих євреїв? До вашого відома, єврейські і ромські громади плідно співпрацюють, про що, при бажанні, легко можна дізнатись.

Єврейські громади дійсно мають намір побудувати Меморіал Бабиного Яру та Музей Голокосту, який Україна так і не спромоглася збудувати за чверть століття. Українська держава не виділила навіть клаптика землі для його побудови. І так, там не буде ні слова про Івана Рогача, Ярослава Стецька чи Андрія Мельника. А якщо буде, то тільки як про вбивць та катів. І не має значення, хто де загинув. Бо тільки євреїв і ромів вбивали тільки за те, що вони євреї та роми, незалежно була це дитина чи жінка. Кількох членів ОУН теж вбили нацисти, але не за те що вони були українці чи націоналісти, а за спротив. Їхніх дітей, на відміну від єврейських дітей, яких живими кидали в могили, ніхто й пальцем не тронувся. Більше того, існують докази і твердження, що членів ОУН було страчено не у Бабиному Ярі. На підтвердження цьому — за радянських часів українські націоналісти ніколи до Бабиного Яру не приходили, хоч їм у цьому ніхто не заважав. Збирались же вони біля пам’ятника Тарасу Шевченку? Євреї у Бабин Яр приходили завжди.

До речі, тільки морально хвора людина може закликати до увічнення невинних жертв разом з злочинцями, які закликали до їх знищення, та й ще одному і тому ж місті.

Ви написали, що треба розуміти, що за кожним націоналістом стояв німець. Ні, не стояв. Саме тому, що німців на усе не вистачало, створювалися місцева поліція і допоміжні загони. Були села, куди німці навіть не заходили, але усіх євреїв там було знищено, дякуючи старанням місцевих колаборантів.

Щодо ваших звинувачень у брехні. «Українське слово» була газетою саме ОУН, а не газетою окупаційної влади. Дозвіл на нього ОУН отримала від окупаційної адміністрації. До того ж ОУН мали кілька видань. Саме Іван Рогач відповідав за зміст газети і він, як головний редактор замовляв і погоджував статті, які закликали до вбивства євреїв. В нацистський Німеччини була ідентична газета – “Дер Штюрмер”. Головного редактора цієї газети Юліуса Штрайхера трибунал в Нюрнберзі засудив до страти через повішення за підбурювання до переслідування євреїв. Тільки в України сьогодні намагаються ґлорифікувати злочинців та ставити їм пам’ятники. 

Цих людей ніхто не примушував до співпраці, вони самі вступили з німцями в угоду, і, у прямому значенні слова, в'їжджали в українські міста на нацистських танках. Більше того, вони усі були на німецькому утриманні. Але ж не гестапо складало для ОУН програму діяльності, не німці примушували писати «Вказівки на перші дні організації державного життя», де чорним по білому записано, що євреї «асиміляції не підлягають».(http://history.org.ua/LiberUA/Book/OUN1941/19.pdf)

Не треба спекулювати про поета Гальперіна, який писав антисемітські статті. В нього в жодному разі не було вибору, на відміну від Івана Рогача чи Уласа Самчука. Але його подальша доля — яскравий приклад того, що, навіть якщо єврей ненавидів євреїв, писав антисемітські статті, то він все рівно був змушений приховувати своє ім'я, а зрештою був однаково виданий і розстріляний саме як єврей. 

І на закінчення. Євреїв в Україні залишилось дуже мало. Відповідальність за них лежить на українцях. Єврейська громада, відношення до неї, до її історії, до Голокосту, до сотень місць масових вбивств євреїв є іспитом, який українцям ще треба буде пройти. І це буде іспит, в першу чергу, на порядність. Ви свій персональний іспит на пройшли.

Кінець листування.